Михайло Гросуляк: «Мене шляк трафляє, що з українців роблять рабів»

Чергова «Зустріч без краватки» відбулась в кав’ярні “Відень” в середу, 8 червня. Цього разу організатори -маркетингова група 9 з половиною ідей, EVENTS.te.ua, запросили відомого ресторатора, незвичайного бізнесмена, колекціонера, який є керівником «Самогонної ресторації» Михайла Гросуляка. Чоловік відверто розповів молодим людям про свій життєвий досвід, сподіваючись, що він комусь допоможе.

Я постійно думав що б таке зробити, аби «домахати» ту державу

– То був 94 рік. Під кожним кіоском стояв податковий інспектор. Я постійно думав що б таке зробити, аби «домахати» ту державу. Мені сниться сон: «Михайло, знайди старі єврейські автомати по розливу газованої води.». Я сів за кермо, в мене тоді „четвірка” була, виїхав з „Канади”, і поїхав на Білу (село поблизу Тернополя, – прим. авт.). То була п’ятниця. Я знайшов ті автомати, 35 доларів тоді дав.

Чоловік встановив автомати в місті, від охочих попити «газбульки» не було відбою.

Пан Гросуляк навіть перелякався, коли побачив велику чергу людей. Він впевнений, якщо б зараз продавати таку дешеву продукцію, то вона також би була потрібна. В 94 році чоловік в день заробляв 100 доларів. Каже, що тільки тепер про це може комусь розказати. За його словами, це були гроші шалені на той час, і ніхто не міг вичислити. Можна було собі спокійно заробляти і прикидатися бідним.

– Я підключався (йдеться про автомати) з того місця на Білій, де зараз «Старий млин». Я лазив по тих розвалинах. Там була купа сміття… Але ця аура була приваблива мені тоді, втім не міг купити, – пригадує чоловік.

Михайло Гросуляк пішов тоді у Міністерство оборони, щоб купити ту територію, треба було її передати міській раді, це був би довгий і дорогий процес. Чоловік не наважився на такий крок, натомість – продовжував займатись збором антикваріату. Збирав старовинну цеглу. На «Старий млин», до речі, пішло близько 100 тисяч цеглин.

– Коли ти молишся за душі померлих, то Бог допомагає. Я молився за  Даніеля Штекеля, Антоніо Гауді, – пригадує пан Гросуляк.

До своїх закладів чоловік ставиться, як до дітей. Каже, що заклади міняються кожен день, є динаміка. Часто архітектори не хочуть працювати з Михайлом Гросуляком, його задуми важко втілювати, чоловік може зносити цілі поверхи, або придумувати незвичайне просторове бачення різник проектів.

– Ми хочемо наблизити архітектурні роботи до казкових. Щоб дати людям казку, – пояснює Гросуляк.

В мене мама і тато були раби

Чоловік переконаний, що людям треба допомагати досягати успіху

–         Мене дратує перетворення українців у ще бідніших, у рабів. Оце «давай я їм халяву». Мене шляк трафляє, – каже чоловік, – для чого розповсюджувати ту гуманітарку, як можна зробити «літучку», їздити по селах і навчати людей бізнесу. Людей вчити давати собі раду. Щоб знов не приїхали іноземці і не зробили з нас рабів. В мене мама і тато були раби. Вони світа божого не бачили. Бідність для мене – принизлива, але треба вчити людей. І залучати фахівців.

Втім, з вузів мало користі, переконаний чоловік. В «Старий млин» потрібно було бухгалтера, пригадує. Дали в газету оголошення, втім, ніхто на роботу так і не прийшов по тому оголошенні. Чоловіка це дивує, тим паче, що у нас в місті економічний вуз.

– Нехай студенти вийдуть, візьмуть кісточки і покажуть, що вони активні, а нє, позакривалися у своїх імперіях. І всі когось вчать. Кого вони вчать? – каже пан Гросуляк.

Перші бізнесові ідеї появились в Михайла Гросуляка ще в дитинстві. Зараз у новому закладі «Ноїв ковчег» чоловік хоче втілити те, що не вийшло реалізувати у дитинстві.

