Кінорежисер з Тернопілля Іван Ясній: «У Португалії над «Міфом» ридали, а в Мексиці чотири покази — і жодної сльозинки»

Уже вдруге відомий український кінорежисер наш земляк Іван Ясній привозив у Тернопіль свою документальну стрічку «Міф» — про легендарного співака, соліста Паризької національної опери Василя Сліпака, який кинув престижну сцену і поїхав на Донбас захищати Україну від російського агресора. Там і загинув від кулі снайпера у червні 2016-го. Уперше — в лютому минулого року — на прем’єрний показ, і нещодавно — як найкращий документальний фільм вітчизняного кінематографа 2018-го. І обидва  рази зала Палацу кіно була повнісінькою, а емоції від побаченого переповнювали серця глядачів. У мене ж була можливість поспілкуватися з режисером широко відомої в Україні та світі кінострічки.

— Друже Іване, у скількох країнах уже побачили ваш «Міф»?

— У шістнадцяти. Найбільші тури були Сполученими Штатами, Канадою та країнами Європи. Буквально напередодні приїзду в Тернопіль повернувся з Німеччини, де «Міф» побачили ще у двох містах. Там його показ організувала наша діаспора, хоч подивитись фільм прийшло і чимало німців. А це найбільша мета наших показів — донести до світу історію Василя, а через нього й історію сучасної України.

— І як сприймає фільм зарубіжна публіка?

— Українці, які приходять на перегляд, — усім серцем. Вони живуть Україною, переживають за неї. Після перегляду відчувається, що багатьох із них мучить сумління, що в такий важкий для Вітчизни час покинули її в пошуках кращого життя. Фільм викликає у них багато емоцій, бажання не опускати рук і надалі допомагати Україні, постійно мати її в своєму серці. Історія Василя допомагає їм у цьому.

Але й іноземці дуже тепло сприймають «Міф». Особливо вразила мене реакція на нього в Португалії. Як правило, на таких показах я не дивлюся фільму і виходжу із зали, адже кожного разу треба заново переживати трагічну історію Василя. Так ось, коли фільм закінчився й увімкнули світло, я зайшов у залу і був вражений — і жінки, і чоловіки витирали сльози. Якийсь час ніхто й слова не міг вимовити, а потім посипалися запитання.

А от мексиканці здивували з іншого боку: там було чотири покази «Міфу» на фестивалі. Після завершення кожного фільм хвалили, однак жодна людина не зронила й сльозинки. Я був подивований і запитував тамтешніх українців: невже насправді мексиканцям фільм не сподобався, коли немає жодних проявів протилежного? А мені казали: не дивуйся, Мексика «помішана на черепах із квіточками». Її мешканці до смерті ставляться дуже просто, ходять з нею за руку. У них є навіть свято мертвих, на якому вони перевдягаються і занурюються в потойбіччя. Для них це дуже природно. Тим часом у Португалії зовсім інша ситуація. Там ніколи не було війни, і тамтешні глядачі, напевно, її дуже гостро відчули через історію Василя.

— А чия оцінка фільму була для вас найвищою?

— Ореста, Василевого старшого брата. Завдяки їй «Міф» і вийшов на екрани. Коли Орест дав нам добро від себе і від батьків на зйомки фільму, була домовленість: ми знімаємо його так, як відчуваємо й бачимо, а покажемо йому вже на сто відсотків готову роботу. Якщо вона не сподобається, ми її просто не показуватимемо, але не будемо нічого переробляти, щось змінювати. Але це і для нас був стимул знімати правдиву Василеву історію, не додавати в неї якихось своїх бачень, здогадок, міркувань. І коли Орест подивився готовий фільм, то сказав: «Так, це Василь, і це його історія». Після цього фільм вийшов на екрани.

— Чи бачили фільм Василеві батьки?

— Так. Ми дуже прагнули і їх відзняти для фільму, зробити з ними інтерв’ю. Приїхали до Львова, зустрілися. Пішли з ними до церкви, навіть відзняли якісь перші кадри. Сіли говорити, а це було десь через півтора місяця після Василевої смерті, і зрозуміли, що нереально записати інтерв’ю. Вони були дуже засмучені і в такій глибокій тузі аж до розпачу.

