Штаб-криївка СБ ОУН в селі Бодаки, що на Вишнівеччині, активно діяла три роки. Частина п’ята

Матеріали підготував на основі  матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області 

ВОЗНЮК ЯКІВ ТИМОФІЙОВИЧ  народився 1914 році в селі Бодаки, освіта початкова. Член ОУН з 1937 року. У 1939 році  під час служби в польській армії потрапив у німецький полон і в жовтні був звільнений та прибув в рідне село. У 1944 році був призваний до радянської армії і воював на радянсько-японському фронті. У лютому 1946 році повернувся в село Бодаки.

Заарештований 24 березня 1947 року Вишнівецьким РВ МДБ. Засуджений  12 липня 1947 року ВТ військ МВС у Тернопільській області на 3 роки ВТГ з конфіскацією майна та три роки позбавлення прав.  Звільнений 29 грудня 1949 року. Повернувся в село Бодаки.

Я з перших днів бачив та помагав будувати криївку. Я сам сказав «Снопу» що кращого місця він не знайде. Правда у нас в селі було дуже багато криївок. Я сам знав що є більше сорока. А тих які я не знав, напевне було ще стільки.  А ще скільки було в лісі і на полях. Куди не глянь криївка. Чому так? Бо хлопці не хотіли воювати за совітів. Для чого і за кого ? Але в нас криївка була не для переховування від більшовиків. У нас був штаб. Я знав кожного і бачив кожного хто приходив і відходив. Я був військовий охоронник.  Коли мені прийшов призов в радянську армію, то районове керівництво ОУН приказало йти в армію, щоб не було підозри та не робили облави і обшуки, йти в армію. Так що з жовтня 1944 по лютий 1946 року я не був в своєму селі і не знав що робиться. Коли повернувся, то побачив, у ночі рух. Життя бурлило, отже ми боролися з совітами. 

Я розкажу про багатьох вірних борців, які не задумуючись, віддавали своє життя за нашу Неньку-Україну, адже вони були тут, у цій криївці, у цьому штабі. Про першого з них, свого близького товариша, побратима Цимбровського   Івана Олексійовича  псевдо «Шпак», молодшого від мене на два роки. Я з ним разом поступали в ОУН у липні 1937 року. Коли німаки напали на Польщу, мене в перших числах вересня 1939 року забрали в армію. А попав аж під Краків. Там і закінчив війну, попавши до німців в полон. А Іван вже в кінці вересня зустрічав в Бодаках перших більшовиків. Коли я повернувся з німецького полону, то практично з «Шпаком» не зустрічався. До кінця 1942 року оонівською роботою я не займався. А з приходом весни вже почали хлопці активно працювати. До нас в село почав навідуватися Бодасюк Анатолій Федорович, він сам з Вишнівця, кличка «Підкова». Він почав агітувати хлопців в оонівську сотню, яку створили в селі Колодно. Ось і туди подався Цимброський Іван в сотню «Чіпа». У сотні також був і Бодасюк – «Підкова», він у сотні був головним  СБ ОУН. Сотня налічувала 97 бійців. Сотня діяла до 4 квітня 1944 року. Тоді була проведена нарада Вишнівецького районного відділу ОУН і під час наради енкаведисти обстріляли учасників наради і був вбитий сотник «Чіп» Загребельний Павло. Сотня розформувалася і «Шпак повернувся до села. Разом з ним і повернувся Бодасюк. На полях між селами Кривчики, Бодаки, Котюжини осінню 1943 року були побудовані криївки і в них якраз перебували повстанці. «Підкова мав свою криївку коло хутора «Зімнє». Разом з ним був тоді надрайоновий комендант «Богданко». А Бодасюк був в СБ ОУН, тому він і навідувався на деякі наради бо нас в криївку на зустріч з «Зіркою». Тому я його знав. А перший раз його приводив Цимбровський. Тоді в квітні 1944 року і була вказівка створити сотню, якою мав керувати «Підкова». Розпочали набирати молодих хлопців з навколишніх сіл, які не хотіли йти в совецьку  армію і перебували в схронах. Тоді коло хутора Зімнє було три криївки. Одна дуже велика, середня і мала. В малі якраз перебував і «Підкова» з «Богданком». В них була друкарська машинка. «Богданко» відруковував грипси які дівчати розносили по певних точках. В нашому селі в середині травня 1944 року розпочалися облави. Майже кожного дня з Вишнівця прибували на машині енкаведисти з солдатами і робили обшуки. Хлопці тоді переховувалися в лісі або в криївках. Хтось з місцевих доложив і швидко прореагували більшовики. Серед ночі 26 травня накинулися спочатку на криївку в якій перебували «Підкова» і «Богданко». Хлопці дві години відстрілювалися і здатися живими не хотіли. Чи вони самі застрілилися, чи їх вбили енкапведисти, невідомо.  Після цієї бойні енкаведисти накинулися на другу криївку де були бодаківські і лозівські хлопці. Бій тривав і в криївку кидали гранати. Цимбровського поранило. Стікав кров’ю, втрачав свідомість. Його винесли енкаведисти з криївки, погрузили на машину і відвезли спочатку в лікарню. Їм треба було живого свідка, щоб допитати, катувати а потім розстріляти. 