–         В нас тато був рибаком, він ловив ту рибу в Дністрі, якби не це, то ми б жили впроголодь, – пригадує чоловік. –  Я собі брав ту рибу і тварин, хотів, щоб люди приходили з села, платили по 5 копійок і дивилися на мій звіринець. Не вдалось. Але зараз в «Ноєвому ковчезі» це буде.

Мені ніхто ніколи не помагав, я просив не мішати

Чоловік на владу не нарікає, каже, головне – щоб не мішали.

– Знаєте, я завжди кажу, що готовий зігнути голову і прихилити, але тільки, щоб хребет не зламати, має бути міра, – каже Михайло Гросуляк. – Сьогодні всі нарікають, але влада повинна йти і на непопулярні кроки. От за останній час вже третя перевірка. Ще такого не було. Але я їм вдячний, бо вони мені допомагають забрати недоліки і бути готовим до ще гіршого. Хочеш миру – готуйся до війни. Я не зважаю на жодну владу. З демократами-попередниками в мене були свої проблеми, з цими – свої. Насправді мені ніхто ніколи не помагав, я просив не мішати.

Зараз пан Гросуляк має ферму, виробляє козячий сир. Дійшов до висновку, щоб ресторани були успішні, треба продавати в них органічну їжу. Вважає, що людям набридла хімія,

– От моя дочка ту кока-колу пила, але коли почула, шо до сметани додають ледь не штукатурку, то каже, щоб я дітям з ферми привіз сметану, – розповідає пан Гросуляк, – ми поважаємо свого відвідувача. Натуральне повинні їсти всі. І село може бути рентабельне.

Після європейської їжі чоловік відходить довго. За кордоном шукає ресторани, де «помідора пахне помідорою».

– То, що їдять закордоном, то не можна назвати їжею, – переконаний пан Гросуляк. –  Якщо зав’язати очі, то можна давати чи огірок, чи м’ясо – не відрізниш. Так вони там і живуть, так і жінок люблять, там всьо таке.

Для ресторану шукали кухаря, який готував на похоронах

Креативне меню закладу і оригінальні назви страв придумувала дочка ресторатора, за що він їй дуже вдячний. А от кухарів для закладу наймали.

– В основному ми шукали таких поварів, які в селах готують весілля і похорони, – каже, – там з одної свині стільки страв зроблять, без бухгалтера, без нікого…

Чоловік вживає самогон, переконаний, що нічого поганого в тому нема. Для Пана Гросуляка самогон готує дідусь із Закарпаття, йому 70 років, робить напій з фруктів. Це улюблена самогонка ресторатора.  Він не розуміє чому держава так агресивно ставиться до цього продукту. Пити магазинної горілки не радить, каже – це бодяга.

«Старий млин» спочатку взагалі був без алкоголю. Пригадує, що це було тяжко. Коли давали людям квашенину, ті питали – де горілка.

Свою ресторацію назвали «САМоГОНною», бо всю цеглу, яка пішла на будівництво, обмацували своїми руками. В чоловіка тоді була «четвірка», він з  дітьми камінці збирав на Об’їзній. Каже, що просто творчо ставляться до кожного процесу. А п’ять пальців на емблемі – це члени сім’ї. Кожен має свою нішу.

 

Тато мене так товк, що село плакало

Якби хлопці взяли приклад з мене і всі так стриглися, як я (в чоловіка – оселедець), то Тернопіль був би найбільш туристичним містом в Україні.

– Мій тато носив чуба, так і помер з ним, і я так помру, – припускає, – Мені сподобалась історія чуба. В наших князів було повір’я, що за чуба бог Тод витягує в небо. І звідси козаки взяли. Козаків, на жаль, нема, ми тепер свинопаси більше, то хоч зачіску буду носити в пам’ять про них.

Чоловік каже, що його тато дуже бив, але Михайло Гросуляк – не ображається. Він переконаний, що за одного битого 10 небитих дають.

– Він мене так товк, що село плакало, і було за що. Я шкідливий був. Якби не тато, то не знаю що б з мене було. Через те – легко було в армії. Бо треба було мити туалет зубною щіткою, то я з задоволенням. Він нахиляв мене до праці, і так  я своїх дітей, і так внуків буду. Ну внуків мені не дають, бо кажуть, що я деспот і внуки плачуть. Внучка не йде гуляти, бо знає, що зі мною треба 6 кілометрів пішки пройти.

