Народ попри ями їздить, а влада з білбордів на нього чесними очима, в Сірка позиченими, лупає, — Любов Бурак
Оце виїжджаєш із Тернополя на Кременець, а на узбіччі попередження: “Увага! Встановлено нові дорожні знаки!”. Отак: під колесами – старі ями, узбіччя дерезою поросло, розмітка між смугами стерлась, а знаки нові.
Думаю: невже і оту, найглибшу ямище перед Шляхтинцями позначили знаком? Ніфіга! Ямище на місці, вказівника, що вона там є – немає. А нові знаки стоять. Розділові. Між владою і народом.
Бо народ попри ями їздить, а влада з білбордів на нього чесними очима, в Сірка позиченими, лупає. І слоганами промовистими прямо до серця пробирається. Інфарктом, чи просто ДТП з летальним наслідком.
Бо ось висить. Кандидат, курва. Від якоїсь свіжоблядської партії з питань поетапного угроблення агросектору. Чиновник обласного масштабу, заввідділом по дерибану сільського бюджету.
На попередніх виборах воно теж висіло. Але худіше і з меншою лисиною на електоральному полі. “Я знаю проблеми селян” пише праворуч. А зліва – Тризуб і калина.
Знає він! На бюджетних преміксах пику наїло, що ледве на борд влізла – от і знає, що хлібне місце втрачати не можна.
Або он далі. “Нове обличчя української політики”. Теж з тризубом і калиною. І теж очі в Сірка позичені. Бо яке ж воно нове обличчя, коли то стара мордяка ще з райкому комсомолу?
Наступний. Акурат перед тою ямищею. “Я знаю як змінити життя людей!” Теж мені знаток! Та, не дай Бог, маршрутка не намацає передніми колесами ту ямиську, то життя людей, які нею їдуть, не лише зміниться травматично, а й летально закінчитись може. Знає він!
О! “Надійна людина, відповідальний працівник”! І пика така, щойно з фотошопа витягнута. Підчищена до невпізнання. Бо самого кандидата політикою носить ще з 90-х. І то протягом дує по всіх партійних закапелках, як перекотиполе. Надійний, чо? Поки його з тої політики видме, то він ще не одне покоління виборців надує.
Ну, краса! Ну, не надивишся, не намилуєшся! Мадама така з ретельно затушованими слідами політичної понігтьовщини на фейсі і глибокою печаллю від загостреного недоєбіту в очах. Зате в камуфлі, котре на цицьках не защіпається і тренованими біцепсами на губах-вуточках. ” Збережу Україну!”. Берегиня, шокапєц. А писок такий чесний, що торішній сніг на зберігання їй страшно довірити.
“Почую кожного!” Бля! Масова сповідь – не інакше. Чувак такий в рясі, з хрестярою на пузі і куполами на задньому фоні. Це ж він ті куполи, певно, перед тим з грудей разом з шкурою заради мандату, торгівлі повітрям і масового намахування православних, лазером видер.
А за ним ще… Ого скільки їх! Ну, нічого. Дорога з казками минає швидше. Але…
Котигорошка почепили б в кінці траси, чи що? Він більше довіри викликає. Отако: в шароварах, вишиванці, з оселедцем за вухом і булавою з шипами. І напис на борді ” Переєбу всіх!”.
Присяйбо, обрали б в першому турі. Певно, тому й не пускають Котигорошка на вибори, та у списки партійні не беруть. Бо надто стійкий і прямолінійний.
Його тільки на рекламі секс-шопів малюють. Бо довіру викликає. Булава в нього переконлива. Одразу ясно, що переєбе і не посміхнеться.
А ці ось висять. І мозолять очі понад роздовбаною міжнародною трасою. Шлях із вар`ят у грець його зна куди.
І от їду. І пригадую собі гера Рудольфа з Австрії. Їхали ми з ним автобаном з Відня до Будапешта. Дорога настільки хороша, що на ходу ми з гером Рудольфом пили каву просто з горняток, без соломинок і кришечок. І щелепа гера Рудольфа не виклацувала в салоні третої симфонії Моцарта.
– Яка чудова нова дорога! – захоплено сказала я. – Європейська.
– О, ні! – заперечив гер Рудольф. – То є дорога прокладена в перші місяці аншлюзу. Просто, розумієте… П`ятьох підрядників, котрі проклали перші кілька кілометрів неякісно, за наказом самого ж Гітлера повісили. А робітників посадили до концтабору.
Але то таке…Романтика і мрії. В нас такого не буде однозначно. Ми – правова держава. І ми премось на всіх парах і по всіх ямах історії до Європи. Нам то дуже потрібно.
Чи потрібна Євросоюзові держава, де люди, котрі давно мають сидіти, досі висять вздовж дороги перед кожними виборами – окреме питання. І воно не на часі. Бо в нас – війна. Якої Європа по тупості душевній не розуміє.
Бо нас там досі вважають одним народом з тими…Громадянами країни червоних зірок на пілотках і царя-батюшки в головах.
Бо наші консульства ніхрена не працюють. Бо вони недоукомплектовані, недоосвічені, без чітких державних орієнтирів, а подекуди, і відверто ворожі до власної держави.
А українцям відверто похрін перед яким царем хребта гнути.
Поняття гідності наглухо відсутнє.
Тому так і живемо. З великою дорогою у світле майбутнє. Де наші діти поїзда не лякатимуться. А поки що – так. В ямі. З білбордами-іконами рятівників з добрими і чесними очима, позиченими в Сірка, над нею…
А знаки… Хто ж вам на шляху до світлого майбутнього поставить знак “Пиздець”?
У нас же – Велике Шоколадне Королівство, Глазурний Берег, Цукатний Альбіон, Пастилова респубіка, Молочні ріки, Медові брехні…
Королівство Кривих Єбал…
І навіть натяку на реального Котигорошка.
Коментарі вимкнені.