Сьогодні на перехресті України зійшлися божественне світло й сатанинська пітьма, – Олег Герман

Перехрестя… Місце тривожне і часто вирішальне. Тут завше таїться небезпека зіткнень і часто міняються напрямки руху. Зверху воно виглядає хрестом – символом покари і сподівань. Такий час і таке місце визначено історією нині для усіх нас. Бездушно стояти обіч перехрестя можуть хіба що дорожні знаки. Є поміж нами ще перехрестя поглядів, ідей, тлумачень. Коли прагнеш осмислити їх, то бачиш, як вони збираються у дві протилежності: привітні та озлоблені ставлення, щирі та трафаретні слова, духовне сповнення й порожнечу. Здається, що сьогодні на перехресті України зійшлися божественне світло й сатанинська пітьма. А, можливо, не лише здається…

Заради чого, запитаєте мене, знову воскресли сподівання, адже гіркі уроки 2004 року засвідчують, як легко розтоптати пробуджену людську гідність. Знову створимо ідолів, аби розчаруватися в них? Та ні! Майдан і люди нині вже не ті. Сьогодні формується Майдан Нації, Майдан молодого громадянського суспільства. Він наповнений енергією любові, яка здатна на все, яка несе доброту, яка долає зло. Теперішня влада у відчаї, бо не сподівалася, що (начебто вже у «їх» країні) виявилося ще так багато українців. Уже й міліціянтів не вистачає із цілої держави, аби вгамувати один лишень Київ. А що станеться, коли отой вітер волі пронесеться по всіх містах і селах? Що робити, коли шахтарі й металурги побачать, як живуть люди їх професій у вільній Європі? Але, певно, найбільше стривожений наш Прем’єр бо ще й англійську мову прийдеться вивчати, а тут з «дєржавнаю» проблеми.

Негоже Президентові країни втікати від кореспондентів після круглого столу, як збиточному школяреві. Невже він боїться… Кого? Їх чи… себе? Негоже Прем’єр-міністрові, який доводить державу до економічного краху, далі тягнути країну до прірви. Через пару днів, коли йому наступить глибоко ювілейний вік, побажаємо йому хутко оформити пенсійну книжку, купити квиток до рідної Калуги і… щасливої дороги. Ще одне перехрестя часу: в одну й ту ж годину Президент у Австрії каже, що їдемо у Вільнюс підписувати договір, а Прем’єр видає указ про відмову від підпису. Президент в долоні плеще студентам, які відстоюють європейський напрямок розвитку, а Міністри Прем’єра вітають той вибір кийками. Хто ж керує державою? А може вже отой Третій?! Президент постійно дивується й обурюється діями силовиків. Хто ж тоді у нас Головнокомандувач? А якщо завтра беркутники почнуть колошматити Міністерські голови або розганяти регіональних партійників. Знову обурюватися та вибачатися?

Мене останнім часом застерігають: «Тебе першого посадять після знищення майдану». Я не один і Майданом тепер став не лише центр Києва, не лише наша древня столиця, а вся Україна від краю до краю. Честю і Україною не можна торгувати. Наше перехрестя не для того, аби влаштовувати на ньому аукціон: «Продається! Хто дасть більше?!» Майдан сьогодні не лише тріо ТЯК (Тягнибок-Яценюк-Кличко), а влада наша це не тільки тріо РАЯ (Рибак-Азаров-Янукович). Майдан і влада це ми – народ України. Нас потайно хочуть розділити та розсварити, бо де два б’ється там завжди виграє третій. Шукаймо ворога поза нами. Не йдімо брат на брата, син на батька, східняк на західника. Збагнімо, що комусь це дуже на руку й він чекає-не-дочекається отого громадянського побоїща, аби на перехресті долі розіп’яти країну, а на нашій кров влаштувати банкет. Не приведи, Господи!

Коли я побачив як перед беркутівцями мовчки стояв на колінах батько одного із воїнів, то подумалось – якими ж словами обливалося його серце в цю мить. І ніби крізь простори часу почув голос: «Синочку! Ти стоїш за металевими щитами, якими колись княже військо захищало дітей і матерів від чужинського іга. Сину. Ти їв хліб священний вирощений руками тих, які зараз стоять мирно по той бік загорожі. Соколе мій! Я перед тобою і прошу одне: відкрий серце своє, вижени з нього диявола люті; відкинь оманне забрало та очі відкрий свої, аби побачити любов у моєму погляді; відкрий уста свої і змов тихе і благословенне: «Таточку…» Твоя мама жде нас обох вдома під святими образами і, пригорнувши до серця донечку твою, молиться за нас обох. Сину мій…»
13 година 13 грудня 2013 року

Олег Герман