 

Допомагає рестораторам, бо просто помирати з досвідом – скучно

–         Мені один поляк сказав, шо сподні можна зашити, а їсти треба три рази вдень. Тому я вирішив нагодувати людей. А ще він сказав, що коли ти сидиш і їсиш борщ, столом голодні, то тобі той борщ перевернуть.

Тому чоловік допомагає іншим. Михайло Гросу ляк недавно допомагав робити ресторан на Андріївському узвозі Олександру Ваврику. Каже, що пан Ваврик – язичник, атмосфера в закладі – фантастична. Ресторатор впевнений, в Києві важко, але нічого свіжішого там нема.

–         Бог дав мені таку можливість і я 30 піцерій по Україні допоміг відкрити, – розповідає, – я не роблю франчайзинг, бо це як петля на шиї. Я просто допомагав. В мене є досвід, скучно померти з таким досвідом. Ці підприємці – тепер мої прекрасні друзі, вони мені постійно дякують. Чим більше ти даєш, тим більше Бог допомагає.

Чоловік розказує відкрито свій досвід, сподівається, що хтось з молодих людей візьме його на озброєння і змінить свій життєвий шлях. Пан Гросуляк впевнений, якщо отримаєш гроші – не значить, що збережеш. Наводить приклад партійної еліти, яка отримала великі маєтки, але часто – одразу «протранжирила».

–         Головне – як ти відносишся до того, що маєш, – каже, – треба шукати себе. Той дід, який гонить мені горілку каже, якщо щось робити – щось буде, нічого не робити – нічого не буде.

 

«Отець Андрій дзвонить, коли я побитий, як пес»

Аби мати добрі стосунки з компаньйонами, ресторатор одразу домовляється з ними – як буде розходитись. Це дозволяє залишитись друзями. Часто після того, як дороги у бізнесі розійшлись, Михайло Гросуляк хрестить дітей колишніх компаньйонів.

Попри успішність, в чоловіка було одного разу бажання виїхати закордон. Там він приглянувся до сміттєзвалища. Казав сину, що можна лишитись, але працювати треба буде на смітнику. Син вирішив повертатись додому. Чоловік вчився за кордоном. Сир навчився готувати – відкидаючи гімнюки на фермах у Франції. Вернувся на батьківщину бо знав, що рідна земля поможе жити.

– Друзів у мене небагато, – каже, – отець Андрій з Катедри – мій друг і духовний наставник. Я багато був побитий, як пес. Мені було тяжко, і били, і палили, а ще криза середнього віку. Коли було погано, то він просто дзвонив. Вся футбольна команда – друзі. Я як їх не побачу, то потім слабий. В бізнесі – довіряю своїй сім’ї. Були друзі до того, як починати бізнес. Після того – пощезали.

Гросуляка п’ять разів хоронили

Чоловік впевнений, хто часто їздить в машині, то може мати клаустрофобію. Михайло Гросуляк пересувається на ровері, або ходить пішки – окрім виняткових ситуацій.

– На ровері скоріше, ніж на машині в Тернополі, – каже пан Гросуляк, – ми в раю живемо, а позакриваємось в коробках і сидимо.

Чоловік також грає у футбол, жартує, що не награвся в дитинстві, бо батько не давав, а також – моржує. Коли депресія і здається, що голова кипить, то доводиться лізти під воду, щоб остудити, – каже.

Пан Гросуляк стверджує, що зараз багато лінивої молоді, люди хочуть все і зразу.

– Для «туніядців» я б зробив такі собі концлагеря. Коли мої діти працювали, то не закінчували вузів, але добре працюють. А молодь лінива, треба привчати до праці не пропагувати по телевізору бандитів і ментів, або «Дом 2».

Чоловік каже, що не боїться вмирати. Його вже п’ять разів помилково «хоронили». Одного разу навіть було, що товариш возив у машині вінок Гросуляку.

– Я вмирати не боюся, бо звідси ніхто живим не вибереться. – жартує, – я наробився, тому не боюсь, може там відпочину. Але що скоро гигну – не відчуваю. Часто сняться віщі сни. Буває, що серед ночі  буджу дружину, бо хочу розказати, що маю зробити.

Кароліна Говірка