Від пісні до хліба! 60-річчя Герой України Петро Гадз зустрічає у полі і в саду…

В минулому – музикант, сьогодні – успішний аграрій, інвестор, меценат. На його підприємства приїжджають, аби побачити Європу в Україні, і здивуватися історією успіху. Сьогодні Петро Іванович святкує життєві обжинки – йому виповнилося 60 років. Напередодні журналісти «НД» зустрілися з ним для щирої розмови.

– Петре Івановичу, і знову – серпень. І знову – жнива. На полі й у житті. Як вам господарюється?

– У кожного в житті – свої жнива, свої масштаби. Масштабні думки, дії. Це вже 21-ші мої обжинки на полі. Можу порівняти нинішню й колгоспну господарки. То земля і небо. Йдеться не просто про кількісні чи якісні показники, а про іншу систему мислення, організацію праці… У якійсь мірі присутня навіть ностальгія. Реформи потрібні були, але, можливо, не такі жорсткі. З ліквідацією колгоспів село позбулося дуже великої кількості робочих місць. Крім того, на десяток років ми втратили імідж передової аграрної країни. Пам’ятаємо, як більша частина землі не оброблялася, лежала облогом. А врожаї – якщо збирали 3-4 тонни зерна з гектара, це було за щастя, 5-8 л молока на корову – взагалі супер… Але світом керує економіка. Є прибуток – є можливість для інвестицій, розвитку. Інакше – готуйся до банкрутства, або ж терміново змінюй систему управління, організації праці. Земля – це рутинна праця. Спрацював добре – заробив, не спрацював – втратив. Були роки, коли наше товариство не мало прибутку. Але робили висновки, розвивалися – і на сьогодні ТзОВ «Бучачагрохлібпром» має стабільні прибутки. Є оборотний капітал, але щороку залучаємо й інвесторів, беремо кредити в банку. Це ризиковано: за період, прописаний у договорі, я повинен так спрацювати, аби заплатити вчасно відсотки, погасити тіло кредиту і залишитись ще з прибутками. Були часи, коли брав кредити і під 35 відсотків, 25, 18. Відколи працюю, зараз найменший відсоток для сільгоспвиробника: 4,4 в доларах та євро, в гривні – 11,9. Звісно, це не така низька ставка, як у Німеччині чи Америці, але і так добре, бо маю можливість будувати, інвестувати, створювати нові робочі місця і таке інше. Торік ми зібрали 150 тис. тонн зерна. А орендую 48 відсотків землі у районі. Багато це чи мало? Якщо взяти найурожайніший колись колгоспний рік, то більше зібрали, як колись усі колгоспи району разом узяті. То можете зрозуміти, наскільки ефективніше сьогодні сільськогосподарське вирбництво.

– Та й техніка потужна. Знаємо, що ви її оновлюєте постійно…

– Так, матеріально-технічна база дуже важлива. Адже це запорука вчасного, якісного проведення польових робіт. Але для цього потрібен величезний ресурс. Потужний трактор, наприклад, коштує, як вертоліт. Цьогоріч «Бучачагрохлібпром» купив техніки на 2,5 млн. євро. За які гроші? 60 відсотків – це лізинг на 5 років і 40 відсотків – банківський кредит. Звичайно, ми, образно кажучи, залізли в чужу кишеню, ці гроші необхідно повернути ще й з відсотками. Але іншого виходу немає, адже власних оборотних коштів на таку дорогу техніку нема. Зокрема купили чотири комбайни марки «Джон Дір», один коштує 385 тис. євро. Ще один кормозбиральний комбайн – 436 тис. євро. Змішувач кормів на ферму – 280 тис. євро.

– Які ваші капітальні інвестиції?

