Агентурна діяльність “сексотів” РВ НКДБ і РВ НКДБ на Вишнівеччині у період визвольної боротьби з більшовицьким окупантом. Частина третя

Продовження. Частина ПЕРША – ТУТ, ДРУГА – ТУТ.

Р. 31 Справа Ч.:

12/48 Район Вишнівець Литвиненко Павло, бувший  участковий РВ МВС. Агент РВ МВС і РВ МДБ, кличка «ЯСТРУБ»  Вишнівецького району, Тернопільської області. Дня 10.6.1948 р. 

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ:  

(Продовження)

«Вернувшись у с/раду, ми сіли на лавці надворі і закурили. За хвилю вийшов голова і запропонував нам піти на обід. В цей момент вийшов надвір також Косарчук, який також попросився, до нашої компанії. Ми всі, жартуючи, пішли в село і зайшли, як виявилось, до хати того ж таки голови. В ного застали фінагента Корчика (років 40–42, середнього росту, круглолиций, волосся, колись чорне, зараз сивіє, очі чорні, права рука покалічена на війні в 1944 – 45 рр.), заступника голови с/ради Йосипа (прізвища не знаю, зараз він уже звільнений), жінку голови Марію і двоє дітей: дівчинка років 10–12 і хлопець років 8–10. Ми через ванькір, в якому був помітний досить гарний порядок, зайшли усі до великої хати, де посідали кругом стола на кріслах й говорили на різні теми, переважно жартуючи. За 10–15 хв. після нашого прибуття жінка подала на стіл борщ. Голова поставив 2 півлітри горілки, ми випили і почали їсти борщ. Тут голова знову поставив ще дві півлітри горілки, після чого ми пили вже таки добре. Пили так, що я не знаю, коли заснув. Пробудився аж  на другий день і побачив, що всі спали на підлозі, де була розстелена солома. Не було лише заступника і фінагента. Вмившись, ми сіли снідати, де повторилось, що було вчора. Випивши ще 4 літри горілки, ми взяли підводу і п’яні, як ніч, поїхали на Вишнівець. Правда, коли я відходив з району на участок, мені наказували разом з іншими, щоб не пити, але тут цього я не мав на думці. Я ще не був в курсі роботи, отже робив те, що робили інші. Цієї теми, щоб не бути п’яними, ніхто не зачіпав, і воно якось так ішло. Цілу дорогу я спав, а що робили інші, не знаю. Пробудився я аж на подвір’ю РВ МВС, коли всі злазили з підводи. Тут Косарчук від нас відлучився, а Сабельніков запропонував піти спати. Топорков, (як звичайно п’яні) знову хотів іти “на баби”, а Попов – у кіно. Так почалася сварка, при якій нас застав Харламов, хоч був вже вечір. Він почав кричати на нас, чому приїхали п’яні, а опісля приказав йти за ним у кабінет. Ми пішли. В кабінеті Харламов добре нас збештав і сказав, що Сабельніков, Топорков і Попов дістають по три доби арешту, а мене на перший раз карається “виговором з попередженням” більше не пити. В дижурці, куди з нами прийшов Харламов, приказав віддати тим трьом зброю і паски та посадив їх в тюрму, а мені сказали йти проспатися в стодолі, бо п’яному в “общежитии” перебувати не вільно. Я пішов, після чого смачно заснув на сіні. Досвітком збудився і прийшов додому. Тут приніс з лісу дров, ще дещо зробив, а 5 липня рано знову прийшов у РВ МВС. Прийшовши в дижурку, я стрінув попередніх своїх товаришів, яких спитав, чи поїдемо на участок. Вони відповіли, що Костромін сказав заждати, бо буде щось говорити. За пару хвилин надійшов Костромін і покликав нас зі собою. Ми пішли у його кабінет. В кабінеті він почав нас сварити та дорікати за нетактовність, а в кінці заборонив їздити групами на участки, бо в такий спосіб ніхто нічого не робить, а тільки п’є. Грозив, що викинуть з роботи, дадуть “вовчий білет і т.п.” Словом – грозив, просив та попереджав, щоб в такий спосіб примусити участкових робити роботу. В кабінеті Костроміна ми були 15 хв. Під час цього до кабінету зайшов ст. оп/уп. Щаблєв і спитав, хто участковий на село В. Раківець. Костромін показав на мене. Тоді він сказав, щоб після закінчення зайти до його кабінету (гляди план). Після закінчення я зайшов туди, і застав його самого. Щось писав при столі. Він покликав мене до стола й сказав, що є маленька робота. При цьому показав записку такого змісту:

