Син і батько співпрацювали з НКДБ, щоб урятувати свою родину від висилки в Сибір

№ 75/XI2 Протокол допиту Івана Івановича Деца

 Р 31. Справа ч. : 182/47

 Дец Іван Іванович А/в РО МГБ. Залозці, дня 18.11.1947 р.

 Матеріали, на основі яких взято об’єкта на слідство: 

Протокол допиту. (Мовою оригіналу)

« Дец Іван Іванович, народжений дня 30.5.1923 р. в с. Вертелка, Залозцівського рну, Тернопільсь кої області; українець, освіта  3 кл. народної школи, швець, військовий, нежонатий. Член юнацтва ОУН від м. лютого 1942 р. Член ОУН від м. січня 1946 р. псевдо «Дунай».  Від 9-ть років життя почав ходити до школи в родинному селі. До школи ходив чотири роки і в 1936 р. закінчив 3 кл. народної школи. В батьків моїх було 3 га. землі. По закінченні навчання в школі вчився  ткацтва при батькові, а відтак в шевця Ярошевського Дмитра в с. Вертелки навчався шевства. В час польської окупації в культурноосвітньому житті села не брав участі. До жодних товариств не належав, бо був ще молодий. В першій большевицькій окупації працював при батьках; займався шевством. Жили ми бідно. Батько працював гончарем. З приходом німців дальше працював при батьках. В м. липні 1941 р. покликали мене до Німеччини на роботу. На роботу я не поїхав, бо не хотів. В м. квітні 1942 р. покликали мене до “Баудінсту”, до м. Підволочиськ. Тут пробув один тиждень і втік до дому. Від того часу скривався від німців. В м. лютому 1942 р. вступив в члени юнацтва ОУН. Моїм зверхником був Сиротюк Роман (з с. Вертелки, станичний). В юнацтві працював зв’язковим до сіл: Мильне і Білоголови, аж до приходу більшовиків. Більшовики прийшли до мойого села в м. березні 1944 р. Я був дальше в селі, від більшовиків не скривався. Постійно лежав на ліжку і вдавав хворого. В той час в селі більшовики не проводили жодних арештувань і не скривався ніхто. По двох тижнях почали забирати в ЧА. Я записався з 1926 р. народження і в ЧА забрали мене в третім, з черги, поборі. Це було дня 21.4.1944 р. З села пішов я до військомату в м. Залозцях і там зголосився. Враз зі мною до ЧА відійшли: Михаліцький Павло, Сиротюк Степан, Цісарський Микола, Дручок Іван, Ярошевський Іван, Букай Володимир і Шевчук Ілько. Це молоді хлопці, всі були членами юнацтва ОУН. В Залозцях пробули ми один день й підійшли до с. Валахівка, Збаразького р-ну, Тернопільської області. У Валахівці в той час було вже около трьох тисяч мужчин, змобілізованих до ЧА. З с. Валахівки всі відійшли до с. Максимівки, Збаразького рну, а звідси від’їхали до міста Біла Церква . В Білій Церкві всіх нас з 1926 р. народження (я був зареєстрований з цього року) відділили і забрали до Києва. В Києві ми пробули два тижні й від’їхали до м. Кірово. Тут проходили військовий вишкіл і ходили на роботу до допоміжного господарства (садили картоплі). В Кірові нас умундирували і після вишколу забрали до м. Дорогобужа, Смоленської області. Тут всіх нас поділили по ротам, як саперів, і проводили з нами саперний вишкіл. Вишкіл тривав три місяці. По 3місячному вишколі всі саперні частини перевели до м. Мінськ. В місті відбудовували зруйновані казарми. По одно місячному постої переїхали ми до м. Володимир Волинський. У Володимирі Волинському покликували мене на допит. В той день на допит покликували також більше людей. Допит проводив якийсь капітан (прізвища не знаю ) по політчастині. Ставив мені такі питання: хто й скільки пішов в армію враз зі мною з мойого села; чи всі пішли в  армію, ці що дістали покликання; чи чув про ОУН; що знаю про бандерівців, мельниківців і бульбівців; який родинний склад і матеріальний стан родини. Йому я відповів, що в армію відійшли всі ці, що дістали покликання, про ОУН, бандерівців, мельниківців, бульбівців не знаю нічого, матеріальний стан родини – бідняки. Більш жодних питань не ставив і не заперечував цього, що я сказав йому . Після цього дав мені закурити і говорив, щоб добре воювати на фронті, а за це дістану медаль, буду героєм і буду одержувати гроші. Йому приобіцяв я, що так буде, бо німці також “вїлися мені в печінки” і я мусив перед ними скриватися, бо хотіли забрати мене до Німеччини на роботу. З Володимира Волинського відіслали нас на фронт, під Варшаву. По трьох тижнях нашу частину післали в наступ біля м. Катовиць. Як ми їхали вперед, я впав з гармати і потовкся. Раненого забрали мене до