– Торік ми інвестували близько 300 млн. грн. в елеватор. Цього року таку ж суму – в реконструкцію тваринницьких приміщень. Завдяки цьому збільшимо кількість робочих місць, виробництво молока та м’яса і, звичайно, вал. Реконструкцію тваринницьких приміщень запланували здійснювати протягом двох років, в коштах це близько пів мільярда гривень. Але це дасть можливість вийти на 180-200 тонн молока в добу, тобто подвоїти нинішні показники. Ось читаю, що Україна за пів року почала ввозити сирів з-за кордону на 17 проц. більше, ніж виробляємо самі. Ферми зникають, скорочується виробництво молока. А у Бучачі, навпаки, його нарощуємо.

– Майже 20 років тому в одному з інтерв’ю ви стверджували, що українській економіці необхідно прорубати вікно в заможну Європу. То ви з Бучача прорубали це вікно?

– Не просто прорубав, а досягнув кращих висот, ніж у Європі. Сьогодні до мене на виробництво приїжджають делегації з Америки, Франції, Німеччини, Бельгії, Англії, Італії… Вони дивуються, кажучи: «Ми знали про вашу країну зовсім інше, ніж бачимо насправді». Умови праці у нас нічим не гірші, ніж у них, зарплата теж майже не відрізняється. По продуктивності наші показники навіть кращі. Коли американцям показав свої ферми, вони сказали: «До вас потрібно приїжджати вчитися». Днями мав італійську делегацію, цікавилися садівництвом. Побачили сучасні холодильники, технології посадок, будівництво великого переробного заводу – і не могли повірити, що все це зроблено за сім років. А коли сказав їм, під які відсотки брав кредити, то вони взагалі мову втратили. У них під садівництво на 20 років дають кредити під 1 проц. Беззастережно можу стверджувати, що в сільськогосподарському бізнесі вдалося зробити Європу у Бучачі.

– Свого часу ви наголошували, що наша земля родюча, українці працьовиті, але нам не обійтися без науки, прогресивних технологій. То як із цим справи у «Бучачагрохлібпромі»?

– Під цим я розумію цілий комплекс заходів. Свого часу у Німеччині я побачив трактор та комбайн із gps, хімічні аналізи грунту у дії – кожна насінина була однаковою за питомою вагою, рівномірні сходи, технологічні колії… Нам усьому цьому потрібно було вчитися, зрозумів схему, за якою маємо працювати. І у нас усе вийшло. Засоби захисту – сертифіковані, обприскувачі – найкращі, техніка – американська, німецька, італійська. І gps вже є, і технологічні колії. Тобто те, що випускається у світі сьогодні, завтра воно вже у «Бучачагрохлібпромі».

– «Завтрашній день України буде кращим, ніж вчорашній», – переконували ви земляків на сторінках «НД» ще у 2013 році. То як оцінюєте нинішній день?

– Скажу так – він кращий, як у Росії, Білорусі, Молдові. Але не кращий, як у Європі. Тут присутня геополітика. Нікуди не подінемо відгомін «гомо совєтікуса». Коли мене запитують, хто з президентів найбільше нашкодив Україні, то завжди відповідаю, що Кравчук. У той час йому конче потрібно було розпустити парламент і призначити вибори. Слід було максимально швидко все в країні міняти. На чому тримається держава? Спочатку це мова, культура, освіта, релігія. А вже потім – економіка, зовнішня й внутрішня політика. Вожді, яких ми обирали, мали величезну довіру населення. Кожен міг усе змінити кардинально. Ми зараз говоримо про тіньову економіку. Алн всі були згідні легалізуватися, тільки щоб правила гри були для всіх однакові. Першим законом нової влади мав стати Закон про мову. Але навіть попередній президент його прийняв в останній момент, а не на початку своєї каденції. А 5 років – це багато. Це 5-ий клас у школі. Мали не найгіршого прем’єра Яценюка. Хіба треба було сваритися і очорнювати одне одного? Не було солідарності. І це стало поразкою завтрашнього дня.