“Участковому с. Раковець Великий Сделать проверку – допросить 2– 3 крестьян с 2– 3 участков села за граждан: Козака Петра – Дидыка Ефимия – в подозрении пострела в с/совет через окно с южной стороны. Материал подать нарочным не позже 10–15/VII. – 1947г.”

 Показавши це, спитав, чи я знаю, як це робити. Я відповів, що ні. Тоді він сказав, що треба взяти з 2– 3 участків села людей і допитати.

 “А ви допити робили”

 – спитав. Я відповів, що ні. Тоді пояснив: голову с/ради спитати про чесних людей у селі, які ніколи не сварилися, не билися в селі і т.п. При цьому питати про багато людей, а з них занотувати собі по одному з кожного участка. Опісля піти в село, взяти наміченого дядька і зробити допит, але так, щоб цього не чув ніхто з посторонніх людей. Допит робити так: стрінувшись, розпитувати, які податки має платити даний селянин, які налоги, скільки вже запла! тив, якщо не виконав, то спитати, чому і т.п. Після цього розпитати і записати генералія. Зробивши це, спитати, чи цей селянин знає тих людей, про яких іде справа. Односельчан відповість, що знає. Тоді питати, чи вони сварилися, чи билися, чи грозили коли кому. Дядько відповість. Після цього можна ще поставити питання, чи не бачив, щоб вони ходили ночами та куди. Дальше ще можна дати якесь питання, але подібного змісту. Питань можна давати не менше 3 до 5. При цьому все треба писати – питання і відповіді. Паперу не жалувати, якщо нема, я дам. Навіть якщо дядько каже, що ходив “за стодолу”, то й це треба писати. Так допитати кожного і все запечатувати в конверті та вислати на адресу “Ст. оп/уп. Щаблєв” або “Нач. РО МВД Харламов” дижурним с/ради, від якого треба взяти розписку. В себе в зошиті записати прізвище дижурного, число, якого висилається, і хто одержав. Розписка, яку принесе дижурний, хай буде в зошити. Він ще більше говорив мені, як висилати матеріали, але я сказав, що знаю про це з вишколу. Так ми поговорили 15–20 хв. і я вийшов. На мене ждав у дижурці Топорков. Ми оба пішли на Кінахівці – Мишківці. По дорозі говорили найбільше про те, що матеріали вимагають, а їх нема звідки брати, хіба треба задурно обвинувачувати дядька, видумувати на нього або що. Крім того, розказував мені Топорков про Єфанова, який був участковим в Бодаках. Він весь час пив. За це його зняли з роботи і поставили на дижурстві, але він дальше пив. Його садили в карцер, а в кінці вислали в область. Там його роздягнули, роззули і відіслали назад в район. Тут його звільнили з  роботи і видали “вовчий білет”, в якому написали, що Єфанова до роботи не рекомендується брати, бо це зривщик, бездільник і т.п. Була зима. Він так мучився, голодував і мерз, а вкінці обікрав одного дядька і кудись виїхав. Зараз про нього нема жодної чутки. Останньо я чув, що він став директором клубу в Почаєві. Так, розмовляючи, ми дійшли до с/ради Мишківці – Кінахівці. Тут закурили і я пішов на свій участок (4 клм.). Йшов сам стежкою через поле. Не стрічав нікого. До с/ради я прийшов о 2–3 год., де застав дижурного, який сказав, що голова пішов з тим, що роздає накази на поставку по селі. Залишившись в с/раді, я розпочав розмову з дижурним, маючи на меті підбір “дововіених лиць”. Розпитував, як він жив за Польщі, як тепер і т.д. Він висловився, що за Польщі було краще жити, що я йому потверндив це. Дядько тоді зібрав, віддав податок і ніхто його більше не за! чіпав. Тепер не те. Весь час давай та давай і кінця тому нема. І ставку, і податок, і культзбір, і страховку, і молоко, і м’ясо – словом все давай. А що купити можна? Одеколон, пряжки, радіоприймачі і т.