Як тернополянки в оточенні п’яних англійців вболівали за Україну

Аби втекти від футбольної епідемії, яка ширилась в нашій країні я і ще ж три такі феї поїхали в сонячну Болгарію. І спасались ми тут непогано. До вчора.
Та от, якийсь болгарець червоний від сонця як перець болгарський, нагадав нам, що українці гратимуть вирішальний матч.
Чи то сонечко нам так голови нагріло, чи в чужині заграла українська кров, але ми твердо вирішили, що покажемо,як любимо свою країну. Після двогодинного стоянням перед дзеркалом, ми впевнено крокували в спортбар. Не знаю який чорт пожартував так з нами, але бар був повністю всіяний англійцями, які в той момент співали ‘Боже королеву бережи’. Вони були вже добряче п’яні, і не зовсім попадали в музику та слова гімну. Ми чемно спостерігали за тим видовщем і схаменулися лише коли почули урочисті вступні ноти українського гімну. Англійські фани почали дико свистіти, кричати і кидатися лайливими словами, а ми,четверо дівчат, стали, поклали руку на серце і почали співати. Ми були як білі ворони, як підсніжники, які пролізли через злий жарт природи зимою на світ божий, ми були просто приречені. Оте наше співання, могло легко закінчитись для нас, в кращому випадку зломаними ребрами. Але ті, вирішивши мабуть, що це якийсь жарт позатихали. Гра почалась. Я з подругами сіли за столик замовили пива і уважно вдивлялися в лиця, шукаючи бодай одного скупого українця. Марно. Ми були одні.
Англійці ж випивали та шаленіли ще більше, створювали стільки шуму, що аж в вухах дзвеніло. Здивувало нас і те що брати наші, словяни, хай їм грець, гречно бажали фанам перемоги та пили з ними пиво. Ідея болгарського панславізму, про який нам розказував викладач на парах була безжально розвіяна, як пух за вітром. Та тут ми побачили в руках якихось парубків синьо-жовтий стяг, з дешевої сентетичної тканини. Ми були не одні.
Хлопці віддали прапор нам і ми з гордістю поставили його на стіл. Через декілька хвилин до нас підходить англієць:
– Where you from, girls?
– What do you think? – сказала моя подруга показуючи на прапор.
– Ukraine????- з подивом запитав той і штовхнув хлопців в англійській формі. – Guys!!!! They from Ukraine!!!!
Вони розглядали нас,ніби ми актракціон, близько хвилини і повторювали ” I can’t believe it”, “я не вірю в це, я не можу в це повірити, я не хочу в це вірити”. Але тут їхні поневіряння і коливання в релігійних поглядах перервали крики . Українці ледь не забили їм гола.Почалася перерва, і ті ж англійці, ніби забувши, що ми з ворожого табору, мило усміхались до нас і намагалися знайомитись. Почався другий тайм. Забили гола у наші ворота. Під свист і рев англійців ми ледь не заплакали. Один, той що так не міг повірити в нашу національність підбіг до нас і показово поцілував форму. На це ми стали і почали цілувати наш прапор. Позаду ми почули хрипкий скажений жіночий сміх. Англійчанка приблизно років п’ятдесяти, сміялася і показувала на нас пальцем. Ми просто переглянулись і посідали. З криками ‘лузери’ в нашу сторону, англійські фани, почали виставляти на столи своїх дівчат, мовляв, дивіться які у нас красуні!!! На щастя їх було лише двоє, і мене досі мучить думка, як це простий дерев’яний стіл витримав їх не повалившись на землю збесчестений.
Коли забили ми , і гол відмінили, на нас знову покотилася хвиля величних овацій і скандування “лузери”, та я глянула на одного парубка таким поглядом, що той миттю замовк і сів на лаву білий як таблетка аспірину. Думаю той погляд він на довго запам’ятає, і я буду снитися йому з бензопилою, чи сокирою, чи дробовиком в руках, до самої смерті. Ми програли. Програли гідно. Англійці ж понапивалися до того, що показали як вони вболівають, не лише серцем і душою, а й АБСОЛЮТНО ВСІМА ЧАСТИНАМИ СВОГО ТІЛА.
Потім деякі джентельмени побачивши, що ми засмучені прийшли нас втішати.
– Ми кращі. Ну і ви теж нічого,-казав мені один великий , як дубова шафа, фанат.-Але ваша команда лузери. Та ви лузери у всьому!!!То як кажеш тебе звати???
Після цих слів, анлієць, був успішно посланий гуляти берегом у тиху літню ніч. А до мене підійшов інший, який дійсно намагався втішити, перепросити і на прощання поцілував руку мені і моїм подругам.
Десять хвилин по тому, коли червоно -білі порозходились, ми спостерігали як офіціанти в барі прибирали сміття, розбиті келихи, розлите пиво, і роздертий одяг. Вони прибирали і кляли їх, хоча сто хвилин назад підтримували і пророкували перемогу.
Весь вечір у нас було відчуття ніби ми не в Болгарії а в Англії. Геть усі ходили з англійськими прапорами, в англійській формі, і зачувши звідкіля ми, кричали услід, що ми невдахи. Та сьогодні день був не кращий.
А зараз я з подругами збираємось розшукати тих хвацьких фанатів ,повідомити таку чудову для нас, і жахливу для них новину: ми не програли.
Була нічія!!!
Анна-Лілія Кокора.