– Але загальний рівень життя зростає…

– Не може зростати рівень життя, коли стоїть економіка. Як би ми не били себе в груди і не говорили, хто з нас більший українець, нічого не зміниться. Вирішує економіка. Чого хоче бізнес? Прозорості. Стабільних, рівних правил гри. Законодавство не може мінятися щороку. Має бути зрозуміла карта розвитку на 20 років Виникає питання трудового ресурсу. Які сьогодні технології зайдуть в Україну? Нехай аграрні. Але інноваційні – ні. Ніхто в Україну не вкладатиме серйозні кошти, бо не бачить захищеної приватної власності. Інноваційна економіка рухає світ уперед. Тут найбільше заробляється грошей. Це розробки в галузі медицини, ІТ-технології, складне машинобудування та ін. Хто в Україну буде інвестувати кошти, якщо не працює закон, ми кидаємося то вліво, то вправо?.. Але, разом з тим, я б не сказав, що у нас критична ситуація.

Спілкуюся з білорусами: вони кажуть, що  не хочуть жити в такій країні. Це поліцейська держава, зі специфічними законами економіки, загалом законодавством. Рано чи пізно вони забуксують. Можливо, Лукашенко, якщо залишиться, обере зовсім інший вектор розвитку. Може, проведе швидкі реформи і народ йому все пробачить за те, що він не здав Білорусь Росії.

– І знову цитата з інтерв’ю 2014 року, що увійшла до книги «Від пісні до хліба. Хронологія поступу»: «Ми працюємо так, щоб Україна стала через два-три роки основним виробником хліба в Європі». То це вже сталося?

– Торік Україна експортувала близько 50-55 млн. тонн зерна. У 2014 році ми купували зерно навіть у Росії, бо свого не вистачало. Звичайно, добре було б, якби продавали продукт переробки – хліб, бо це додана вартість. Але є потреба на сировину, то продаємо те, що маємо. Світ хоче їсти, а у нас є надлишки. Продуктивність виробництва зерна у нашому товаристві збільшилася в 2,7 раза, у галузі тваринництва у 7 разів зросли надої, виробництво м’яса – в 2,5 раза. Основне завдання фермера – ефективно обробляти кожен клаптик землі, створювати національний продукт.

– Що заробляють люди, працюючи у Гадза?

– Місячний фонд заробітної плати у ТзОВ «Бучачагрохлібпром» – 15 млн. 608,7 тис. грн. Кількість працюючих – 975 чол. Середня заробітна плата – 16 тис. грн. Сплачуємо ПДФО 2 млн. 869 тис. грн., військового збору – 239 тис. грн., єдиного соціального внеску – 3 млн. 396 тис. грн. У ФГ «Гадз» працюють 200-250 чол., а почнеться масове обривання яблук – доберемо ще 500 чол. Усі офіційно працевлаштовані. У мене механізатор отримав 9 тис. 600 грн. пенсії. Якби я виплачував зарплати в конвертах, люди таких пенсій не мали б.

– Чи задоволені пайовики співпрацею з «Бучачагрохлібпромом»?

– Думаю що так. Починали ми свою співпрацю з одного центнера з гектара, а тепер дійшли до однієї тонни. Крім того, треба розуміти, що за всіх пайовиків, які отримують хліб чи гроші, я сплачую податок від прибутку як агент податкової. У нас близько 12 тис. пайовиків. Половина з них беруть на пай гроші, до речі, теж на карточку. Усі фінансові операції у нас переведені в електронну систему, готівка «не ходить».

– Маєте тваринницькі ферми у Соколові, Пиляві, Осівцях. А що не так пішло свого часу у Доброполі, де теж планувався тваринницький комплекс?

– Приміщення ферми у Доброполі ми використовуємо для утримання овець, поголів’я яких плануємо збільшувати, за п’ять років хочемо вийти на 50 тис. голів. Звичайно, якби були низькими кредитні відсотки, можна було б будувати ферми у кожному селі, – люди мали б роботу, масово б не виїжджали, село б жило, розвивалося.

