Тернопільське літо особливе

Тернопільське літо особливе – з хвилями на озері, з ранковими бігунами на алеях, з тишею та спокоєм. Здається, влітку навіть машини їздять менше, зате більше стає великів та пішоходів.
Тернопільське літо – не київське, задухою і вічним бігом. Не львіське, коли, здається, задихаєшся у кам’яному мішку. Наше літо тепле і затишне. Тихе і спокійне.
Вечорами, коли спалахують ліхтарі, на вулиці виповзають старенькі пані і ведуть неспішні бесіди про життя-буття. Непримиренні старі комуністки та бандерівки мирно сидять на одних і тих самих лавчинках, жаліються на владу, молодь (ех, не ті тепер часи, от у най час!) – і зітхнуть разом, задивившись у минуле. Не все там добре було, але що було зле та недобре, кудись поділось із пам’яті… Залишились лише ці голуби, ця площа і оці крислаті каштани над головами.
Закохані ходять сутінковими вулицями, тримаючись за руки і випромінюють стільки любові, що вона аж хвилями пливе вузенькими вуличками.
Сховавшись у затінку дерев, співає юнь. Про літо. Про кохання, про батьківщину, про те, що рано чи пізно все таки буде добре, просто ще не настав той час.
У моєму місті спокійно і поважно, як кораблі під вітрилами, пропливають, нікуди не поспішаючи, щасливі вагітні, наповнені по вінця щастям.
У моєму місті – мир.
Дякую тим, хто дає можливість моєму місту забути про те, що десь, зовсім недалеко, війна. Падають міни, палають будинки і плачуть ненагодовані діти. Трусяться руки у бабусь, а у дідусів від безсилля та розпачу стискаються кулаки.
Я знаю, що спокій мого міста – це безсонні ночі Олекси, це стерті в кров ноги Ігоря, це ніч, проведена в окопі якимось Петром чи Василем. Це Віталикова сивина, не зважаючи на те, що йому лише 22. Це закривавлені руки медика Катрусі…
Дякую вам, дорогі.
Вибачте, що не з вами.
Лілія Мусіхіна