 

Ось коротко з архівних документів, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

  

 

ПОСТАНОВА  про відкриття кримінальної справи щодо Цимбровського Івана Олександровича 1916 року народження, житель села Бодаки, Вишнівецького району, Тернопільської області, з селян бідняків, українець, не одружений,  раніше не судимий, в серпні 1943 року добровільно поступив в банду УПА сотні “Чіпа” маючи псевдо “Шпак”. Коли у березні 1944 року прийшла радянська армія, він переховувався в лісах. 25 травня 1944 року під час проведення військової операції і ліквідації бандогруп на теренах  Бодаківських хуторів, а саме на хуторі Зімній переховувався в криївці і здійснював військові дії при затримуванні. У цій криївці було вбито п’ять бандитів, Цимбровського  було поранено і затримано живим. З матеріалів справи видно, що Цимбровський Іван Олександрович участі у вбивствах і грабежах мирного населення не брав.

 

18 червня 1944 року.  Місто Збараж. Обласне управління НКДБ.

 

Протокол допиту. 26 травня 1944 року.

 

Цимбровський Іван Олександрович, 1916 року народження, житель села Бодаки, Вишнівецького району, Тернопільської області, з селян бідняків, українець, не одружений,  раніше не судимий, батько Цимбровський Олександр Федорович 52 роки, мама Цимбровська Єфросінія 48 років і рідний брат Цимбровський Гнат Олександрович 16 років.

 

“У весь час, аж до приходу німців на Тернопільщину, я проживав у селі Бодаки Вишнівецького району Тернопільської області. В червні 1941 року, коли розпочалася війна, я був мобілізований Вишнівецьким райвоєнкоматом та направлений у Кременець. Потім нас перекинули у Чортків, а на другий день відправили до Гусятина. Десь,  не доходячи Гусятина, ми попали під обстріл німецьких військ. Нас вони взяли в полон і почали гнати на захід. У полоні я перебував три дні. Я і ще пару хлопців у ночі на третю добу втекли з полону. Так я добрався через пару днів додому. До серпня 1943 року я займався сільським господарством і в ніяких організаціях чи військових загонах не перебував. На початку серпня до мене приїхав з Вишнівця Бодасюк Анатолій, який перебував при німецькій владі Комендантом поліції. Він приїхав ще одним поліцейським, якого я не знав. Вони вивезли мене в ліс і почали розпитувати, що я робив при радянській владі і потім мене побили, давши 25 ударів по тілі шомполами. Після побиття записали мене в УПА і направили в сотню “Чіпа”. Там я перебував аж до приходу радянської армії. В сотні “Чіпа” я був  при польовій кухні. Бійців у сотні було 97. Всі вони були з навколишніх сіл Вишнівеччини. Керував ними житель села Колодно. З мого села там були: Янусь Степан Афанасійович, Янусь Олександр Семенович, з Чайчинець Войтович Володимир, псевдо “Мороз”. Всі повстанці мали клички і я їхніх прізвищ і звідки вони не знав. А псевдо запам’ятав: “Лев”, “Свистун”, “Крига”, “Хміль”, “Тріска”, “Клепка”, “Орлик”, “Михась”, “Ясний”, “Дунай”. Керував сотнею “Чіп”,  Комендантом був з села Устечко Почаївського району “Михась”.  “Кобець” керував трьома роями: Вишнівецьким, Зарудянським і Олексенецьким. В сотні була своя Служба Безпеки ОУН. Керував нею Бодасюк Анатолій – ”Підкова”. В квітні 1944 року “Орлика” і “Чіпа” енкаведисти вбили коло Колодна у криївці. Вони там проводили нараду якраз на Павсхальні Свята, 4 квітня 1944 року. Тоді я із сотні пішов у Бодаки.  “Підкову” енкаведисти вбили 26 травня 1944 року коло хутора “Зімній” в криївці.

