Тернопіль – майже в центрі світу (фото)

З громади прочитаного про Тернопіль мені нав’язливо зринає в пам’яті рядок з вірша Степана Галябарди. Рядок, де йдеться про те, що місто стоїть «майже в центрі світу…». Подобаються ці слова не тільки тим, що відсилають до вісі світу (де собі хочеш, там і проведеш); а й тим, що виразно натякають на умовність топосу.

Тернопіль реальний без усякого напруження дешифрує купа мап та мапочок, а ще є вказівники, знаки та інше. Але це машкара. Нудкий шар, де володарюють напарковані машини, де мерехтить в очах від засклених і завагонковізованих балконів, утеплених та фарбованих в ядучі кольори стін. Дякую, я надаю перевагу іншому.

Місто часів, котрих я не застала, дуже просто ідеалізувати. Цим воно мені й подобається. Сецесійні пряникові будинки Австрії, міжвоєнний функціоналізм, навіть надбання раннього союзу з тягою до помпезності, не заскли їх, були б дуже привабливими. Від останнього часу лишилася у спадок й дуже цікава штука — колективні топоси (ці фантомні болі, зниклі в бермудському трикутнику літаки) — час від часу хтось питає, чи зупиняється тролейбус біля «Бурячка», інші йдуть в «Затонку», хтось згадує танк чи пушку.

Інший рівень Тернополя — баченнєвий. Тут теж важать  відголоски, натяки, еківоки, епітети та гіперпосилання, а не номінальна картинка. Ходиш, виколупуєш знахідки — майоліка, ліпнина, слухове вікно, стерте дерево сходів, розлами кахлі, світло, сходи, що закручуються півколом, і ті, що формують прямокутники, рами, де шари фарби – вікові кільця, іржаві огорожі, а ще стіни. І, якщо вже про останнє — то кольори, котрих набирає стара штукатурка, варто було б звести в ранг культу. Цей незворушний темно-синій низ кам’яниць, ніжно-рожевий стан, синці патьоків, рубці тріщин та родимки моху. Ці шерхлості й нерівності, гладкості й потертості. Але це вже до тактильного. І, якщо так, то варто не забути холод латунних ручок, шерхле дерево дверей, ручкання зі всіма, хто торкався перил, спільні маршрути зі всіма, хто сходив і спускався сходами. Фантомне родичання, так. І, якщо так, то на звук – скрип дверей, приглушені згуки ступання кахлею та розмови в під’їзді.

Всі ці речі ніде не позначені — і то добре, вони  зґрунтовані на досвіді, вони знані ногами, і до місць, де все те сконцентроване, не прямуєш, а приходиш випадково, заофіруючи свою любов генієві місця. Всі ці приватні топоси, не схоплені жодними мапами, ба навіть непояснені й до кінця непроговорені, й цінні тим, що перебувають в тіні, що не проявляються, а тільки натякають, викликають містичні переживання.

Анна Золотнюк.