лікарні в м. Ченстохові, а звідси до Львова, до шпиталю. У Львові був до 15.3.1945 р. Вміжчасі, зі Львова, я писав лист додому, щоб хтось до мене приїхав. Приїхав батько. Від нього я довідався, що в моїх родинних сторонах оперують відділи УПА і про роботу ОУН. Батько був зі мною одну добу й від’їхав. Привіз для мене харчів. На дорогу батькові я дав свої черевики й штани, бо він був обдертий і майже, босий. Начальником шпиталю був старший лейтенант Паньковський Іван (українець, літ около 45, середнього росту, бльондин, зачіска на бік, ніс короткий, грубий, очі сиві, повне обличчя, ходив у військовому уніформі – зеленому, носив жовті пагони ). Він часто приходив до нашої салі й говорив з нами на загальні теми. Мене він знав найкраще зпоміж усіх, що в той час були в моїй салі тому, що я добре грав на усній гармонії, а він приходив слухати і все сидів біля мене . Дня 9.3.1945 р. він прийшов до нашої салі й запитав, хто з нас є шевцем. Нас зголосилось 6ох. На другий день трьох пішло вже до варстату працювати, а трьох, в тому числі я, не пішли. До роботи не хотів я йти, бо боявся, як начальник побачить, що я зовсім здоровий, то відішле мене на фронт . Дня 12.3.1945 р. Паньковський знов прийшов до нашої салі та сварив мене, чому я не пішов на роботу. Я оправдувався, що ще хворий і до мене саме приїхав батько. Він злагіднів і запитав мене, що оповідає батько й що доброго привіз з дому. Йому я відповів, що в мене вдома всі живі й здорові, а батько привіз трохи харчів. В тій хвилині його перепросив, а сам пішов до салі, взяв кілька кусків сала та бохонець білого хліба й дав йому. Він взяв це й подякував. Я звернувся до нього з проханням, щоб відпустив мене на відпустку додому. Він на це нічого не відповів, а сказав, щоб зголоситись в його канцелярії дня 15.3.1945 р. В означеному дні я зайшов до його канцелярії й застав його самого. Він зараз подав мені крісло й попросив сідати. По хвилині сказав, щоб розказати йому свою біографію. Я подав таку біографію, як і вам. Не сказав лише того, що за німецької дійсності був членом юнацтва ОУН. Після скінчення біографії поставив мені такі питання: чи належав до якихось політичних організацій (ОУН, Бульба) й що знаю про них; де був в той час, як прийшла ЧА й чи не скривався перед побором в ЧА; який склад і матеріальний стан родини й де поодинокі члени її. Ставив ще більше питань, їх, одначе, собі не пригадую. На ці питання дав йому таку відповідь: до жодних політичних організацій не належав і про них не знаю нічого, бо в час німецької дійсності був ще пастухом; як прийшла ЧА був вдома і перед поборами в ЧА не скривався, в той час був хворий, а як прийшла мені мобілізаційна картка, відійшов до ЧА (тут подав свою подорож, де був, коли, де і як був ранений; так само, як подав вам). Паньковський вислухав це, а відтак говорив до мене: “Зараз на відпустку не відпускають нікого, бо здорових відсилається на фронт. Я можу відпустити тебе, але ти мусиш погодитись на ту роботу, яку тобі запропоную”. В тому місці я потвердив йому, що на всяку роботу погоджуюся хоч ще й не знав, що це за робота, на яку маю погодитися. Маючи мою згоду, він продовжував: “На терені Західної України є багато бандитських відділів. Вони називають себе бандерівцями. Говорять, що боряться за інтереси українського народу, а, в дійсності, вбивають українське мирне населення, яке не винне в нічому. Вони думають розбити СРСР. Як ми побили таку сильну Німеччину, то поб’ємо і їх. В тому нам мусить помагати населення. Зараз проти них ми не можемо кинути сил, бо маємо фронт, а як скінчиться війна, то ми їх скоро знищимо. Тебе додому відпущу не на відпустку, але на постійно, одначе ти мусиш нам помагати знищувати цих бандитів. Робота твоя буде виглядати так: будеш слідити за ними, де вони квартирують (вони звичайно квартирують по селах), скільки їх є, які люди допомагають їм, де їх магазини, хто є їхніми зв’язковими, хто дає харчі, хто втік з ЧА, хто скривається перед побором в ЧА, як ставиться населення до радвлади і т.