У Тернополі є фігурне катання! Вихованки Олени Геворгян здобувають високі місця на всеукраїнських аматорських змаганнях

— Приємно, що тернополяни підкорюють лід! На якому рівні у нас фігурне катання?

— На Тернопільщині слабо розвинутий цей вид спорту, бо у нас нема льодової арени. Єдиний майданчик для тренувань — це ковзанка у «Подолянах», яка, до того ж, не відповідає розмірам професійних арен. Та добре, що маємо ковзанку, бо раніше в області взагалі не було можливості спробувати себе у фігурному катанні. Я теж навчалася на ковзанці у «Подолянах». До нас приїжджали тренери з Вінниці, Дніпропетровська, були й місцеві. Фігурне катання — це травматичний вид спорту, без падінь і переломів не обійтися. Але насправді не так все страшно, якщо старатися. Через травму коліна мені довелося перестати займатися фігурним катанням, проте без льоду не уявляю життя, тому подалася в тренери. Уже сім років займаюся з юними спортсменами, яких приводять їхні турботливі батьки.

— Олено, а хто вас свого часу вперше привів на ковзанку?

— Мій дідусь (усміхається, — авт.). У дитинстві мені подарували ковзани і я дуже хотіла кататися. Дідусь водив мене взимку на став або підтримував на втоптаному снігу на стадіоні, де я пробувала крутитися. А коли відкрили ковзанку в «Подолянах», я була безмежно щаслива. З 12-річного віку займалася з тренерами, брала участь в аматорських змаганнях. Нині я не в формі, бо не займаюся через травму. У ТНПУ здобула фах фізичного реабілітолога. У мене спортивна сім’я: тато займався плаванням, боротьбою, нині — кросфітом, брат — боротьбою, фріфайтом, плаванням, кросфітом, мама — фітнесом і йогою.

— Скільки у вас вихованців з фігурного катання?

— Шестеро моїх вихованок уже досягли гарних результатів у фігурному катанні. Вони мають по три заняття на тиждень, беруть участь у любительських змаганнях у різних містах України і за кордоном. Звісно, для вищого рівня їм потрібно більше займатися, але тоді треба абсолютно присвятити себе спорту. У професійних фігуристів щоденні тренування на льоду, а також заняття з хореографії, фізичної підготовки.

Окрім того, я займаюся з групою дітей (близько 50), які хочуть навчитися простим елементам фігурного катання. Хто проявляє бажання займатися серйозніше, з тими тренуюся додатково.

— На яких умовах ваші фігуристки займаються на ковзанці у «Подолянах»? Де тренуються влітку, коли там лід розморожують?

— Нам дають індивідуальний час для тренувань, батьки оплачують кожне заняття за загальним тарифом — по 75 гривень. У червні ковзанка ще працює, коли ж зачинена, виконуємо фізичні вправи на стадіоні.

— Фігурне катання — недешевий вид спорту, адже потрібно платити за оренду льоду, дорогі ковзани, костюми, поїздки на змагання…

— Справді, це все недешево, бо лише професійні ковзани коштують 200-250 євро. Але якщо дитині вдається, потрібно розвивати талант. Фігурне катання в нашій області, як і у більшості областей, тримається лише за рахунок батьків. Наша команда належить до Всеукраїнської федерації фігурного катання, але це громадська організація, тому фінансової підтримки з боку держави не маємо. На Тернопільщині поки що нема меценатів, які хотіли б допомогти юним фігуристам прорватися у професійний спорт. А ось, наприклад, бізнесмени спонсорують розвиток фігурного катання у селі Ковалівка на Київщині, у Новояворівську на Львівщині.

— В яких містах України найбільш розвинуте фігурне катання?

— У Києві, Одесі й Харкові, бо там є великі льодові арени. Ми ж займаємось на приватному майданчику. У Хмельницькому і Львові теж тренуються на ковзанках у торгових центрах. У Чернівцях є також льодова арена, але її часто закривають. Наступного тижня мої вихованці їдуть на змагання у Чернівці. Нещодавно ми виступали в Богуславі на Київщині. Загалом через кожні два тижні у нас змагання — докладаємо багато зусиль. Тішить те, що рівень любительського фігурного катання з кожним роком підвищується.

— Які здобутки ваших вихованок?

— У Богуславі Анна Мартинюк і Юлія Літовчук здобули два другі місця. У Мінську Ангеліна Кравець посіла перше місце, Анна Мартинюк і Серафима Задорожна — друге.

Це дуже хороші результати, адже у їхніх категоріях було понад два десятки учасників. Аліна Корнєва і Анна Федоронько також неодноразово здобували призові місця. Анна Федоронько взагалі упродовж минулого сезону займала лише перші місця.

Торік Серафима їздила на змагання в Чикаго і здобула там друге місце. У США трохи інші підходи до змагань: наприкінці оголошують, хто яке місце зайняв, нема офіційного вручення нагород. Там акцентують на тому, що потрібно тренуватися, удосконалюватися, а результат — це не головне. Натомість українські фігуристи завжди вболівають за високі місця, нерідко плачуть через невдачі.

— Як батькам розпізнати, що дитина надається до фігурного катання?

— Треба ставати на ковзани і пробувати (усміхається, — авт.). Гнучкість важлива, але це не основне у фігурному катанні. Коли дитина виходить на лід, відразу все видно. Деякі діти не можуть перебороти панічного страху, а деякі падають, піднімаються і далі йдуть. Фігурне катання не кожному підходить, але є діти, в яких до цього талант, а вони просто не знають про це.

— З якого віку варто привчати дитину до ковзанів?

— Із 5-6 років, хоча часто починають із 3-4, але в такому віці дитина ще не розуміє навіщо їй це, після першого падіння може злякатися і відмовитися від катання. Наймолодшій моїй вихованці — майже 4 роки.

— 26 років тому, 26 лютого 1994-го, Оксана Баюл стала першою в історії незалежної України олімпійською чемпіонкою. Хто є кумирами ваших вихованок?

— Дівчатка дивляться у телефонах здебільшого виступи сучасних фігуристок. З українських їх захоплює своєю майстерністю чемпіонка Анастасія Архіпова, з російських — Олександра Трусова, Анна Щербакова і Альона Косторная. Мене свого часу надихала італійська фігуристка Кароліна Костнер. Коли я отримала травму і лікарі порекомендували більше не займатися фігурним катанням, я дуже сумувала з цього приводу. Проте нині отримую велике задоволення від тренування дітей. Власні досягнення на льоду так не тішили мене, як досягнення моїх талановитих учнів!