Діагностика “на дотик” і складні рішення Олексія Леонтьєва: досвід лікаря з понад 20-річним стажем

«Погляд» розпочинає цикл матеріалів про нейрохірурга Олексія Леонтьєва – лікаря з понад 20–річним досвідом, який сьогодні очолює нейрохірургічне відділення КНП «Тернопільська обласна клінічна психоневрологічна лікарня», а до повномасштабної війни працював у Херсоні.

У серії інтерв’ю ми розповімо про його шлях у професію – від перших чергувань і роботи без сучасної діагностики до керівництва відділенням. Окремо – про досвід роботи в окупації, виклики війни, складні клінічні випадки та те, як змінюється українська нейрохірургія просто зараз.

Частина ПЕРША

Шлях, що починається в родині лікарів і проходить через операційні, чергування без сну, перші діагнози “на дотик” і керівництво одним із найскладніших відділень регіону.

Олексій Юрійлвич Леонтьєв – кандидат медичних наук, нейрохірург вищої категорії. У медицині він з 2002 року, і за цей час пройшов шлях від перших чергувань у складних умовах до керівника відділення.

У 2022 році очолив нейрохірургічне відділення КНП «Тернопільська обласна клінічна психоневрологічна лікарня» ТОР, куди приїхав після роботи в Херсоні, зокрема й під час окупації.

Його професійна історія почалася задовго до першої самостійної операції – у родині лікарів, де медицина була не вибором, а частиною щоденного життя.

У цій частині Олексій Леонтьєв розповідає про шлях у професію, перші роки роботи в умовах відсутності сучасної діагностики, становлення як нейрохірурга, керівництво відділенням у Херсоні та виклики, які визначили його як лікаря і як керівника.

– Ваш шлях до медицини. Що стало відправною точкою цього вибору?

– Я родом із сім’ї лікарів. Мама все життя працювала терапевтом у госпіталі інвалідів війни в Херсоні, а батько був нейрохірургом у нейрохірургічному відділенні обласної лікарні.

Я ріс у цій атмосфері, бачив специфіку роботи, розумів, наскільки вона складна. Постійні чергування, затримки на роботі, складні операції – це було частиною нашого життя.

І десь так для себе я вирішив, що теж буду лікарем. Згодом – що саме нейрохірургом.

У Херсоні тоді не було медичного інституту, тому я поїхав до родини в Астрахань і вступив до медичної академії. Це були 90-ті роки – непрості часи, тому паралельно з навчанням я почав працювати в психоневрологічному диспансері – спочатку санітаром, потім медбратом. Там фактично і почалася моя кар’єра в медицині.

Пізніше мене запросили на інтернатуру, і я спочатку пройшов інтернатуру з психіатрії. Але після повернення в Херсон зрозумів, що це не зовсім моє.

Я вступив на інтернатуру з нейрохірургії, яку закінчив у 2002 році – і з того часу працюю нейрохірургом.

– Чому саме нейрохірургія? Це більше вплив батька чи власний вибір?

– Звичайно, вплив батька був. Але не тільки. Це сама по собі дуже цікава спеціальність.

Ще тоді я читав і цікавився напрямками, які тільки починали розвиватися: функціональна нейрохірургія, лікування епілепсії, рухових розладів, таких як хвороба Паркінсона, різних больових синдромів.

Мене це дуже захоплювало – хотілося цим займатися, розвиватися в цьому напрямку.

З іншого боку, на той час було непросто влаштуватися в лікарні – не всюди брали. А батько працював в обласній лікарні, і була можливість працювати там. Це теж зіграло свою роль.

– Чи не шкодуєте про цей вибір?

– Ні, абсолютно не шкодую. Це моє.

Знаєте, коли робота співпадає з тим, що тобі справді цікаво – це найкращий варіант.

– Чи пам’ятаєте перші роки практики? Що саме сформувало вас як лікаря?

– Перші роки були, відверто кажучи, дуже важкі. Коли тільки приходиш працювати, тебе одразу ставлять у чергування. Я перші 2-4 роки фактично постійно чергував.