– До речі, як вирішилося питання з фермою у Ліщанцях? Жителі там протестували…

– Все через те, що поруч школа. Дозвіл мені надали, але як поведуть себе люди, коли почну вводити об’єкт в експлуатацію, не знаю. Наразі ми призупинили роботи. Думаю, що з часом вирішиться питання школи. Вона малокомплектна. Так не може бути, щоб було 20 вчителів і 12 учнів. Навіть у багатій Америці шкільні автобуси довозять дітей до навчального закладу. У нас поруч є незаповнені Жизномирська, Сороцька СОШ І-ІІІ ст. Очевидно, що діти будуть доїжджати туди. Звісно, хотілось би, щоб у кожному селі була школа, але чи зможе утримувати все це громада? Загалом, щоб регіон розвивався, потрібно багато працювати всім. Якщо ж думати: та якось буде – все, наступає занепад. Ось у Чорткові є черга на житло, люди інвестують свої гроші в будівництво, а в Бучачі – тиша… Хай як нескромно звучить, але не було б ще Гадза – що залишилось би у районі?.. Ось працює на наших землях компанія «Кернел», зареєстрована в Києві. Компанія Гадза зареєстрована тут. «Кернел» має 12 тис. га землі, а скільки у нього працює наших людей? Три чоловіки. У нас – 975. Я народився в Зеленій і живу у Бучачі. Де власник «Кернел»?  В Америці чи де-інде. Наші пайовики знають, де наш офіс, де можна укласти договір, куди звернутися при потребі. Різниця, думаю, очевидна.

– Свого часу ми з вами спілкувалися на тему будівництва спорткомплексу у Бучачі, ви висловлювали бажання взятися за це. Час минув, а спорткомплексу так і немає. Що завадило?

– Це більше питання до влади, а не до мене. Я запропонував оптимальний варіант – 50 відсотків вартості будівництва комплексу сплачую особисто (готовий був узяти кредит), 50 відсотків – влада. До сьогодні питання не вирішене. З цього приводу звертаюся до жителів району: будуть вибори голови об’єднаної територіальної громади, то вибирайте господарника, а не політика. Бо господарник може за будь-якої влади зробити інвестиційний проєкт, обумовити його важливість і таке інше. Знову візьму за приклад сусідній Чортків. Голова громади п. Шматько холерик по натурі, ініціативний, упертий. Він не представляє жодної великої політичної сили. Але люди його люблять за те, що він хоче працювати. Рахує кожну копійку, знає, хто які сплачує податки. Ось він порахував, що мої два магазини заплатили акцизу більше, ніж усі ресторани міста! І він каже іншим: агов, ви де?! Хто платить податки, той і в пріоритеті, так є у світі.

– Чому не вдалося відстояти Бучацький район?

