Телескоп для однієї мрії

Сходи ніяк не закінчувались… вона пробігла вже шість поверхів… сил вистачало. Порівняно з останніми днями – коли вона навіть не хотіла прокидатись. Що   це – осіння хандра? По місту було оголошено карантин – ніхто не знав чи небезпека дійсно існуюча, але карантин робив її місто мертвим…

Останні два місяці вона бачила в дзеркалі бліду та невиразну істоту з білявим волоссям… Хто ця істота, чому її очі сумні до прозорості??? Чому вони не світяться тим, що карантинники називають щастям? Всі ходили в масках. Якщо ходили. ЗМІ стверджували про якусь небезпеку, а їй здавалось, що хвороба зруйнувала зв’язки між людьми, вони спілкувались по телефону і через нет.

Істоту в дзеркалі звали Лоська, насправді по паспорту Олеся, але так її називав він… Лоська була художницею – вона малювала по всьому – по стінах у своїй просторій квартирі – у зошитах та на сторінках підручників, на власному обличчі, на асфальті, і навіть паличкою по піску. Лоська малювала навіть у снах – величезні полотна дорогими фарбами. ЇЇ світ і був сенсом її світу – при тому вона не відставала від світу, створеного її батька, друзями, викладачами, продавцями у ближніх магазинах, і випадковими прехожими. Лоська понад усе любила жити. Вам відоме відчуття, коли дихаєш і не можеш надихатись, коли спрага до життя переповнює тебе – виливається і перетворюється в натхнення… Лоська була отим шматочком радості – якого чекають, і нікуди не йдуть без Лоськи…

Сходи ніяк не закінчувались, вона захекалась і сповільнила хід. По дорозі на гору почала згадувати його… Хто він? Лоська його так випадково знайшла – вони сиділи разом в маршрутці і вийшли на одній зупинці…Зухвалий, але красивий, сильний – але беззахисний.. Ці стосунки були її найкольоровішою картиною в житті… кохання завжди банальне. Хлопець закохується в дівчину, бо вона – не така як всі – вона художник,   і потім через довгі місяці разом кидає її.. Знаєте чому – Бо Лоська – художник…( а отже проводить багато часу з картинами, а не зним), а   – і кидає її, бо Лоська – не хоче бути такою як всі… Лосьок мало, але їх всі хочуть змінити – щоб вони почали мислити так само тривіально як всі. А вона – ходяча емоційність, в неї є лише біле і чорне – а все решта його відтінки.

Сходи закінчились, вона відкрила люк і видерлась на дахівку по верхівки.Озирнулась навколо і побігла до краю… їй набридли всі друзі, відчуття, що ти постійно щось комусь мусиш; слова навколишніх – що все мине. Лоська перестала малювати ще три тижні тому… Жодного штриха.. Пензлі її не слухали, а для кого тоді жити? Спроба самогубства… хтось скаже – депресивний вибрик, остання стадія психозу??? Для Лоськи це лише політ. Літати хочуть всі – наважуються одиниці… Політ здавався таким легким…В її розвинутій уяві – так, але вона стояла на краю, а ступити не могла.

–          Не стрибай, зачекай рівно 7 хвилин! – почулось з темряви… – За сім хвилин буде падати одна зірка, я на неї чекаю. Впадете одночасно, буде цікаво. – голос був теплим, доволі спокійним і врівноваженим.

–          А ти що – бажання прийшов загадати, то ти якраз вчасно – можеш і мої бажання забрати – вони мені не потрібні…

–          Не хочу твоїх – в мене своїх вдосталь. Я – астроном, ну, не професійний, але я люблю зірки.

–          Любиш зірки? – холодні космічні тіла? Є багато кольоровіших речей в світі ніж зірки.

–          Проблема людей в тому що вони шукаю стереотипні кольори – світанок МАЄ бути рожевим, Веселка МАЄ бути семи кольорів..

–          А хіба не так? Що може бути цінніше ніж шукати результат від змішуванні відтінків? ( Лоська вперше помітила бажання довести свою думку, це те, чого вона в собі давно не спостерігала) –          я тут буваю часто – тут нема людей – а отже ніхто не поцупить мою мрію, мої зірки

–          А я тут вперше – мене ноги привели, і живу я там, де мої мрії частіше є моєю проблемою…

–          В тебе хтось вкрав душу? – запитав астроном.

–          Душу? – ні, бажання жити – так…

–          В тебе є здорове тіло, душа, талант… бажання зявиться, Той хто дарував життя кожній зірці сам знає, коли вона має погаснути, але він наказав їм світити!!! І хочеш ти цього чи ні – ти маєш світити.

–   Легко з тобою, спокійно. Давно так не було …А можна і мені зиркнути в твій телескоп? Це цікаво, напевне.(Лоська почула своїми вухами, що   сама сказала – цікаво…) Вона роздивлялась небо з очима чотирирічної дитини, яка вперше в зоопарку)

–          Ну от – час прийшов – в тебе 32 секунди підійти до свого краю щоб впасти одночасно з моєю зіркою…

–          Ти що? Ти мені кажеш падати?

–          А для чого ти прийшла? Я завжди роблю те, що хочу. Стрибай! Лети!

–          Не хочу, не штовхай мене, не хочу, не хочу, не хочу, ХОЧУ ЖИТИ. (Лоська сказала це впевнено – і сама це почула

–          Як тебе звати? – запитав астроном.

–          Мене – Лоська, а що.

–          Мене – Олег…

Він різко повернув її в напрямку нездійсненного польоту – там падала його зірка

–          Лоська, загадуй бажання…

–          Хочу бути в твоїх обіймах завжди…

Доля   – це рукопис, написаний зірками, і вона здійснює бажання лише тоді – коли ти в нього віриш, коли не даєш нікому вкрасти свою мрію, коли шукаєш не хлопця, а охоронця для своїх бажань. Лоська намалювала картину…Інколи коханна людина не повинна тобі дарувати новий політ душі, достатньо буде, якщо вона вбереже тебе від старого польоту.

Алла Соколовська

Голосуйте за цю чудову  історію, оцінками та коментарями!

Можливо саме ця пара заслуговує відвідати еротичний Львів!