Ми маємо унікальну можливість із користю топтати землю Тернополя

Ми були такі малі, що навіть не розуміли часу в якому жили. Усім років по 10-12, не більше. То був один гарний погожий день, який здавалося ніколи не закінчиться. Я тоді часто думав, як воно бути дорослим, як це, коли треба «ходити на роботу», заробляти гроші. Ми всі мали спільні проблеми, носили один і той самий одяг, не добрий і не поганий, таке собі доношування всього радянського. Пригадую, що не встигали рахувати розтовчені м’ячі. Воротами служила суха крона ялинки і камінь, грати було незручно бо майданчик знаходився під горбом. Тільки тепер я думаю і розумію, що за те все можна писати мільйон слів, але чи треба? Найсмачнішою їдою був білих хліб «кірпіч» який макався у воду а потім в цукор. Тоді здавалося, що погода ніколи не псується, якщо дощ – то курячий і за ним зразу сонце. Ще у всіх бути разом батьки, дома варили якісь пироги і часто смачно пахло з вікна.

А потім якось в один день всі розійшлися. Без жодних пояснень все кудись розбіглося. Одні пересіли на дорогі джипи, інші пішли гарувати на будову. Хтось тепер бавить дітей, а хто сидить в клітці і мотає термін. То все наша країна, не погана і не добра, а така як є. Коли ми були малі то ніколи не думали, що може статися якась біда, не думали, що це може зачепити когось із нас. Розбивали голови, коліна, товкли одне одному писки, але то все тільки царапини в порівнянні із тим всім, що сталося потім.

Тепер мої знайомі розкидані по світі. Згадуючи місця де вони зараз, можна вчити дітей цікавої географії. Мені складно сказати чи поїхали люди неповторні, мабуть, що ні, але безумовно поїхала частина тих місць де ми живемо. Чи погано це? Та ми впринципі завжди були прохідним двором…

Згадуючи то все подивився в календар і зрозумів, що сьогодні 8 серпня. В дитинстві не було гіршого дня ніж 1 вересня. Мені навіть важко описати чи пояснити чому, просто то була паскудна подія. Школа здавалася страшенно занудним місцем, туди ніколи не хотілося іти. Від нас вимагали те, що ми не могли для себе пояснити. Я не знав навіщо мені більшість предметів, які ми вивчали. Пригадую хіба як ходили в парк Топільче прибирати, то була одна із найвіддаленіших вилазом за часи малої школи. А потім я вів екскурсію дітлам і зрозумів, що вони зараз живуть в такому самому вакуумі як ми тоді і нічого по суті не змінилося. Хіба пейджери і тамагочі перемінилися мобілками і смартфонами.

Школа минула так само непомітно як футбол на вулиці. Я практично ні з ким із того часу не маю контактів, хіба інколи бачу знайомих із дітьми. Все це вів до того, що життя страшенно швидко проходить, що треба якомога більше звертати увагу на добре і світле. Дуже хочеться щоб вистачило часу втілити в життя усі задуми. Бо як це не дивно мені усвідомлювати, світ нікуди не ходив – він як моя студентська вулиця Текстильна стоїть на тому ж місці. А ми маємо унікальну можливість із користю топтати мештами землю Тернополя, давайте не будемо про це забувати.

Тарас Шендеров