„Що мені робити далі?”
Це запитання задає собі, мабуть, кожен студент, тримаючи у руках, ще „гаряченький”, нещодавно отриманий, диплом . А скільки батьки працювали на той кусень паперу! Але мова не про це… Здавалось би, чого ще треба: спеціальність опанував, диплом здобув, можна йти втілювати свої ,тяжко набуті за 5 років, знання у реальність. От тільки є одне „але”. Перспективи отримати роботу по спеціальності дуже мало. За статистико лише 15-20% випускників ВНЗ працюють за фахом. Цей процент в масштабах України дуже мізерний.
Проблема безробіття серед молоді в Україні сьогодні є надзвичайно актуальною. Не маючи роботи, ще вчорашні студенти у безвиході йдуть на будь-яку, аби тільки заробіток був. І це в кращому випадку. В гіршому –топлять горе у чарчині оковитої.
В радянські часи статус „безробітного” прирівнювався до чогось ганебного. „Всі працюють, а ти байдикуєш? Тунеядець!” Що ж, нині в нашій державі „тунеядцями” по своїй-несвоїй волі можна вважати немалу частину суспільства.
Ледь не забув, є один вихід із ситуації безробітного – торгівля. Ті, хто трохи кмітливіші, вже там. На ринку той диплом, „як мертвому кадило” – головне вміти гроші рахувати. Та чи кожного задовольняє така перспектива? Мене, наприклад, не задовольнила б.
В нас досить багато продавців, офіціантів, будівельників з вищою освітою. Але я впевнений, що вони хотіли значно більшого. Людина завжди прагне стабільного заробітку та перспективи.
Розглянемо іншу ситуацію, з якою стикався не один студент. Припустимо, я знайшов непогану роботу, хоч і не по спеціальності. З радістю йду на співбесіду до роботодавця. „Ваш стаж роботи?” – запитує мене він. І тут я розумію, що не бачити мені роботи, адже я „ще вчора” був студентом вишу.
Проблема є, і це факт. То чому ж влада не робить нічого для її вирішення ? Чому народ повинен щодня переживати за завтрашній день?
Проводиться маса безглуздих форумів, конференцій, зустрічей на тему безробіття -прийшли, поговорили, забули. Імітують роботу. Багато хто з чиновників грається у підтримку молоді. Але слова їхні такі ж пусті , як і голови. І партії та колір прапора тут не мають значення.
З будь-якої ситуації завжди існує вихід і проблема досвіду роботи не виняток. Потрібно зацікавити підприємців у молодих фахівцях, ввести податкові канікули або ж знизити процент податку для роботодавців, які надають першу роботу.
Найобразливіше те, що для депутатських синів і дочок робочі місця завжди знаходяться, при чому більшість із них у владному апараті.
До болю знайоме відчуття безвиході… У 1995 році, коли я закінчила університет, виникло те саме питання… Пройшло 17 років… Нічого не змінилося, молодь і безробіття… Висновок: а влада ж то та сама недержавотворча, не українська!!!
Я не згідна з цією статтею!
Коли я закінчила в 2002 році Університет з червоним дипломом магістра ніхто мене не чекав на роботу керівника (моя спеціальність).Я вже в 2000 перевилась на індивідуальний і “пахала” рекламним агентом, бігала по фірмах, збирала рекламу, мерзла в ноги взимку. Через три місяці мене призначили керівником цього проекту, додали мізерну ставку, пахала далі і ще набирала персонал, вчила,вела документацію. По закінченню закладу інша схожа фірма переманила на посаду директора. Ще через півроку керівна посада у Львові. Повернулась – відкрила свою справу і зараз маю велике підприємство.
А коли ми набирали людей в 2000 – 2002 роках на посаду рекламних агентів, погоджувались одиниці, інші вважали, що краще не працювати, ніж працювати принизливо рекламним агентом. Зараз до мене приходять іншої спеціальності люди на роботу, вища освіта економічна, але ще повезе, якщо вони вміють на калькуляторі визначити процент, а без калькулятора і мови бути не може. То їм і на ринок йти не можна! Граматика написання елементарних слів випускників спеціальностей “міжнародні стосунки” нижче нуля, а про знання іноземних мов і мови не може бути. То хто хоче таких випускників – це перше. А друге – вони з своїми дипломами сидять у мамів на шиї і чекають, коли їм позвонять і запропнують місце директора – так не буває.
Тетяна Слободян, в дечому я з Вами згоден, багато студентів не взмозі працювати по професії.. адже стояли 5 років в черзі за дипломом. Сесії здавались як небудь і після закінчення сидять на печі, чекають… Але багато працювали, старались, а коли приходили на співбесіди, щодо працевлаштування чули відмови через брак досвіду, або солодкі обіцянки, а в кінцевому результаті залишились з носом. В Україні немає взаємодопомоги, ми недопоможемо одні одним , не дамо шанс проявити себе, кожен думає про власне збагачення.
Зі статтею я згоден, влада повинна дбати про людей.
Не всім потрібна керівна посада. Людям потрібна стабільна робота, потрібна, впевненість у завтрішньому дню, можливість показати все, на що здатні. І при цьому щоб не сунулись палки в колеса…