Божевільні дні тернопільського волонтера Лілії Мусіхіної

10 день поза штабом.
Вперше за 2 з лишнім роки я отак… Іноді мені страшенно шкода, що не можна клонуватись, не можна бути одночасно вдома коло дитини, робити тихенько свою штабну волонтерку, бути десь на фронті і, влодночас, займатися роботою та дослідженнями.
10 днів, упродовж яких було різне – розмови про інформполітику держави з високопосадовцями, яким теж болить брехня, саботаж і смерть найкращих, зустрічі з мирними мешканцями Донбасу, сльози незнайомої жінки у мене на плечі: “Простите нас, идиотов, если сможете”…
Був страшний дзвінок: “4-“200″… І від безсилля стискались кулаки і закипала від люті кров у жилах, а горло перетискала повітряна пробка.
Була ніч у кунгу, бо хтось там комусь шепнгув на вухо “не сприяти”…
Були черешні на базарі, які купували, ловлячи на собі косі погляди – товариш був у формі, з прозорими очима після ДАПу, а в мене, кажуть, війна закарбувалась, не знаю сама, коли і як, десь поміж брів…
Був поранений на пероні у формі Кінолога з такою силою люббові і ненависті в очах, бувсивий бородатий хлопчик з отим незрозумілим нікому, окрім тих, що пережили подібне, в очах: чому загинули вони,, а не я” і хотілось плакати і тулити його до серця як рідного сина, якого у мене ніколи не було і не буде. Дрижали губи і я ховала сльози за жартами…
А тоді – сценарій, посмішки і підтримка Мар’яни і Аве, Аня, яка прибігла допомогти новачку-сценаристу, який при вигладі камери ледь не непритомніє зі страху, вечір під зірками з ветеранами, більшості з яких нема і тридцяти… Сивими дітьми, які, знаю, довго не висидять в тилу. Відпочинуть, наберуться сил, аби далі піти туди, де кровоточить серце України.
А потім – Кобзарська трійця, презентація “Звичайника”, чубаті хлопчики із кобзами, зробленими власноруч…Незрячий лірник, що бачить серцем. Два режисера, в яких вірю. Липовий чай і морва з дерева…
10 днів такої правдивої і концентрованої, такої щирої і правдивої…
Моєї України. Моєї.
Захистити і зберегти. Не діждуться, щоб я її віддала.
Ніколи і нікому.