Трохи несправедливо, що нам оце пізньосічневе човгання по калабанях зараховують як життя, — Володимир Гевко

Трохи несправедливо, що нам оце пізньосічневе човгання по калабанях зараховують як життя.

От було би круто мати застосунок на ґаджет, який би рахував нам кількість життя у добі. Приміром, як крокомір на телефоні рахує коли ми йдемо і мовчить, коли не рухаємось. За якимись персональними умовами або біохімічними показниками вираховував би, чи можна назвати життям оцей наш поточний момент. Адже якщо відняти сон, час у чергах і маршрутках, відняти кожен лютий в році і читання політичної аналітики – то скільки залишиться? Якщо провести самому собі ревізію щоденних справ і занять – то чи не заплачемо ми у результаті, знімаючи шар за шаром обгортки вторинного і рутинного. І то ше щастя, що є кава, музика, книжки, шоколад, алкоголь і папіроси – вони як золотоносні прожилки у сірій кам’яній породі нашої буденності. 

Чи може розглядання горобця за вікном офісу, теревені у месенджері, думки під час обіду і планування, як потратити зарплату армують наш восьмигодинний робочий день сенсами, запліднюють його і роблять життєздатним? Як добавки в бетонний розчин, щоб він не розсипався і нормально застиг.

Іноді пошук сенсів підкоряється ефекту спостерігача під час відомих експериментів з елементарними частками. Ми допускаємо, що сенси існують і навіть десь підсвідомо відчуваємо їх та бачимо периферійним зором, краєм ока. Вони собі живуть паралельно з нами, чесно виконуючи свою роботу. Але як тільки пробуємо сфокусуватись на них – зникають і змінюють форми та значення. 

Наші сенси – справжнісінькі елементарні частки. Їх складно побачити неозброєним оком, але вони не дають нам розсипатись на космічний пил.

Володимир Гевко, м. Тернопіль
Джерело: соцмережі
загрузка...

Comments are closed.