Тепер, думаю, може, й добре, що їх немає у фільмі. Тому що Василь пішов у світ і дуже важливо було показати його серед світу. Та й Ореста ми зазняли лише дорогою на цвинтар й у поїзді до Львова, де він і розповідає історію свого молодшого брата. І це не є основною лінією фільму. Бо він про людину, яка жила своїм творінням, своїм співом, своїми цікавими історіями, подеколи, можливо, й смішними. Тобто наша історія виходила за рамки родинного кола, вона виходила на світ і на те, яким він запам’ятав Василя.

— Батькам фільм показав Орест чи вони все ж прийшли в кінотеатр?

— Це був перший прем’єрний показ «Міфу» у Львові десь через рік після загибелі Василя. Ми й не знали, що батьки його в залі. Коли почався фільм, я вийшов у коридор і хтось із наших сказав, що фільм дивляться Василеві батьки. Після перегляду повідомив про це глядачам. Зал піднявся, повернувся до батьків і довго аплодував. Це був найемоційніший з усіх показів. Усі плакали, бо справді, це була і трагедія, і така величезна любов, яку нам залишив Василь. Саме від батьків він перейняв любов до України і той неймовірний патріотизм.

— Яким був Василь Сліпак у вашому сприйнятті? 

— Коли почали знімати фільм, у нас практично нічого не було, крім деяких свідчень і кількох інтерв’ю. Кинули розголос по світу, що шукаємо матеріали про Василя. І нам  почали надсилати  фотографії, відео, які й лягли в основу фільму. До речі, й досі надходять цікаві документи, з яких дізнаємося, зокрема, про особисте життя Василя, про його дівчат. Він був красенем і нічого для них не жалів. Коли закохувався, дарував коханій весь світ, усього себе. Він шаленів, був авантюрним у своєму коханні. Можливо, колись із цих історій вийде гарний художній ігровий фільм. Думаю, наш «Міф» — тільки початок Василевої історії  і вона матиме продовження в художньому фільмі. Матеріалу достатньо. Найважче буде — знайти такого харизматичного красеня-актора, який би зіграв Василя.

А ще Василь мав особливий дар притягувати до себе людей: був відкритим, правдивим, тримав слово, виконував обіцянки.

— «Міф», як і ще два попередні документальні фільми «Війна за свій рахунок» та «Добровольці Божої чоти», ви знімали в парі з Леонідом Кантером. Його трагічна смерть обірвала вашу плідну співпрацю, і ви повезли «Міф» у Францію вже без нього.

— Це було буквально на третій день після смерті Леоніда. Ми їхали туди цілою командою. На перегляд мали прийти французькі режисери, співаки, наші дипломати. Це був дуже важливий показ, а в нас у серцях туга, що Леонід уже десь біля Василя, а він мав бути разом із нами. І це така прикра історія.

— Ви пробачили другові його добровільний відхід із цього світу?

— Не стільки пробачив, як зрозумів. У ньому жило двоє людей, дві протилежності, що боролися між собою — світла і темна. І та друга з’їдала Леоніда зсередини, що було особливо відчутно в останні місяці його життя. Шкода, що не мав шансу йому допомогти. І ніхто з близьких йому людей не побачив, що з ним коїться, й не підтримав його, не відвернув найгіршого.

— Розкажіть трохи про себе, свою родину, хто чи що справило на вас найбільше враження і стало своєрідним орієнтиром у житті й творчості?

— Родом з Великої Березовиці, а батьки — зі Зборівщини. Тато мій у 1947 році був засуджений на десять років за патріотичний вірш, який знайшли у школі в його зошиті. Йому тоді було лише 16. Слідчі казали його батькам: якщо син покається, то відсидить кілька років і вийде на волю. Якщо ж ні, сидітиме усі десять і вся його молодість пройде у в’язниці. Батьки просили сина покаятись, і тато вже був погодився на ті вмовляння. Але йшов на суд через двір, де під стінами, підперті палками, сиділи зо два десятка вбитих хлопців з УПА (їх виставляли на опізнання). І це так вразило батька, що він відмовився каятись. Мама, тобто моя бабуся, благала сина не занапащувати свої молоді літа, бо хтозна, чи повернеться живим з тієї тюрми, але тато сказав, що чинить це свідомо. Для мене його приклад завжди був стимулом залишатися людиною і ні на що не розмінюватись.