 

Повстанці у сотні “Чіпа” мали 5 кулеметів, одного міномета. Вояки були озброєні гвинтівками та автоматами. Я мав десяти-зарядну гвинтівку. Цю зброю мені дав “Чіп”. Зброю ми діставали при нападі на німців і часто забирали у румунів, які служили у німецькій армії. Коли прийшла радянська армія сотня “Чіпа” розійшлася невеликими групами по своїх селах. Кожен взяв собі зброю та бойові патрони і гранати. Перед нашим загоном була поставлені основні завдання під час німецької окупації: не допустити відправки місцевого населення на роботи в Німеччину, не допусти збору продуктів харчування  для німецької армії, забороняли збір зернових і м’ясних продуктів. Ми постійно проводили напади на німецькі колони, які перевозили харчі чи зброю або ліс. Німці старались вивезти навіть родючу землю. Повстанці харчувалися у польовій кухні. У сотні була людина, яка відповідала за продукти харчування. Це був “Лев”, який їздив по селах і збирав харчі. Сотня “Чіпа” діяла на території Вишнівеччини: Колодно, Решнівка, Шимківці, Чайчинці, Коханівка, Бодаки, Заруддя, Раковець. Ми перебували у лісах, потім ми розійшлися по домівках. Спочатку я перебував у себе в дома. Але коли вже на Вишнівеччині розпочалася  мобілізація, а саме 22 травня в Бодаки прибуло з Вишнівця багато військових і почали все перевіряти по хатах. Я вирішив переховуватися, тому що мене радянська влада могла заарештувати. Я взяв з собою гвинтівку і пішов на хутір “Зімне”. Там були: Бодасюк Анатолій “Підкова”, надрайоновий комендант “Богданко”, він же “Михась”, Волохатий Михтод, Босюк Роман, Онищук Андрій Йосипович, Прошак Сафрон Йосипович. Коли я прийшов до них, то вони мене запитали чому я прийшов  у криївку, на що я відповів що також хочу переховуватися від радянської влади, щоб не йти в армію. Я сказав що мене сюди направив Собко Оверко, псевдо “Щек”. Бодасюк Анатолій “Підкова”, надрайоновий коменданнт “Богданко” пішли на другий день в напрямку села Кривчики у другу криївку, а ми так перебули три дні. Їсти нам носила рідна  сестра  Онищука Андрія — Онищук Ольга. Вона приходила до нас в різний час дня або ночі.

 