п. При цьому він спитав мене, чому так, що на базарі все є, а в магазинах нема. Я відповів йому, що це роблять жиди, які в коопераціях і спекулюють. Після такої відповіді я спитав, чи в селі є спекулянти. Він відповів, що була одна східняка, яка привозила різні, потрібні для селян, речі. Як синьку, мило, сірники, дещо з мануфактури, але вона виїхала й тепер про неї нічого не чути. Більше таких спекулянтів нема. Після цього я спитав його, чи в селі є такі, що були в ЧА ще з 1941 р. Питав я про таких тому, що передбачав (про це на вишколі не говорили), що такі люди були довго в ЧА і повинні бути прихильними до влади, за яку воювали. Він повідомим, що є – це Німець Павло Іванович, ур. 1916 р. Він прибув з ЧА в 1946 р. Тоді я розпитав про його господарку і довідався, що він за Польщі мав 0,65 га землі і ду! же бідував. Коли вернувся з ЧА, наділили його 1 га землі, але й це небагато піднесло його матеріальний рівень. Зараз він дуже бідує і не може “звести кінці докупи”, що заробить власними руками, як столяр, з того і живе. Опісля розпитував про другого, який був у ЧА ще з 1941 р. Цей живе при дядькові Демчанові Грицеві, бо мати його померла й нічого не залишила. Це Демчан Іван Петрович. Хата повалилася і зараз він не має з чого і де жити, а тому що дядько забрав все після смерті матері, то він і живе при ньому. Але тут, перериваючи нашу розмову, в с/раду зайшли голова і заступник. Ми привіталися і він (голова) спитав, чи довго вже сиджу. Я відповів, що не дуже довго. “От сидів та говорив з дижурним, щоб веселіше було”.  Під час нашого говоріння заступник кудись пішов. Ми ще трохи поговорили, а тоді голова сказав в присутності дижурного, що підемо в одне місце і ми вийшли. На дорозі сказав мені, що підемо на обід. Я погодився, тим більше, що від ранку ще нічого не їв. Дорогою я розпитував голову, де тут живуть такі добрі люди, що ніколи ні з ким не спорили і не билися – словом чесні люди. Він звичайно поцікавився, нащо мені, але я йому відповів, що треба мені знати, щоб міг зайти та переночувати, коли буде треба, а то нічого не знаю. Він пообіцяв мені показати. За цей час ми дійшли до “його першого заступника”, як казав голова. Я сміючись спитав голову, чому пер! ший. Хіба їх в нього десять. Але голова сказав, що перший тому, бо коли він щось скаже, то завжди послухає і зробить, що треба. Так ми зайшли до хати. Тут була його жінка Настя, стара мати, троє дітей від 4–12 років і сам господар Йосип, який зараз після нашого приходу сказав, щоб жінка поставила щось їсти. Сам поставив півлітру й ми почали обідати. В цей час прийшов Косарчук і пристав до компанії. Під час цього ми говорили про все – найбільше про хлібоздачу; я про свою роботу не говорив нічого, бо були не потрібні свідки. Пообідавши, Косарчук запропонував нам усім піти з ним по селі й помогти роздати накази. Ми пішли і до вечора пройшли участок до с/ради. Прийшовши до с/ради, Косарчук сказав, що довго задержуватися не будемо, бо тут був випадок, що вже стріляли до с/ради, отже треба йти за дня і знайти квартиру. Голова с/ради післав ще по змінного дижурного, а коли цей прийшов, голова сказав, що сам іде додому, а нам вже наготовлена підвода й можемо їхати у Вишнівець (для конспірації). Після цього ми всі три вийшли (вже темніло) і подалися до голови на ніч. Пройшли трохи і тоді голова, використовуючи момент, коли Косарчук остався для полагодження фізіологічних потреб, відповів на моє запитання під час того, як ми йшли на обід. Він показав мені хату Олійника Івана та сказав, що до нього можна завжди заходити й поговорити. Господар чесний. Крім цього сказав, що на другому кінці села є ще Онищук Кирило, до якого також можна заходити (старий дядько). За цей час наспів Косарчук і ми всі три подалися дальше. Минули хату голови, опісля скрутили в третій двір і пішли на городи, а городами зайшли на двір голови, де посідали на соломі. Тут голова сказав, що найкраще, щоб ніхто не знав, що ми будемо в нього. Хоч був певний, що ніхто не прийде, проте казав послухати треба, чи хто не цікавиться, куди пішли. Посиділи ми трохи, поговорили тихо і зайшли в хату.

