Край Світовида

Закінчився сезон літніх відпусток, канікул. Відпочилий народ поприїжджав із європейських курортів, морей-океанів.
А хто не їздив туди, стояв на роздоріжжі в роздумах: „Куди поїхати, де відпочити?” Перш, ніж їхати кудись у далекі мандри, все ж таки варто подумати, а може, таки, відпочинемо на рідній землі. Ні-ні, ніхто не не має на увазі город, який так пильнує галичанин, а таки дуже гарні місця, розташовані майже поруч.
Краса і мальовничість наших місць відома далеко. Давні Медобори, наприклад, потужним хребтом гордо розляглися вздовж значної території. Минають століття, тисячоліття, народжуються і вмирають люди, виростають дерева, гинуть, а гори стоять, як стояли, споглядаючи на все навколишнє зі спокоєм, гідним титанів. Є в цьому щось заворожуюче, магічне… Недаремно наші древні предки шанували ці місця, вважали їх святими, ближчими до рідних Богів. Хочете відчути енергетику цих святих місць, — тоді негайно в дорогу. Є в Медоборах гора, на якій із давніх давен, ще зі скіфських часів стояло святилище, де волхви славили Богів і молилися Богам. Називається вона Богіт. Як тільки не перекручували чужинці-зайди цю назву через непристосованість артикуляційного апарату до нашої мови. А Богіт, він і є Богіт. Починаємо мандрівку хоча би із села Городниця, яке розміщене по трасі, не доїжджаючи до Гусятина, якщо їхати із Тернополя. Ідучи лісом, крізь шум лісового птаства, відчуваємо, наскільки наша урбанізована свідомість спрагла до цього середовища. Походивши якийсь час стежками і доріжками, починаємо розуміти, що таки заблукали. Але ось десь серед дерев, на одній із стежок бачимо людську фігурку. Дивно, старший чоловік із гітарою, і де, серед лісу! „Слава Богу!” „Навіки слава!” Древнє вітання-пароль відкриває наші душі. Світла усмішка незнайомця допомагає нам порозумітися. „Хлопці, а хочете, я вам заспіваю пісню про Богіт?!” — „Звичайно ж”, погоджуємось. Прослухавши пісню, перекинувшись ще кількома словами і, звісно ж, розпитавши дорогу, мандруємо далі, вже і не дивуючись такій незвичайній зустрічі у цих чарівних місцях. Наближення до Богіта відчуємо одразу — після ходу лісовими просіками і стежками починається кам’яна дорога. Спитаєте, як? Серед лісу? Неможливо! От тут і починається ЇЇ Величність Історія. Цій кам’яній дорозі тисячу років. Веде вона до колишнього храму на Богіті. Цією дорогою ходили тисячі і тисячі ніг предків. Сьогодні ж вона є ознакою Святої Гори. Ідемо ж далі… Праворуч починаються перші великі скелі, розломи яких грізно нагадують про невмолимий час, який не щадить і камінь. Це одна зі сторін Богіта. Звичайно ж, можна відразу ж нетерпляче дертися нагору по схилі поміж скелі, можна і стежиною, яка вже догідливо-вигинчасто помандрувала поміж дерева, кущі, і каміння, аж ген на вершину гори. Але ні! Щоби відчути справжність ситуації, підемо „правильним” шляхом. Адже ніхто не лізе до церкви через вікно — для цього є вхід. От і ідемо дорогою, яка широким, нерівним напівколом огинає гору, дозволяючи, по правій-таки стороні спостерігати гігантські скельні нагромадження, які мешканець міста міг би побачити тільки в голівудському фільмі-фентезі. Дорога виводить нас до колишнього входу у древній храм,спіраллю ведучи просто до нього. Правда, храму не залишилося вже давно-предавно, залишилися тільки гігантські оборонні вали по краях гори, насипані для оборони від наїзників різного роду, і оновлені вже в древньоруський час. Відчуємо ж дух давнини, вдумавшись в останні слова: “… оновлені в древньоруський час.” Пласка вершина Богіта заворожує усвідомленням важливості думки, що тут було. А ось і родзинка всього: тут в одній із лунок, дбайливо обкладених камінням, а саме в найбільшій, стояв знаменитий Світовид. Так-так, саме цей Світовид, чотириликий символ віри Предків, який був схований свого часу у водах Збруча від недобрих рук і який зараз є візитівкою Кракова і його історичного музею, і якого поляки вважають своїм і гадки не мають віддавати назад в Україну.
Та древній Богіт і зараз урочистою лісовою тишею зустрічає гостей бажаних чи небажаних. Не всі шанують це місце. Дехто і боїться сюди приходити. Мовляв, місця непевні, краще зачекаю вас на дорозі, переймаються відчуттям, що „хтось ніби за ними спостерігає…” Але людині із чистим сумлінням і думками немає чого боятися сюди ходити. Поглянемо ж на чисте небо над головою. Справді, хтось спостерігає — орли плавно кружляють над головою високо і клекочуть, ніби стежа охоронців древніх Богів видивляється, хто ж це завітав сюди, із якими намірами? Ось на великому камені охайно розкладено простий рушничок із полив’яною мищинкою, в якій хтось залишив кілька варених яєць, трішки фруктів, овочів, ще щось, окраєць білого хліба. Це — треба, або пожертва, яку залишили рідновіри, люди, які до нашого часу славлять рідних Богів. Вони ж і одні з небагатьох, які шанують цю місцину, доглядають, прибирають після недбалих туристів, які люблять насмітити. А їдуть сюди із цілої України і з-за кордону теж. Пригадується, що одна із львівських газет описала, що один тібетський монах, який прибув сюди здалека, медитуючи на одній із цих кам’яних брил, на кілька секунд завис у повітрі. Свідок цього, один місцевий житель-провідник не повірив власним очам. Багато джерел стверджують, що саме сюди перебрався дехто із вцілілих після хрещення „вогнем і мечем” Києва, волхвів. Храм, який вони звели на руїнах ще древнішого, діяв до XVII, тобто до часу, коли на іншому березі Збруча було засновано християнський монастир. Після цього остаточно цим же „вогнем і мечем” було знищено все на Богіті. Цим, можливо, і пояснюється велика кількість останків людських тіл, похованих на горі і виявлених під час археологічних розкопок.
Вийшовши із залишків древнього храму й почимчикувавши звіриними стежками вздовж гірського хребта до сусідньої гори, ми ще побачимо велетенські скелі із розщелинами, порослі мохом брили, велетенські дерева, яких буревій переміг і вони лежать на боці із повивертуваними коріннями, вищими людського зросту, каміння, врослі серед коренів і вивернуті разом із ними, ніби якийсь велетень, жартуючи, повисмикував дерева, які заважали його ході. Ідучи зарослями диких місць, і побачивши скоцюрблену фігуру нібито лісовика, який сидить на пеньку, і розуміючи, що такого не може бути (байка ж!), все-таки, з долею іронії, фотографуємо його. І яким же буде наше здивування, коли проявивши плівку і тримаючи в руках світлину, ми з величезним подивом бачимо, що нікого і нічого на пеньку немає! Але це вже буде в нашому міському житті, коли дивна, позитивна енергетика Богіта надовго зарядить нас. І спогади нашої мандрівки ще довго, щемливо переслідуватимуть нас у думках і снах. І прийде одного разу час, коли ми відкинемо все, всі турботи, всі проблеми і мчимо знову на Богіт!

Ігор Аркуша