Назарій Заноз: «Теребовля в книжці виникає різними натяками, котрі й не всі місцеві зможуть відчитати»

«Загалом ця книжка відчуттєва. В ній не все можна зрозуміти логічно, зате можна осмислити через якісь настроєві речі, налаштувавшись на відповідний ритм оповіді. Щось між експресіонізм та імпресіонізм, коли вираження та враження допомагають прийняти новий світ», — каже письменник, журналіст і музикант із Теребовлі Назарій Заноз про свою «Книгу дивностей»

Її сформувало cорок п’ять коротких текстів, як пише в анотації — «це майстерно виписана колекція різних звичних, банальних та повсякденних речей паралельного Всесвіту, зібрання ординарних подій та явищ, які на тлі нашого життя видаються дивними та ненормальними». 

Про те, з чого складаються дивноти і як вони виникали, Назарій Заноз розповів на презентації видання у тернопільській книгарні «Є». 

Післясмак прочитаного

Мені дуже подобається кілька фраз із книжки Михайла Бриниха «Електронний пластилін». Серед них та, що письменник має бути щирим із читачем і не намахувати його на час – книжка має забирати не більше ночі. Ця не забере у вас більше, ніж ніч. Але якщо вона вам сподобається, то після неї залишиться тривалий післясмак. Це післясмак слів, котрі звучать і промовляються по-іншому.

Але знаю по собі, що книжки короткої прози не читаються одним наскоком. Їх тексти можуть вихоплюватись вибірково в абсолютно довільному порядку і в цьому є класна гра: автор і видавництво провадить книжкою через певний порядок укладання творів, але цей пазл читач складає сам.

У «Книзі дивностей» є кілька текстів, котрі писались вісім чи дев’ять років зі значними перервами; один складений майже із трьох текстів; інший я просто доробив – був початок і через вісім років я знайшов підхід до того, як його дописати.

Я не завжди розумію сенс того, що пишу, у творчості є дуже багато несвідомого. Розуміння багатьох текстів до мене приходило через тривалий час. Коли перечитував їх у збірці, часто виникали запитання штибу: «Це я писав?»

Про людей та обставини

Писати — це внутрішня потреба. Часом писання виходить з того, що ти не можеш не писати, бо виникає ідея і ходиш так із нею, вона тебе задовбує та не дає займатись чимось іншим. Я досить рідко пишу художні тексти, бо це настроєве й таке, від якого не можна відволікатись — інспірація може забігти на дуже короткий час, і тоді треба за це взятися й написати, бажано одним наскоком.

Зазвичай поштовхом до написання стає враження або метафора. Тому тексти часто є ірреальні та інколи  сюрреалістичні. Тамтешні герої дуже часто досить нечіткі. Не те, що вони не прописані чи несформовані, просто люди є менш важливими персонажами у цій збірці, ніж обставини чи враження. Людина — радше тло, ніж головний герой. Головним героєм може виявитись якась річ а чи явище природи.

Насправді в книжці є герої, котрі проходять ледь не через всі тексти. Це дві такі хтонічні істоти: Він та Вона, котрі наче визначають різні людські начала. Але й показують, наскільки різними вони можуть бути, переплітатися між собою й стиратися, наче їх не було. Аби не ожити, переродитися чи з’явитись на світ в котромусь із наступних текстів.

Про Теребовлю

Ще років сім тому я абсолютно не міг писати про Теребовлю. Чверть книжки тоді вже була, і в тих текстах місто лиш проскакувало. Мені стало легше промовляти про місто після курсу есеїстики в УКУ.

Теребовля в книжці виникає різними натяками, котрі й не всі місцеві зможуть відчитати. Але часом є цілком конкретні локації, аж до назв вулиць, типу князя Василька, Зазамче, 22 Січня і т.д. Фелішберто, герой однойменної новели, наприклад, відверто дратується через те, що міщани невдало перебудовують старі чудові будинки. Вулиця Коротка несподівано має вихід до Нью-Йорського Таймс сквер. А все ті ж хтонічні Він та Вона носяться в кишенях із теребовлянським бруком.

Але я все одно не сприймав би цю книжку, як однозначно зациклену на Теребовлі. Її і більше, і менше водночас в «Книзі дивностей», ніж може здаватися.

Про малі міста

Українські малі міста дуже подібні та одночасно мають свої особливості. І ніби пишеш про особливості свого малого міста, але вони чіпляють людей з інших міст, зокрема, через те, вони переживають подібне. Маленькі міста – це дуже перспективна тема, а тексти про них — незаповнена нині ніша.

Можна проговорювати внутрішню проблематику, яка є в кожного міста, і яка майже не артикулюється всередині самих міст. Але можна й експортувати ці розмови, виносячи назовні як туристичну атракцію — є багато міст, котрі стали відомі завдяки літературним творам, приміром, Дрогобич чи Броди.

Сподіваюсь, що книжки типу цієї промовляють до зовнішньої аудиторії. Зокрема, про те, що не соромно залишитись у малому місті. Дуже добре, коли через такі рухи як дауншифтинг люди повертаються назад, ад фонтес, так би мовити. Як на мене, важливо, аби було більше книжок з різних малих міст, які давали б розуміння, що щось можна робити у таких містах, провадити їх поступ.

Про зараз

Паралельно я зараз пишу, умовно кажучи, п’ятнадцять книжок різних літературних форм. Їх дуже важко тримати в голові і писати так, аби вони не сварилися і не казали: «пшшшш, давай напишем то, нє, давай то». Бо, коли вони свариться, це така внутрішня шизофренія, яку мусиш примирити, аби раз на тринадцять років вийшла книжка.

Записала Анна Золотнюк.

Фото Івана Поливоди.