– Через розподіл районів, який спланував колишній очільник ОДА Степан Барна з командою, я склав повноваження депутата облради. Та почну з початку. Звичайно, адміністративно-територіальну реформу слід було здійснити, але добровільно примусово протягом пів року, не пізніше. І розподіляти райони не за принципом «кум-сват-брат», а так, як це було за Австрії. Тодішній територіальний розподіл був добрим. За Австрії нарізалися дороги, якими користуємося зараз, будувалися вокзали, залізниці і вся інфраструктура. На Тернопільщині було п’ять повітів. Команда ОДА з самого початку запропонувала проєкт з трьох районів, аргументуючи так: там, де утвориться район, буде і госпітальний округ, а в Бучачі лікарня знаходиться у  пристосованих, розкиданих приміщеннях, занедбана матеріально-технічна база і таке інше. Однак ми знайшли контраргумент: я зустрівся із директором ПТУ-26 Анатолієм Бугаєнком, дійшли до згоди об’єднати бази коледжу та ПТУ, відтак приміщення училища переобладнати під типову лікарню. Ціна питання – 30-40 млн. грн., щоб усе зробити належним чином. І в розмові з головою ОДА я сказав, що особисто дам на ці потреби 10 млн. грн. Це було сприйнято позитивно, почали готувати документи на створення Бучацького району. Нардеп Микола Люшняк зустрівся з Уляною Супрун, яка виконувала обов’язки міністра охорони здоров’я. Приєднався ще Роман Ващук, посол Канади. Ми демонстрували стару мапу, де за Австрії існував наш район, доказували, що Бучач – це історія, що першим в області він отримав Магдебурзьке право і т. д. Нас почув і міністр інфраструктури. Нібито питання мало б бути вирішене позитивно. І раптом замість Бучача з’являються Бережани – мовляв, вони мають статус міста обласного занчення, а Бучач недозбирує необхідної кількості жителів для того, аби стати районом. Коли дійшло до затвердження чотирьох районів – Тернопільського, Кременецького, Чортківського і Бережанського на сесії облради, на мою вимогу це питання було знято з порядку денного, інакше ми б оголосили недовіру голові облради. А через три місяці під час чергової зустрічі з головою ОДА, на якій просив: «Розділіть райони не «по понятіям», а як колись було, Степан Барна відповів: «А ви ж уже це питання проголосували на сесії»… Запитую депутатів: «Хто голосував за розподіл районів?» Ніхто не голосував. У знак протесту – голосування не було, а все вже закулісно вирішено – я склав повноваження депутата облради. Вважаю, що ми зробили все від нас залежне. Домовилися про приєднання із Золотниківською громадою, Монастириським районом, погодились Підгайці. Треба було набрати 150 тис. чол. Просили ще Теребовлю, а там голова каже: «Зрозумійте правильно: у нас є податкова, прокуратура, МРЕО, і Теребовля теж історичне місто… То давайте краще ви до нас…» Пробував домовитися з Палашівкою, Джурином, іншими прилеглими до нас селами Чортківського району, то тамтешній мер збунтувався: «Що ви робите?!» Метнулися в Заліщицький район – та ж історія. І тоді я в розпачі сказав: «Якщо не буде Бучацького району, то й Бережанського теж». Так і сталося. Бережани розташовані за 16 км від Львівської області. Як людям з Монастириськ, Коропця їздити туди?! Розумію, що заступник голови облради Валов та депутат Юрик із Бережан. Але хіба це справедливо?..

– У 2008 році ви наголошували: тільки сліпий не бачить, наскільки потужною аграрною державою у світі стала Україна, яка за кілька років з імпортера тваринницької продукції стане експортером. Куди сьогодні експортує продукцію «Бучачагрохлібпром»?

– 75 відсотків своєї продукції продаємо за кордон. Молоко не можемо експортувати, бо воно швидко псується. Продаємо його п’ятьом заводам України. Свого часу пропонував дирекції Бучацького сирзаводу разом розвивати молочну галузь на базі ферм у Соколові та Пиляві, на рівних правах узявши кредит у банку для ремонту устаткування та придбання корів. Розуміння не знайшов, тож самостійно почав помалу нарощувати тваринницьку продукцію. Придбав екомілку, яка автоматично вимірює показники молока: його жирність, білок і т. д. (всього 12 аналізів). І тут починається найцікавіше: ми показуємо жирність молока 3,8 проц., а на нашому заводі ставлять 3-3,1 проц. Ще й по кілька місяців боргують мені з виплатами. Прийшла на ринок «Молокія» – і співпрацею з нею я задоволений, цей виробник забирає у мене левову частину молока – 70 відсотків, і платить найбільше. Крім того, для страхівки співпрацюю ще з чотирма компаніями, адже молоко – продукт, який швидко псується, а не дай Боже щось трапиться в «Молокії» – куди все подіну? Це – ринок, тут треба все зважувати.

– Щороку ви проводите День поля, куди з’їжджаються сотні фахівців, науковців з різних областей, з-за кордону. І це – визнання підприємства. Цьогоріч карантин вніс свої корективи…

– Можливо, у вересні-жовтні, якщо буде знято карантин, ми проведемо День поля на базі пізніх зернових – кукурудзи, соняшника, сої.

– Чи допомагаєте селам, де орендуєте землю, у соціально-культурному розвитку? Чи підтримуєте клуби, бібліотеки, інші об’єкти соцкульту?