п. Тобі зараз я довіряю. Якщо ти схочеш обдурити нас і цієї роботи не схочеш робити, то ми знищимо усю твою рідню. З Радянського Союзу ти нікуди не втечеш, хоч би за 10ть років ми тебе знайдемо. Як прийдеш додому, то говори всім людям, що ти втік зі шпиталю зі Львова. Там зголосишся в військоматі й дасиш їм картку, яку тобі дам. Вони відішлють тебе до нач. НКГБ. Начальникові розкажеш про те, що ми говорили оба й про твою згоду на співпрацю з органами НКГБ. Він дасть тобі конкретні завдання, як маєш вести роботу і як її  маскувати, щоб тебе не розкрили. Про те, що ти погодився на співпрацю з нами проти бандерівців не кажи нікому, навіть своїм батькам, бо як про те дізнаються бандьори, то тебе вб’ють. Ще сьогодні можеш відійти додому. Додому йди пішком, щоб, як скажеш, що ти втікав, знав куда переходив. Зараз йди до своєї салі, лягай на ліжко та жди поки не принесу тобі картки”. (Може говорив щось більше, всіх слів не можу пригадати собі). Після того я відійшов до своєї кімнати й там ждав. Проминуло около години часу, він прийшов до салі і подав мені картку (що було написано в картці не пригадую собі, бо мене це не цікавило. Я тішився тим, що йшов додому). Більше до мене не говорив нічого, подав руку, я подякував йому й він відійшов. Ще попереднього дня я з своїм товаришем Гримчуком Петром з с. Глинки, Ровенської області, говорив що добре було б тікати і не йти на фронт. Таку думку висловив він. До нього приїжджала його мати і оповідала йому як воюють там наші відділи УПА. Він признався мені також, що за німецької дійсності був членом Юнацтва ОУН. По відході Паньковського я підійшов до Гримчука і запропонував йому втікати разом зі мною. Він погодився й відповів, що думав це сам робити. (Літом 1947 р. я дістав лист від Гримчука Петра. Лист прийшов на адресу моїх батьків, з листа довідався я, що Гримчук є вдома. Чи скривається, чи живе легально, з листа я не міг зорієнтуватися. Між іншим він писав: “… Ти полова, я полова, послухалисьмо дурної соломи…” з того я додумуюся, що він так само, як і я, погодився на співпрацю з більшовиками. Цей лист зараз є ще в мойому домі, між листами, які я прислав з армії, можна його забрати). Зараз я зібрав всі свої речі, хліб, який мав, роздав товаришам, що залишалися в шпиталі. Гримчук зробив це саме. Оба з усіма попрощалися і відійшли. Куди ми відходили, всі наші не знали. Вийшли ми зі шпиталю в напрямі вихідної брами. Тут стояв стійковий. Він здержав нас і запитав куди йдемо. Ми відповіли, що йдемо до села щось проміняти й принести горілки (з шпиталю виходило також багато інших і йшли до найближчого села. Випадків, щоб хто втікав, не було й тому можна було свобідно виходити). Оба йшли ми пішком. Їхати машиною, або поїздом я боявся, щоб товариш не зорієнтувався, що мене спеціально випустили, а думав, що я дійсно втікаю. Він мав охоту йти пішком також. Може й він думав так само, як і я, одначе того ствердити не можу. По двох тижнях оба прийшли ми до мойого родинного села. Вдома втішились, що я прийшов і гостинно прийняли нас. В хаті нічого ми не говорили, бо були перемучені дорогою, а зараз пішли спати на стрих. Другого дня, ранком, до нас прийшли мої родичі. Їм я розказував, як жилось мені в армії, де був на фронті і т.п. Сказав також, що втік з шпиталю у Львові, бо хотіли забрати на фронт. Днем відвідував мене дехто з родини. Від них довідався точніше про повстанчий рух. Оповідали, що повстанці стріляють всіх тих, що доносять більшовикам, роблять по селах збори, воюють з більшовиками і т.п. Від родини довідався я також, що мій молодший брат Степан скривався і його зловили більшовики два тижні перед моїм приходом. В той час брата вже були засудили й вивезли. Ціла родина про повстанців висловлювалась добре. Довідавшись про це все, рішив я з більшовиками не співпрацювати, а скриватися від них. Нав’язати зв’язок з повстанцями і воювати проти більшовиків. Довідався рівнож, що Ярошевський Теодор з с. Вертелки має зв’язок з повстанцями (він зараз заарештований і сидить в тюрмі у Львові, засуджений на 20 років). До нього післав свою сестру й просив, щоб він прийшов до мене. Внедовзі він прийшов, ми привитались і говорили на загальні теми. Відтак я розказав йому, що втік з армії і тепер буду скриватись. Питав його чи має зв’язок на Волинь, бо мій товариш є звідтам й хоче туди відійти. Ярошевський відповів, що до нього приходить повстанець Микита (Гоцяк Василь з с. Вертелки, згинув від більшовиків 1945 р.) і він має туди зв’язок. За два дні Микита прийде до нього й він йому розкаже про мене та мойого товариша.» 

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