На Тернопільщині “стрибкам” за бої платили 50 карбованців в місяць

Я, Жук Нікіфор. Житель села Залісці. Добровільно вступаю на службу в “істребітельний батальйон” на пост взводного, щоб вести рішучу боротьбу проти бандитів, а про визнане мною буду негайно повідомляти нач. батальйону Фролова. В разі нападу бандитів на батальйон, буду битися до останнього набою. Якщо віддам добровільно зброю, то буду суджений строго судом.” (Копія заяви)

АВТОБІОГРАФІЯ

Нікіфор Нікіфорович Жук, народився 25.03.1910 року в селі Залісці Кременецького району (на даний час Збаразький рн.) Тернопільська обл. Освіта 2 класи, з 1927 по 1931 роки займався крадіжками в навколишніх селах з групою односельців. У 1931 році був призваний на військову службу у польську армію. З приходом більшовиків представник з району назначив мене в селі десятником. За добрі старання мені платили гроші. У 23.04.1945 році поступив в Радянську армію і мене відправили в Румунію, де я пробув до жовтня 1945 року. Мене демобілізували і сказали, що я потрібен дома. Тоді я поступив у “стрибки” у своєму селі.

“Мене на роботу прийняв Фролов, бувший есбіст, якого перевели у МГД. Він пообіцяв мені, що буду получати місячну зарплату, карточку на продукти та інше. Я погодився і мені доручили взвод. Одразу мені видали озброєння, німецьку крісу та пістоля. Ми, всі були на роботі в районному відділі МВД. Нас у Залісця, на цей час було 32 солдати. У Фролова був заступник, старший сержант Осіпов. Він погано розумів українську мову. Так ми відпрацювали шість місяців. За цей час були бої з бандитами. Мали великий бій під Олексенцем, Почаївського району. Тоді ми втратили п’ятьох з нашої бригади. У кожній битві хтось з молодих солдат відходив. Ми також брали участь у затриманні повстанців. Постійно робили облави по лісах, часто у ночі вривалися в будинки на хуторах і робили обшуки. Шукали все, але найбільше любили знаходити самогон і сало. Тоді відводили душу. Одного разу так захотілось випити і увірвались до хати Генсіцкого Івана. Почали робити обшук і знайшли бутель. А він почав кричати на нас і обзивати, що ми п’янюги. А горілку тримав на похорон. Тоді ми добряче дали йому і відправили в район.Він відсидів пару днів в підвалі у Вишнівці. Основне наше завдання було знешкодити Росіцкого Данила (Вірний, Чесний) з Малого Кунинця. Насправді, ми його боялися і минали десятою дорогою. Але сутички були і тоді старались тихо відійти без бою. Та одного разу він з своїми хлопцями добре нас потрусив. Ми тікали пару кілометрова на Вишнівець. Тоді загинув Осіпов. Робили облави і на Юхима Росіцкого (Залізняк) у Малому Кунинці. Сиділи холодними ночами в засідках, але безрезультатно. Нам доповідали з села наші агенти, хто і коли має прийти з повстанців. Багато інформації подавав Цокало Маросько, Киричук Василь та Соломин Шурко. Крім того, ми ловили молодих хлопців по селах і виселяли їх на роботи в Тернопіль та на Східну Україну. Також арештовували селян, били їх і замикали голодних на декілька днів у льохи. Я тоді багато пив, про що мені весь час нагадував Фролов, але не дуже сварив. Також і крав, але ні, не крав, а конфісковував на свою користь, а потім через знайомих продавав у Почаєві на базарі. Так в одного господаря з свого села забрав 17 виправлених шкір і продав монахам. Ще забрав новий теплий одяг у Козири Марка. В цей час начальником Вищнівацького НКВД був Капустин. Він постійно тримав в зубах цигарку і лаявся. Його заступником був Белов. Постійно тримав в руках пістолет і махав ним. У районні тоді постійно йшли перестрілки з сотнею “Сокола”. Нас не викликали. Ми частіше помагали Почаївським енкеаведистам. Там орудувала банда Пірата та Темного. Наші з Вишнівця хвалились, що розбили “Снопа”, але це неправда, бо він живий, тільки поміняв місце, перейшов на Лановеччену.

За свою роботу я одержував від свого начальника по 50 карбованців щомісяця, а в районі по карточці брав 8 кілограмів хліба, 3 кілограми солі, 10 пачок сірників та 500 грамів цукру. Свої обов’язки виконував добросовісно. Я склав багато актів, по яких селян відправляли до суду. Десь до двадцяти подань. Також брав хабарі. Брав все, що мені подобалось. Я добре запам’ятав зиму 1946 року. 22 лютого мені повідомили, щоб ще до сходу сонця я з групою на двох санях зараженими парою коней та в супроводі кулеметника вирушили на прочистку зони шляху Залісці — Бутин через Дзвинячу. Нас вирушило 12 бійців, по шестеро. Ми рухались полями на відстані 200-300 метрів одні від других. Коло полудня нас зупинили Вишнівецькі енкаведисти і попередили що вони перекрили бандитський схрон. Лунали поодинокі постріли в обидва боки. З сторони Вишнівецького енкаведе було троє вбитих. Кругом повно стрибків з Вишнівця, Дзвинячої та Бутина. Разом з нами було до ста солдат. Банда не здавалась. Ми розміщались з Почаєвської сторони. Криївка від нас була на відстані 500-600 метрів. Я бачив як один із офіцерів (старший лейтенант) тримав на руках хлопчика, потім ним прикрив свої груди і голову та рушив до схрону. Йти було десь пів кілометра по глибокому снігу. Дитина сильно плакала, але він її ніс. Пострілів не було чути. Коли наблизився до схрону на відстані 50 метрів то з низу прозвучав голос “Я вмираю за Україну! Слава Україні” і прозвучав зрив гранати. Всі кинулись до криївки і скоро витягнули двох мертвих молодих солдат. Одного я знав. Це був з Загороддя Василь Бодясюк. Він мав кличку “Кривка” і влучно міг стріляти. Трупів погрозили на сані і повезли на впізнання у Вишнівець. Ми повернулись до Залісець.