– Торік сплатив в загальному майже 150 млн. грн. податків. Сільський голова, який на своєму місці, знає, куди спрямувати кошти. Крім того, щороку ще виділяємо в межах 10 млн. грн. на різні соціальні потреби села: комусь на дорогу, іншому – на церкву… Але повністю вирішити всі запити не в змозі.

– Як думаєте, Бучачу варто було добровільно утворити ОТГ, не чекаючи до останку?

– Виграв той, хто створив ОТГ швидко.  І де громаду очолив господар, а не політик. Людина, яка вміє рахувати гроші і спрямовувати їх у правильне русло, не на вітер, яка вміє вести діалог із бізнесом, з людьми. Якщо ми працюємо на громаду – стовідсотково усі маємо легалізуватися. Крім того, прозорий розподіл бюджету. І коли прибуткова частина зростатиме, а витратна зменшуватиметься, аж тоді з’явиться можливість інвестувати в соціальні та інші програми. Кожна громада повинна дбати про залучення інвестицій, створення нових робочих місць, будівництво підприємств… Хто першим застрибнув у цей потяг, маю на увазі адміністративно-територіальну реформу, у того виявилося найбільше шансів. Наше ж керівництво райради опиралося  навіть утворенню Трибухівської ОТГ, яка сьогодні доволі успішна.

– Петре Івановичу, за весь час роботи в сільськогосподарському секторі коли вам було найскладніше?

– Коли почав засаджувати сад. Тоді взагалі не було розуміння навіть з боку колег-депутатів. Я запалився цією ідеєю в італійській провінції Больцано. Там 86 тис. га землі (це як наш район) – і вся засаджена садами. Уся економіка зациклена на переробці. Населення працевлаштоване і на сезонні роботи ще заїжджають близько 250 тис. чол. Вони там живуть (значить, працює готельний бізнес), харчуються (розвинена торгівля), всі легально працюють. Ще багатющий край! Словом, вирішив і собі  взятися за цю справу – і зіштовхнувся з абсолютним нерозумінням: «Що це таке – де завжди сіяли пшеницю, тепер будуть сади?» «Та він усе буде кропити!»

Депутатів Трибухівської сільради відвіз в Італію. І вони побачили: школа, а за 3 м від неї – сад. У нас розрив пів кілометра – і купа претензій. Там кроплять 56 разів на рік, ми – 12. Від чого кропимо? Від грибка, спорів парші. Чим кропимо? Міддю і сіркою. Інсектицидами – двічі: від попелиці і плодожерки.

– То Трибухівці, де є сад, – цікава громада з точки зору розвитку інвестицій?

– Аякже! У Трибухівцях 12 років через аварійний стан був закритий клуб. А зараз він – один із кращих в області. Громада розвивається, будує, шанує бізнес. Я наповнюю бюджет, але не втручаюся в його розподіл. Бачу, що вони не проїдають кошти, а інвестують у школу, стадіон, тенісні корти і т. ін. Це приклад того, що відбувається, коли на чолі громади стає, як я уже казав, не політик, а господар.

– Але через те, що ви перекинули сплату податків у Трибухівці, районний бюджет торік недоотримав коштів.

– Поясню. Ось є в Соколові ферма. Це територія Золотопотіцької громади. 1 млн. 260 тис. грн. – фонд заробітньої плати. Підприємство зареєстроване в Бучачі, а працюють на ньому місцеві жителі із навколишніх сіл. То ПДФО я б мав перерахувати в район чи в громаду? Звісно, що в громаду, бо це їхні люди, їхні гроші. Звідки людина – туди й перераховуємо ПДФО. Людина отримує зарплату на карточку і автоматично в той же день з неї сплачено податки. Це не порушення, головне – заплатити. Тим не менше райрада написала скаргу в різні інстанції: мовляв, у Бучацькому районі неправильно адмініструють податки. Комісія приїхала, усе перевірила. Порушень не зафіксували, натомість приємно були здивовані, побачивши офіційну середню зарплату по підприємстві в сумі понад 16 тис. грн. Продовжую сплачувати  ПДФО в Золотопотіцьку та Трибухівську ОТГ. Чи в цьому році буде інакше? Покажуть вибори.