З приходом більшовиків на східній частині Вишнівецького району була сформована нова сотня під керівництвом “Сокола”. Мені про нього нічого не відомо. Бо я з цими повстанцями не мав ніякого зв’язку. А криївку, де ми переховувалися, викопали  жителі села Бодаки: Собко Оверко Фомич, Босюк Роман Іванович, Онищук Андрій Йосипович, Волохатий Мифод Йосипович, Прошак Сафрон Йосипович. Хто будував іншу криївки я не знаю. Ці криївки будував Прошак Сафрон, він також затриманий і може все сказати. Всі решта хлопці вбиті. Адже в криївці на час операції Вишнівецького НКВД перебували  шість чоловік, я Цимбровський Іван. Всі ми жителі села Бодаки, а саме: Собко Оверко Фомич кличка “Щек” помічник “Лебедя”, Він займався мобілізацією в УПА. Онищук Андрій Йосипович, про його обов’язки в сотні “Чіпа”  мені нічого не відомо. Босюк Роман Іванович і Волохатий Мифод Йосипович в УПА не перебували а переховувалися від призову в армію. Прошак Сафрон також в УПА не перебував і чого він переховувався мені не відомо. У другій криївці переховувалися   Бодасюк Анатолій “Підкова”, надрайоновий коменданнт “Богданко”.  Всі ми були озброєні. У нашій криївці було вбито чотири повстанці. Ми вже взнали що нас оточили енкаведисти і попередили щоб ми здалися в полон. Але ми добре чули що у сусідній криївці тривав бій коло двох годин. Бій був великий. Ми чули як там підривались гранати. Це так захищався Бодасюк і “Богданко”.

 

У сотні “Чіпа” Чемерис Карпо був станичним і поставляв повстанцям зброю і боєприпаси. Бойко Захар Степанович і Яцюк Іван Павлович проводили агітацію серед населення щодо вступу хлопців в УПА. Янусь Степан Афанасійович і Янусь Севістьян Семенович були рядовими повстанцями в сотні. Нас всіх прийняли в сотню в серпні 1943 року. З нами проводили військові навчання. Ми цілий тиждень навчалися стріляти, нас навчали всіх видів військових дій. Ми присяги не давали. Коли нас навчили військових дій то всім дали клички. На початку вересня 1943 року ми провели перший бій з німцями коло села Гнидава Вишневецького району. Там загинуло три наших бійці. Я запам’ятав другий бій з німцями коло села Заруддя. Тоді загинуло два повстанці. Наша сотня ніяких боїв з ковпаківцями не проводила. Ми їх  на наших теренах не бачили. Ми також не воювали з радянськими солдатами. Бо наша сотня з приходом радянських військ розійшлася по домівках і переховувалися по криївках. Перед нами вже не стались ніякі завдання. Мене затримали 26 травня 1944 року в криївці  за три кілометри від села Бодаки. Я мав десятизарядну гвинтівку і 50 патронів. Зброю я зберігав для військових дій проти радянської влади і червоної армії.

 

Я повністю признаю себе винним в тому, що проживаючи в селі Бодаки Вишнівецького району Тернопільської області в серпні 1943 року зрадив радянську батьківщину і вступив у військову банду УПА бандита сотні “Чіпа”. Проходив військові навчання і мав кличку “Шпак”. Я був озброєний десяти-зарядною гвинтівкою і мав при собі 50 патронів. При облаві військовою частиною був затриманий у криївці коло села Бодак 26 травня 1944 року. В цей день у селі Бодаки також були затримані: Янусь Роман Семенович, Янусь Севястян Семенович, Янусь Степан Афанасійович,  Чимирис Карпо Тимофійович, Гуцало Касян Прокопович, Шкляр Михайло Семенович та багато інших”.

 

Цимбровський Іван Олексійович вироком ВТ військ НКВС Тернопільської області від 20 липня 1944 року засуджений по ст. ст. 54-Іа, 54-ІІ КК УРСР до ВМП — розстріл.  Рішення по справі не відмінялось. Визнати винним у тому, що в 1941 році здався в полон німецькому війську, проживав на окупованій території. У серпні 1943 року вступив у УПА, мав на озброєні гвинтівку і 50 набоїв. Під час облави 25 травня 1944 року був поранений і затриманий. У вбивствах і грабежах мирного населення участі не брав.

 

Ось так закінчилось життя українця. Вирок — розстріл. Розстріляли тільки за те, що хотів на своїй рідній землі було Українська держава, і люди на ній розмовляли рідною, українською мовою. Його розстріляли. І ні могили. Ні пам’ятного знаку немає. І побратими його загинули. Та не стерли з пам’яті людей ці трагічні дні в селі Бодаки, дні боротьби нашого народу за нашу вільну, незалежну Україну. Але чи вміємо ми цінити цих людей?

 

Продовження буде.

 

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