Чому Дзвінка Торохтушко хоче бути депутатом

Хочу бути депутатом. Таким от: щоб нерухомість на родичах вся, рухомий склад гаража на внучатих племінниках,офшор – піди туди, не знаю куди, сумка від луївітон, цілющі ортопедичні лабутени, всяка красота неописуєма і мандат з недоторканістю.
Нащо воно мені? А їм нащо? Отож! А я що – рижа?
Ні, ну є трохи, бо ще не зовсім посивіла.
Але ж дістало! Всяка курва, в котрої мандат в кишені шелестить, думає що воно собою повинно прикрашати виборчий округ, а не працювати на ньому. І, взагшалі – вважає, що воно не просто курва, а курва-мать. Типу шото таке значуще, що його турбувати дрібними зверненнями не можна. Тіко крупними вільноконвертованими внесками в його особистий бюджет.
Бо інакше воно тебе за людину не має і що ти, взагалі, робиш в ареалі його бюджетного випасу, якщо не входиш до його харчового ланцюга, воно не розуміє.
Та ясна річ, що, якби я прийшла до нього із закривавленою бойовою сокирою, з леза котрої скрапують свіжі цівки курячого мозку якогось дрібнішого чиновника, то пан депутат зайвих питань не задавав би.
А оскільки я прийшла як справжня громадянка України, тобто неозброєна і незахищена перед чиновницьким свавіллям, то пан депутат вирішив, що він може безкарно дематеріалізуватись за дверима і на сторожі поставити свого референта. Тобто звично прикритись жіночими грудьми.
– Прошу пана депутата, – кажу. – Груди, через котрі видно ребра прикриттям не вважаються. Пожалійте дівчину і купіть їй поїсти. А то її з такми прищами ніхто заміж не візьме. А ваш мандат не вічний.
– Що?
– Та нічого, – відповідаю. – Є така тенденція, що депутати рівня “Бог” мають надто слабкий імунітет, швидко девальвуються і гинуть або від подувів нового електорального дихлофосу, або просто під колесами історії. Тобто довго не живуть.
– Що ви себе ведете, як базарна баба?
– У вас, прошу пана, – кажу, – короткозорість. Я не базарна, я – скіфська.
– Яка різниця?!
– Велика. Скіфська баба – то амазонка бальзаківського віку. З запальним характером. Коня на бігу зупинити не завжди може, а от контору спалити – двічі не просіть.
– Я не можу вас прийняти! Прийдіть наступного місяця. І по запису. Зараз я прийматиму гостей з Польщі.
– От нікудою! – заперечую. – Зараз ви приймете мене, потім – заспокійливе, чи що там ваша печінка дозволяє, а потім уже – гостей з Польщі. Давайте швиденько.
І беру його так за депутатський лікоть, щоб до кабінетика підштовхнути та в кріселко посадити.
– Що ви собі дозволяєте?
– А толку? – Питаю. – Ах, вибачте – не попередила. У вас депутатська недоторканість, а в мене – дозвіл на примусову дефлорацію і право першої ночі.
– Ви мені не погрожуйте!
– Та я і не погрожую. Просто кажу, що в разі невирішення ось цього ось невеличкого питання, наступна ніч у вас буде варфоломієвською і з позбавленням мандата.
Тут йому щось шепнув маленький сіренький чиновник, видно ж пояснив з ким пан депутат в риториці змагається, бо народний обранець одразу обрав іншу тактику. Тобто все вирішив, попросив помічницю перенаправити папери звідти туди і переконатись, що вони потрапили на стіл до кого треба, а не куди попало. А потім ще й на інтерв`ю про депутатські здобутки на ниві парламентаризму напросився.
І так, знаєте, просто перед гостями з Варшави, переливав з пустого в порожнє, молов свіжу гречану вовну і шукав на лайні сметану, що я аж замріялась.
І вирішила, що хочу стати депутатом. Особливо от після нинішного сесійного дня у Верховному шапіто.
Першим ділом, я б що зробила? Я би прийшла до залі засідань Шапіто з “Мухою”. І, нарешті, нормально поспала би в комфортному депівському кріслі. Бо воно ж як? Робочий день депутата – якраз вистачальний час для здорового повноцінного сну.
А з “Мухою” прийшла б, щоб інші депи тихо займались депутатським багатоборством, казнокрадством і не заважали мені спати.
А потім, коли от вони вирішили б поставити на голосування законороект про остаточне просирання країни в першому читанні, я б оце, як у справжньому блокбастері: за секунду до натискання ними кнопок, з “Мухи” поставила б крапку в цій паршивій історії.
І потім так, чистісенькою скіфською солов`їною мовонькою і на камеру:
– Рішення прийнято!
Бо воно ж як? Скіфська баба – то амазонка бальзаківського віку! Чи не так?

Дзвінка Торохтушко