– До речі, кого ви бачите головою Бучацької ОТГ?

– Головою громади має стати людина, яка розвиватиме наш край. Для мене таким є Іван Лепак, Підзамочківський сільський голова. Важливо, щоб податки, які я прозоро сплачую, були використані на розвиток, а не пущені за вітром. Я хотів би, щоб майбутня Бучацька громада була такою ж потужною як Трибухівська ОТГ.

– Петре Івановичу, ви заопікувалися футбольним клубом «Колос». Просто підставили фінансове плече, чи, можливо, плануєте серйозно зайнятися футболом, вивести «Колос» у другу лігу?..

– Футбол, як відомо, – спорт номер один. А сучасний спорт побудований на комерції. До мене підійшов Тарас Мельник, який працює в саді. Він грав у ті часи, коли я був президентом «Колоса». Переконав мене знову інвестувати в клуб. Думаю, якщо будемо мати прибутки, то кошти на розвиток футболу обов’язково виділимо.

– Сьогодні ви – Герой України, заслужений працівник сільського господарства. А чи пам’ятаєте і зберігаєте редакційну престиж-премію 2004 року «Калинова гілка», якою наші читачі відзначили вас як людину, яка найбільше у районі доклалася до його соціально-економічного та духовного розвитку?

– Так, звичайно. Усі грамоти, у тому числі й редакційну відзнаку «Людина року», про яку запитуєте, зберігаю. Вони теж свідчать про мій поступ, розвиток.

– Сьогодні Бучаччину розглядають як сприятливий для розвитку туризму регіон. Чи у цьому напрямку є у вас якісь ідеї?

– Є. Наші історичні місця можна подати у поєднанні з сучасним бізнесом. Хіба не було б цікаво туристам відвідати тваринницькі ферми, попити свіжого молока? Ще один маршрут – на ФГ «Гадз», скуштувати яблук. Наступного року там запрацює великий переробний завод, зараз ведеться масштабне будівництво. Це, до речі, нових 300-400 робочих місць. Буде завод з виробництва сидру, пюре, джемів. Внучка Ліля розвиває козячу ферму, вироблятимемо сири. Вона молода, енергійна, тож вірю, що все у неї вийде. До речі, взимку Ліля зняла фільм за участю самодіяльних акторів – працівників нашого товариства, зараз тривають зйомки «Бучацької ярмарки». Це теж реклама Бучача.

– 60 років – новий рубіж у житті. Чим би хотіли його ознаменувати?

– Одному 98-річному чоловікові побажали: «Абисьте прожили 100 років!» А він каже: «Ви чого мені вік обмежуєте?» То я хотів би, щоб 60 років були 2/3 мого життя. Завжди думаю: ніби й немало в житті зробив, але ж скільки ще планів! Аби лише Господь дав здоров’я втілити їх у життя. Те, що збудую, створю, – воно залишиться і після мене. Повторюся, Україну по-іншому пізнають, коли приїжджають до Гадза. Вони бачать величну, славну, успішну господарську Україну, справжню житницю. Про це каже кожна делегація, відвідуючи наше підприємство. Хотів би, щоб так було всюди – від півночі до півдня, від заходу до сходу… Вірю, що все в нас буде добре.

– Чи дружите й тепер із піснею, маєте час заграти на баяні? Недарма ж книга про вас називається «Від пісні до хліба»…

У відповідь Петро Іванович витягнув із чохла баян і запитав: «Що вам заспівати?» І на наше замовлення полинула  милозвучна пісня на слова Дмитра Павличка «Явір і яворина»…

З роси й води, Петре Івановичу, на многая літа.

Василь ТРАКАЛО.

Оксана ЧОРНІЙ.