Мені здається, що і Василь Сліпак був схожим на мого тата: він йшов до кінця, хоч знав, що може загинути. Більше того, він себе готував до смерті, для мене це однозначно, передчував її наближення. Ми тепер багато спілкуємося з Орестом. Він розповідає, що у Василя була глибока туга, він уже з усіма прощався. Зазвичай у нього рот не закривався: багато розповідав, жартував. А коли вдруге йшов на фронт, весь час мовчав. Очевидно, вже відчував близьку смерть. І ті слова, які сказав перед смертю, — «Розплинуся в тобі — і вічно житиму» — були заготовленими, їх експромтом не придумаєш.

— Малося на увазі «розплинуся в Україні»?

— Так. Він носив їх у собі, щоб вимовити, коли смерть була вже перед очима.

— Ваш вибір кіно і зокрема документалістики, очевидно, теж не був випадковим.

— Ми спочатку з Ігорем Пелихом робили програми «Галопом по Європах», заснували свій «Продакшн», потім знімали різні мандрівні, пригодницькі стрічки. Відтак придумували гумористичні серіали. Коли почався Майдан, відчув, що мушу йому чимось допомагати. Підкидав бруківку. А потім узяв із собою камеру. Це була суто волонтерська робота над документалістикою. Але не вважаю її покликанням, швидше даниною часу. Завжди хотів робити ігрове кіно, давно готовий до цього, але все щось перешкоджає.

Можливо, має бути якийсь переломний момент, як це було на Майдані. Я тоді готовий був йти на війну, під кулями, під вогнем знімати. Звісно, було страшно, це звідти моя сивина, але я знайшов для себе спосіб відвести цей страх — дивитися на все через об’єктив камери.

А страх на передовій витає в повітрі, він, як вірус, дуже швидко поширюється. Та коли він пропадає, а це стається, як перестають стріляти, тоді дуже сильно люди розкриваються. Їхні душі і серця переповнює любов до життя, до світу, ти забуваєш усі страхи, що були ще декілька хвилин тому. Мені видається, що і Василь це відчував. І це якраз було збудником до творчості: емоції зашкалювали, здавалося, що ти можеш гори перевернути. Чому хлопцям, котрі повертаються з війни, так важко. Бо вони не мають уже того відчуття, того вивільнення енергії, того страху в душі, що супроводжував їх на війні. І Василя, коли почав туди їздити, тримало це відчуття.

Знаю по собі. Страшно про це говорити, але мене часом тягне поїхати туди, щоб знову пережити ті емоції. Там у повітрі запах війни, запах смерті. І він дуже споріднює людей. Тому й таке сильне побратимство на війні. Я розумію тепер Василя. Маючи такі гострі відчуття, яких не отримував на сцені, але які знаходив на фронті, він йшов за ними знову. Я так думаю.

Дякую Богу, що ми маємо документальну історію Василя Сліпака, дуже схожу на історію, якби її хтось написав. Сценаристи такі колізії придумують, прописують, а тут саме життя виписало фантастичний сюжет про людину, яка вже не загубиться в історії.

— Дякую вам і за фільм, і за нашу розмову.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

P.S. Коли працювала над цим інтерв’ю, у «Високому Замку» натрапила на історію, дотичну до Василя Сліпака. Виявляється, після його загибелі паспорт співака знайшли бойовики, а відтак він «виринув» на переговорах у Мінську. Пушилін розмахував ним, аби довести, що це українська сторона ініціює обстріли. За словами Ореста, Пушилін передав документ українській стороні, про це Ірина Геращенко розповідала ЗМІ. Але родині його не повернули, мабуть, через звичайну халатність. А нещодавно паспорт Героя України Василя Сліпака «засвітився» у середовищі… шахраїв, з його допомогою вони видурюють гроші в довірливих громадян. Воістину, дух одних сягає незбагненних висот, а ницість інших не має дна.

Джерело: Вільне життя