Хто у Тернополі “вивів з себе” Дзвінку Торохтушко

Особисте. Дуже особисте. Просто боляче. Хочеться або повіситись, або емігрувати кудись. Куди завгодно, хоч до чортів собачих. Якийсь потрійний понеділок. Весь в діагнозах. Пішла до лікаря – отримала один. Невесело. Ну, та вже як є. Так завжди: коли відкладаєш лікування в шухляду – ризик зіграти в ящик стає все ближчим…
Але от іду з клініки, вкоськую котів, які по душі шкребуться, згадую, що Мурці корму не купила. І Зайкові не сказала по телефону, що він котик мій. Все так якось…
А тут жіночки з церкви вийшли. Теж з діагнозом. І розказують мені, що я скотина остання. Голосно так, хором.
Я в суботу мамі одного вояка героїчного відмовилась допомогти. Чому? Бо – скотиняка безсовісна. Бо не до тієї церкви ходжу.
Бо не розумію, що в чувака троє дітей. Одне в одної жінки, а двоє в іншої. І вони, суки, аліменти з нього тягнуть. Через суди вимагають. А він не працює. В нього травма. Де має взяти? Але він же хороший, йому допомогти треба. Дітей на зиму вдягнути і взути. Бо маминої пенсії не вистачить. Я маю то розуміти…
Я маю то розуміти? Та чорта з два! Чувак демобілізувався в 16-му. На нулі не був. Навіть, на першій лінії не був. Сидів на третій. Бухав. Затримувався за дебоші. Приїхав додому, виправ камуфляж, начистив берцаки, побив жінку, пішов жити до мами. І два роки тупо бухає і розказує наївним, що він крутий герой.
Що із цього я маю зрозуміти? І від чого впасти у милосердя?
Мої хлопці повернулися в тому ж 16-му. Контужені, нервові,виснажені. не зовсім адекватні. З Авдіївки повернулись.
Так – дякуючи Лілі, Ромі, Лорі, Сашкові, психологам, друзям мої діти через місяць уже повернулись до навчання, влаштувались на роботи і тільки ми знаємо, чого нам вартувало це повернення до мирного життя у воюючій країні.
Але… Мої діти не нили, не просили, не шукали легких шляхів, не перекладали відповідальність за своїх дітей на когось. І не бухали!!!
А тут… Тричі перепрошую, але, якщо людина має гроші на бухло, то значить, що має і на все інше. Або я чогось не розумію.
Якщо я знаю, що мені потрібно взути-одягнути-нагодувати-оплатити навчання-репетиторів-комуналку і допомогти батькам – то я не “зависаю” в барах. Я працюю. І хлопці мої теж працюють. І навчаються ще. І самі оплачують навчання.
Чужі гроші легко рахувати. Свої заробляти важче, звичайно.
Але… Присяй-бо, не бачила, щоб комусь платили за те, що він бухає…
Я знаю, що цей хор жіночок побожно рознесе “благу вістку” про моє упереджене ставлення до родини героя і патріота на весь Тернопіль.
Чесне слово – мені якось аж байдуже. Не таке переживала. Хотілось сказати, що: перш, ніж кидати каменем – переконайтесь, що це точно камінь, а не бумеранг. Та передумала.
Втомилась. Роботи багато. Діти, батьки, поїздки. І пишеться ніочінь…І ще мій лікар з тим діагнозом і рекомендаціями… Нічого! Якось воно буде. Як я колись писала? Не собі – бійцям. “Побудь, мій Боже, отут зі мною”…Тепер собі наспівую. Добре, що в мене є мій Бог, мої діти, мої друзі і мої коти! Все буде добре.

Дзвінка Торохтушко

One thought on “Хто у Тернополі “вивів з себе” Дзвінку Торохтушко

  • 08:32 | 30 жовтня, 2018 at 08:32
    Permalink

    Молодець. кожне слово пiдтримую. Тiльки от не розумiю звiдки у простих людей такi замашки якихось споживачiв? Вродi на Украiнi ранiше таких не було.

    Reply

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *