Як новообраний депутат намагався на футбол безкоштовно потрапити

Вибори, політика, влада – ці слова вже набили оскому пересічним мешканцям області. Як хочеться вірити, що оновлені ради, мери, виконавчі органи різного рівня докорінно змінять життя нашого небагатого краю. Але, мріючи про це, якось одразу ловиш себе на думці, що має змінитися ще не одне покоління, щоб дупетати служили своєму народу, як це свого часу робив наш славний земляк, перший український бургомістр Тернополя Володимир Лучаківський.

Чому маю такий песимізм, запитаєте Ви? Та тому, що вже тривалий час у журналістиці, понад 10 років, і з середини знаю політичне життя краю і з кожними виборами все більше пересвідчуюся, що політика – це брудна річ, у якій підкилимні ігри важливіші за життя громади, що людина в цій партії – простий пішак, який політикам потрібен лише у день виборів і то не завжди (нинішні політтехнологи, задля досягнення успіху, активно працюють над зменшенням явки виборців). А що політики? Зазвичай вони так приросли до влади, що готові щоразу змінювати колір партійних прапорів, щоб у цій владі залишитися. Для них це свого роду наркотик, з якого важко зіскочити. І для них немає значення, що ще позавчора ти був помаранчевим чи синім, вчора – «фронтовиком» чи «народником», сьогодні, зі зміною політичної кон’юнктури, готовий іти у владу з великим серцем чи вилами.

Але у будь-якому форматі політик мав би залишатися людиною, хоча б на загал. Однак навіть цього більшості тернопільським політикам зробити не вдається. Зовсім нещодавно став свідком одного цікавого випадку. Прийшов я на центральний стадіон уболівати за свою улюблену футбольну команду. Через службовий вхід намагається пройти один з вигляду поважний, напевно, освічений чоловік років 50-55-ти. Молодий хлопчина, який виконує функцію стюарда, тактовно просить того пройти на стадіон через звичайний вхід, як це роблять прості вболівальники. Але той, очевидно, не мав наміру купувати вхідний квиток (нині він коштує 20 грн.) та почав щось доводити. Мовляв, я знаю того й того, а отже, маю право на безкоштовний прохід. Коли ці слова не стали аргументом, чоловік витягнув з рукава головного козиря, сказавши, що його обрали міським депутатом… І хлопчині нічого не залишалося, як пропустити впертого футбольного «зайця». Найперше мені було цікаво, чи справді цей любитель футболу став депутатом. Детально вивчив світлини народних обранців (благо, ЗМІ це дозволяють оперативно зробити). І що Ви думаєте, цей чоловік став дійсно обранцем тернопільської громади від однієї нової, але дуже розкрученої політичної сили. Більше того, займає поважну посаду в одній з місцевих установ. Але питання в іншому: чи статус депутата дає йому право на безкоштовне відвідання футбольного матчу? Якщо ти такий палкий фанат футболу, то мав би підтримувати команду, за яку вболіваєш. Придбавши квиток, програмку, вимпел, значок, клубну газету тощо, кожен шанувальник футболу вносить невеличкий вклад у розвиток рідного клубу, з цих грошей отримують заробітну плату футболісти, тренери та персонал. За кордоном саме так роблять вболівальники, які себе поважають. Більше того, доводилося бачити, як багаті люди, які не є акціонерами футбольного клубу, але які вболівають за нього, можуть, скажімо, придбати з десяток клубних газет, при цьому з собою беруть одну, а решту одразу викидають у смітник. І це не є неповага до футбольного клубу і людей, які в ньому працюють, а навпаки, своїм внеском, здавалося б дріб’язковим, вони поповнюють клубний бюджет.

А що ми маємо в рідному місті? Спекуляція на депутатському статусі. Можна тільки подумати, що буде, коли цей чоловік отримає мандат (на той час ще офіційно не отримав депутатського значка)! Невже відкриватиме двері комунальних підприємств ногою?

А між тим, чи скуштував би цей добродій безкоштовну страву в ресторані або відвідав на «халяву» театральну виставу, «козиряючи» посвідченням депутата? Напевно, що ні, але от на футбольний матч чомусь багато хто вважає, що може потрапити за «так». Тим часом в установу, де працює наш поважний чоловік, сторонньої людини охорона навіть на поріг не пустить, не те щоб вільно по ній пересуватися…

Не хочеться називати прізвища цього чоловіка (сподіваємося, він себе впізнає), але я дуже надіюся, що влада наша намагатиметься рухатись до Європи, а не навпаки, і хоча невеличкі кроки робитиме в напрямку цивілізованого світу. Бо дуже хочеться бачити в Тернополі народну владу, яка живе і працює не по «понятіях», а за законом, людськими нормами та християнськими засадами.

Віталій Попович, головний редактор «Номер один»