Скільки ще потрібно Майданів, щоб змінити свідомість мешканців бодай одного під’їзду в Тернополі ?

Про які результати Майдану можна говорити, якщо навіть на прикладі одного тернопільського під’їзду яскраво видно, що “совок” в головах (чи може це менталітет, чи характер його мешканців) не міняється вже років 30, і ніякі Майдани, на жаль, не здатні пробити цю “залізну броню”. 

Пишу про свій під’їзд, тому знаю, що пишу. Люди тут живуть, фактично не міняючись, уже понад 30 років. Тому в середньому контингент “не менше 50-ти”. Є також і діти тих, хто живе тут понад 30 років. Але ті діти, як і я, бувають вдома рідко, або попереїжджали “на свою хату”, або “розлетілися у світ широкий”, тому з проблемами під’їзду малознайомі.

“Як прибили, так і тримається (с)”

Встановили нам у дворі дитячу дерев’яну гірку (величезна дяка міській владі, бо дітей у нас чимало). Спочатку усі втішилися. Та все ж таки “повилазили” недоліки.

Так, з одного боку гірки – перекладини для витріпування хідників. А з іншого – столик, на якому щовечора в теплу пору року чоловіки з усього двору (і не лише) грають в доміно, а нерідко і перекидають чарчину-другу. Відповідно, з одного боку дітей накриватиме хмара пилу (хай не щодня, але мешканці таки використовують перекладини за призначенням). А з іншого боку дітей щовечора огортає хмара тютюнового диму та неймовірна атмосфера нецензурних вигуків, адже чоловіки грають таку азартну гру – ДОМІНО.

Звичайно ж, на лавках попід під’їздами мешканці шушукаються та обговорюють недолугість встановлення гірки в такому незручному місці. Проте на прохання підтримати звернення в ЖЕК про перенесення в інше місце якщо вже й не гірки, то бодай столика для “доміношників”, відповідають категорично: “У вас діти, ви й звертайтеся. А ми нічого робити не будемо і сваритися ні з ким не хочемо”. При цьому, внуки цих категоричних мешканців хай ще маленькі, але вже за рік і самі будуть кататися на цій гірці, дихати тютюновим димом та насолоджуватися дикими криками азартних, частково хмільних сусідів.

Така відповідь дуже нагадує старий жарт в стилі “чорного гумору”, про дівчинку, якій бантика “як прибили, так він і тримається”.

“Я люблю гнуй, гнуй, коли вун пахне (с)”

Та “моя хата скраю” стосується не лише тих, хто не має дітей, або в кого вони уже великі і не гуляють у дворі на гірці.

Так, уже близько двох тижнів у нас під під’їздом пахне, перепрошую за слово, каналізаційними стоками. Оскільки я мешкаю на одному з верхніх поверхів – запах мені не дошкуляє. І згадую я про нього лише коли захожу до під’їзду. Проте мешканці іншого стояка кажуть, що запах їм чути навіть на найвищому поверсі.

Щодня на “нарадах на лавочках” питання неприємного запаху обговорюється “спеціалістами”. Кожен висловлює свої припущення, а також зауваження та незручності, пов’язані зі смородом. Обговорення тривають, нагадую, два тижні. Проте ніхто з тих, кому так смердить, і ніхто х тих, хто знає в чому ж причина, за увесь цей час не здогадався бодай подзвонити у ЖЕК і сповістити про проблему. Натомість винним була, звчайно ж, уся вертикальвлади, включно з новообраним Президентом і навіть керівником небесної канцелярії, який посилає на нашу грішну землю дощ, аби той затопив каналіації, аби ті потім створювали незручності бідним мешканцям будинку і їхнім гостям.

Нарешті знайшлася одна “ненормальна” мешканка нижніх поверхів, яка пішла в ЖЕК, привела сантехніків та вручила їм ключі від підвалу.

Яким же було здивування усіх “на нараді присутніх”, коли сантехніки за секунду вискочили з підвалу і погнали до найближчого каналізаційного люка, аби випомпувати та пробивати каналізаціну трубу.

Цікаво, а скільки б ще часу жили у смороді, поки хтось не привів би комунальників?

Тішуся, що в нас немає ОСББ, бо з такими співвласниками багатоквартирних будинків, ні гори-гірки не посунеш, ні море-каналізацію не перепливеш…

Розповідь сусідки, яка не побажала називати своє ім’я в пресі,
записала мешканка того ж під’їзду Люба Вовк.
Фото Люба Вовк, новини Тернополя “Погляд”