У грудні 1947 року мені сказали створити нову бригаду “стрибків”. У цей час я був під керівництвом Волокіна. Мені дали чотирьох бійців з групи Блавішина. Я став начальником батальйону, а моїм заступником Олексюк Василь, а Кравець Пилип взводним. До складу увійшли Залісецькі комсомольці (12 осіб). Мене зобов’язали набрати 30 солдат, але молодь не хотіла поступати і тікала з села. Та комсомольці перестали виходити на завдання. Я так спочатку і не зорганізував батальйон. Тоді я їх відпустив до дому, а сам з списком поїхав у воєнкомат. Зі мною були секретар первинної організації (комсомолу) Олексюк Василь та депутат сільської ради Веселовський Михайло. У них постійно була зброя, бо мали від воєн-кома дозволи на користування. Через місяць ми таки зібрали двадцять солдат і почали помагати в організації колгоспу. У нас були списки всіх сексотів села Залісці. Серед активістів були Замковський Мефодій, Кирик Микита, Бойко Федот та інші. Вони постійно доносили у Кременець. Я також постійно писав доноси в Кременець. Не одного я посадив в тюрму. Не одного я побив чи вкинув на пару днів у льох. Чи вбивав? Війна є війна. Як є зброя, то чого не стріляти. Стріляв, але ні кого не вбивав. Брав участь у організації виселення односельців у жовтні 1947 року. Тоді я добре збагатився. Людей висиляли в Сибір, а в хаті повно добра. Продавали в Почаєві на базарі. А за виручені гроші напивались до без тями. Добре пам’ятаю, як ми помагали арештувати Ткачука Євдокима. Він не приходив до дому, бо знав що його шукають. Ми робили засідки і нам повезло. Він напоровся на нас. Був дощ і він саме йшов до знайомих щоб переодягтис та поїстиь, а ми там його чекали. Побили і повезли в район. Я часто побував у Великому Кунинці з своїми хлопцями коли йшли бої з бандитами. Адже тут діяла сотня Росіцкого. Нам постійно давали вказівки, щоб ми відслідковували переміщення бойовиків “Залізняк”. Але це були невловимі. Добре озброєні, постійно переміщались на конях, то проявлялись то зникали в невідомому напрямку.

Секретно 2 экземпляра Тернопольскому обласному Воэнному Комисариату г. Тернополя На в /№5/943 от 22июля 1946 года 3. В ночь с 2/7 1946 года на 3/7 в Б.Кунинце в ночь с 10 часов и до 3 утра было нападение на помещение местного истребительного батальона бандой Росицкого чисельностю 100-120 человек. Постоянно велась перестрелка. Примерно в 5 часов бандиты ушли на лошадях. Потерь со стороны банды не обнаружено. Вишневецкий райвоэнкоман Капитан /Звонковскый/ Ми старались не попасти бойовикам сотні Залізняка. Нам спокійніше було переслідувати куркулів та тих хто не сплачував податків. Але нас постійно заставляли йти у бій. Часто були доноси про розміщення схронів. Ми тихо наближались і по можливості зразу закидали гранатами. Потім робили кулеметні черги, у відповідь ніякого вистрілу. Підходили а там пусто. Таке було часто. Але і були криваві бої. Особливо в Духїові та на хуторах коло Горанки. Не один там наш поліг.

В селі Залісці, з дозволу НКВД, дехто мав зброю. Щоб захиститись від бандитів були виданні пістолети. Це Романюку Архипу — голова кооперативу (тесць голови сільської ради), Писарук Оксані, Котульському Василю та іншим.

У грудні 1947 року мене зобов’язали допомагати організавувати в селі колгосп. Перший хто написав заяву був Андрійчук Федір. Більше я не міг нікого заставити.

Я часто отримував доноси від жителів села та передавав Блавішину. Найбільше писав Замковський Мефодій та Манзій Іван. Доносив постійно Кибалюк Антін. Останнє, що я встиг зробити, це доніс на церковного старосту за те що він погрожував комсомольцям фізичною розправою за те, що вони зривали бандитські листівки. Після цього 15 лютого 1948 року мене заарештували повстанці та заставили написати все про мою діяльність. Тоді і закінчилась моя служба в “СТРИБКАХ”.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВИВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ смт ВИШНІВЕЦЬ