Їх у Тернополі залишилася сотня

Людей, які істинно люблять Україну. Вистраждану, омріяну, свою Батьківщину. Цю любов вони пронесли крізь звірячі тортури, приниження і десятиліття страху. Утім, незважаючи на те, як сьогодні Україна відноситься до них, вони не перестають її любити.

Дорога довжиною у життя

У свої сімнадцять вона плела шкарпетки українським воякам, стерилізувала бинти, збирала трави, готувала ліки, під час боїв перев’язувала рани. За ці «протизаконні дії» доводилося терпіти побиття та наругу, і таки не уникнула заслання. Дорога до Воркути була тривалою, голодною і холодною настільки, що волосся примерзало до стін «товарняка». І лише коли  морози  подужчали  — видали одяг: закривавлені тілогрійки, штани та валянки. Усвідомлюючи, з кого здерте це лахміття, жінки змушені були їх одягати. Наче приміряючи на себе розпач, шалений біль і пригорщу любові до рідної землі тих, хто уже ніколи цього не відчує. За місяць подолали шість тисяч кілометрів.

Такою була дорога в життя нинішньої  тернополянки Ганни Добровольської. 84-річна жінка, хоча і скаржиться на пам’ять, та з тих далеких сорокових пам’ятає кожну дату, прізвище і навіть найменші деталі.

 

Врятував талісман

Засуджена на 15 років каторжних робіт, по прибутті працювала на шахті. Для сімнадцятирічної дівчини лопата вугілля була непідйомною. За кілька місяців її вага стала наполовину меншою. Медкомісія визнала дистрофію. Дівчину перевели в рембригаду. Та через три роки їй усміхнулася доля —за хустку, яку вона берегла, як талісман, її переправили на роботи у кам’яний кар’єр.

—  Наш бригадир був свій чоловік, – пригадує старенька. — Каже: «Подаруй щось на згадку про  Україну — я тобі допоможу». У мене була лише шалянова хустка, я її віддала.

Подальша робота для ув’язнених була дещо легшою, тому що виконували її удвох. Поки одна з дівчат видовбувала лунку у скалі, інша вимітала з неї камінці. Так тривало 7 років. При помилуванні Ганні зняли третину терміну. Та права на виїзд  вона ще не мала.

Після звільнення працювала нарядчиком кондукторського резерву на залізниці. Отримати на той час пристойну посаду допомогла освіта та приязні люди. Вони також допомогли і в особистому житті.

 

Без права на виїзд

Коли у білій сорочці ішов на весілля, Євстахій Олексійович, мабуть, тоді і не припускав, що зустріне свою вірну супутницю і надійну підтримку на все життя. Саме їй довірятиме усі страхітливі спогади, про які роками боятиметься розповідати навіть власним дітям і лише через півстоліття про все опише у книгах.

Зараз життя Євстахія Добровольського уже не викликає страху чи осуду. Навпаки, – є достойним зразком українського героїзму.

А розпочиналося все у тому ж 44-му, коли і йому було сімнадцять. У лютому вступив до лав ОУН-юнацтво, де прийняв «Присягу молодого націоналіста». Щойно  закінчивши Самбірську школу, Євстахій подався на «Стрілецький вишкіл», де за два місяці виснажливої підготовки став воїном УПА. Разом із ним вишкіл пройшли 11 сотень повстанців. Одразу після навчання їх сотня була направлена на Закерзоня. А далі — три роки активної участі у національно-визвольних змаганнях пліч-о-пліч з вояками сотень Ластівки, Бурлаки, Крилача та у підпіллі ОУН.

За весь цей час Добровольському декілька разів вдавалося уникати арештів. Та у селі Кривому Тернопільської області на вояків чекала облава.

А далі – чотиридобова камера у Козові, з обледенілими стінами і підлогою, та кількамісячні допити в Тернопільській центральній тюрмі.

Засудженого «особим совещанієм», що означало навічно, Євстахія відправляють у Казахстан. Щоправда, там, у штрафному таборі «Сарань» він пробув лише три роки.

— У березні 53-го нас зібрали на лінійку, щоб оголосити про смерть Сталіна. Наказали познімати головні убори, — з іронією в голосі розповідає пан Євстахій. – А ми, 850 засуджених, шапки підкидаємо вгору і кричимо: «Ура-а-а-а!».

Це і стало причиною переправки до Воркути, де Добровольський пробув 13 років, з яких три — каторжанином на шахті і ще десять, хоч і без права на виїзд, та з правом на життя.

P.S.

Про долі ветеранів УПА та ОУН можна розповідати дуже довго, та ніхто не зможе краще передати всього, що довелося пройти цим людям, окрім них самих. Автобіографічна книга «Крутими стежками», яка вийшла з-під пера  Євстахія Добровольського уже в Тернополі, доступно і щиро розкриває гострі сюжети його життєвих поворотів. Відрадно, що зараз до друку готується п’ята книга ветерана на історичну тематику. Каже, що взятися за перо спонукали захоплені розповідною манерою діти та сприятлива духовна атмосфера Тернополя.

Оксана ЧМИЛЕНКО.