Це були чергування “зранку до ранку”, і за цей час могло поступити понад 20 пацієнт із різними травмами. Більшість – це падіння, побутові травми, рани голови. Але були й складні випадки, коли потрібно було діяти негайно – наприклад, підозра на гематому.

Тоді ще не було комп’ютерних томографів. Ми користувалися ехоенцефалографією – це такий, умовно кажучи, дуже примітивний аналог УЗД. Ставили датчики до голови і за сигналами намагалися зрозуміти, чи є зміщення серединних структур мозку. Якщо вони зміщені – значить, можна підозрювати гематому.

Це все було дуже складно і, можна сказати, “на дотик”. Працювати доводилося фактично без сучасної діагностики.

Але саме ця школа дала дуже багато. По–перше, я навчився швидко орієнтуватися в складних ситуаціях. По–друге, сформувалося клінічне мислення – коли ти можеш оцінити стан пацієнта навіть без апаратури.

Зараз молодий лікар насамперед направляє пацієнта на КТ і вже по зображенню аналізує ситуацію. Це значно простіше.

У мене цей досвід інший – я можу оцінити ситуацію і без цього. Так, це не виключає помилок, але цей досвід дає впевненість у критичних умовах.

– Коли почали з’являтися сучасні апарати і стало легше працювати?

– Комп’ютерні томографи в тих роках теж існували, але вони не були доступні так, як зараз. Наприклад, томограф стояв у поліклініці і був розрахований переважно на планових пацієнтів.

Потрібен був час, щоб зрозуміли: КТ має бути насамперед у приймальному відділенні, де є невідкладні випадки. Згодом це почали впроваджувати, але я точно не скажу, в якому році.

Окрім цього, були великі проблеми з фінансуванням медицини. Часто обстеження були платними. А привозили пацієнтів – наприклад, після травм – без грошей, без документів.

І це теж ускладнювало роботу, бо рішення потрібно було приймати швидко, незалежно від можливостей провести повноцінну діагностику.

– Як ви очолили нейрохірургічне відділення в Херсоні?

– У Херсоні це сталося, певною мірою, через обставини. Мій батько був завідувачем відділення, але переніс інфаркт і, на жаль, не зміг далі очолювати відділення. Хоча ще певний час продовжував там працювати.

Постало питання, хто візьме на себе керівництво. У відділенні були старші колеги, а я на той момент був молодшим, але вже мав ступінь кандидата медичних наук. Інших кандидатів наук серед лікарів не було.

Головний лікар викликав мене і прямо запитав, чи зможу я “потягнути” таке відділення. А нейрохірургія сама по собі дуже складна, плюс велика кількість травм, важкі пацієнти.

Є ще один аспект – очікування людей. Багато хто думає: якщо потрапив у лікарню, то обов’язково маєш вижити і повністю відновитися. Але при важких травмах це не завжди можливо. Через це було багато скарг і тиску.

Я тоді чесно сказав головному лікарю, що розумію, наскільки складне відділення мені пропонують, і розумію, з якими викликами доведеться працювати. І що питання не тільки в тому, чи “дадуть” мені цю посаду, а й у тому, чи я сам готовий за це взятися.

Він теж сказав, що подумає. У підсумку я очолив відділення.

Головний лікар тоді був дуже сильним керівником – Віктор Клименко. На жаль, його вже немає серед живих.

У нас була лікарня, яка фактично була зразковою: доглянута, організована, з сильною командою. Він зібрав дуже потужних завідувачів відділень, і загалом рівень був дуже високий.

Навіть перед повномасштабною війною в кардіохірургії почали виконувати трансплантації серця. Тобто розвиток був серйозний.

На жаль, війна багато що зруйнувала і змінила.

У другій частині ми розповімо про роботу лікаря під час окупації Херсона, моральні дилеми, страх, відповідальність і шлях виїзду з міста

Спілкувалася Надія Греса