Тут повечеряли і полягали спати. Розмов цікавих не велося. Найбільше розповідав різних цікавих смішних подій Косарчук, які йому приводилось бачити вдень при роздачі наказів на контингент. Встали ми о 10 год., поснідали і пішли в село. Косарчук пішов з головою, а я відлучився і зайшов до Олійника, якого вчора показав мені голова, маючи надію його переслухати. Однак його не застав вдома. Тоді пішов на другий кінець села, щоб переслухати Онищука Кирила. Зайшов я в самий кінець, опісля вернувся і зайшов у третю хату, досить гарну та простору. Ходило мені про те, щоб, покликавши Онищука, я мав де говорити з ним, щоб було дві кімнати. (В цій хаті живе жінка років 38–40 та була вдома дівчина Ніна років 8, господаря тоді не було вдома, був у полі). Я зайшов до тієї хати і спитав, де живе Онищук Кирило. Довідавшись, що це сусід цієї господині, післав дівчину, щоб покликала його, мовляв, мама кличе, бо щось порося захворіло. Коли Кирило прийшов, спитав, що сталося. Я відповів за господиню, що хочу з ним про дещо поговорити. Після цього попросив дозволу в тітки зайти в другу кімнату. Господиня позволила і я з Кирилом зайшов туди. Ми посідали при столі, тоді я сказав, що хочу з ним про дещо поговорити, але щиро. Він сказав, що буде цілком щирий. Тоді я вийняв зошит і записав його зізнання:

 “Онищук Кирило Петрович, 1908 року народження, малограмотний, жонатий, житель Раківця Великого, 5 душ сім’ї, бідняк. 1. Чи знаєте ви громадян Козака Петра і Дідика Єфімія? – Знаю. 2. Чи ви чули коли небудь, щоб вони сварилися з ким небудь? – Чув, спорили, бо в нас так буває, що часто можна, спорити. 3. Чи були угрози тим, що спорили з ними? – Угрози були одні одним. 4. Чи замічали ви тих людей де небудь у нічну пору? – Так, щоб ходили, не бачив, але, як їхали з поля, то бачив. 5. Яке ставлення їх до селян і до тих, що з району і як вони про них говорять? – Вони з селянами часто сваряться, бо такі зажерливі, що все їм не вистачає, а за тих, що з району, при мені не говорили нічого. З моїх слів записано вірно, про що розписуюсь Онищук Кирило Петрович.”

 Коли я скінчив писати, Кирило спитав, навіщо мені це. Я відповів, що треба людей на роботу в промкомбінат. Але Кирило висловив вагання в тому, чи вони підуть, бо мають свої господарства і дуже за  ними розпадаються. Я сказав, що попитаю їх і, як погодяться, то підуть, бо туди саме таких потрібно, що за господарство дбають. На цьому наша розмова закінчилася і ми разом вийшли з кімнати надвір. Тут я його залишив, а сам пішов прямо до с/ради.»

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