Щоб вижити, вибрав шлях зради. Протокол допиту Ярослава Комара (частина дев’ята)

Протокол допиту Ярослава Васильовича Комара

 Р. 31 Справа ч.: 131/48

 Комар Ярослав. Боєць спецгрупи Тернопільського УМГБ. Кличка  «Роман». Почато 9.12.48 р. Закінчено. 19.12.48 року. 

ПРОТОКОЛ

(Моваю оригіналу)

«В канцелярії застав начальника першого відділку  оперативного відділу УМГБ лта Краснікова (середнього росту, грубий – з животом, бльондин, овальне обличчя, зачіска набік, високе чоло, рідкі білі зуби, ніс рівний острий, лагідний погляд, очі сиві, літ около 26, говорить чистою українською мовою – повільно), заступника його  лта Матвієва (високий, стрункий, шатин, зачіска догори, фалисте волосся, очі сиві, ніс пиркатий, обличчя біле – чи[с]те, тонкі губи, білі густі зуби, по лівій стороні горішної щоки надщерблений зуб, слабо володіє правою рукою – ранений, рука тонша, літ около 28, говорить твердо поросійськи) і лта Ліщова (працівник оперативного відділку УМГБ; низького росту, щуплий, рудий, на обличчі веснянки, червоне волосся, зачіска догори, очі жовтявого кольору, похмурий вигляд, чоло високе, обличчя округле – худе, прищовате, літ около 25, говорить поросійськи й загикується). В канцелярії Красніков сказав мені сісти на кріслі при стіні. Я сів, а вони всі 5ть між собою щось шепотом говорили. По короткому часі до кімнати увійшов полковник Хорсун (заступник начальника УМГБ полковника Коломийця, начальник оперативного відділу; вищий середнього росту, дуже грубий, волосся стрижене на щітку, денеде має сиві волоси, шатин, очі сиві глибоко в голові, обличчя округле – біле, дуже товсте, сильне підборіддя, долішна губа груба, шия коротка, літ около 45, лагідної вдачі, говорить повільно – поукраїнськи, тонким голосом, був убраний у військовій рубашці, часто ходить в цивільному убранні – сивий плащ і штани, в жовтому капелюсі). Як тільки він увійшов в кімнату, всі стали на струнко й він сказав “не треба”, а відтак звернувся до майора й запитав: “Ну що, приїхали?”. Майор зголосив про свій приїзд і разом з Суворовим вийшов. В кімнаті залишилися: Хорсун, Красніков, Ліщов, Матвієв і я. Хорсун сів на кріслі при столі й почав зі мною розмову. – Як ви називаєтеся? – Комар Ярослав Васильович. – Чи вас привезли зі Збаража? – Так. – Ми повзяли рішення вас не судити. Знаєте, вам в підпілля тепер не вертати. Ви всипали кілька криївок, дали бандитських під собників і, як повернете в підпілля, то вони вам голову зірвуть. В нас такі випадки були, що як хтось вернув від нас до підпілля, ми відтак знаходили його десь в лісі або в полі з шнурком на шиї. Підпілля може старатися і говорити вам, щоб ви виконали атентат на котрогось з наших працівників, а відтак вернули до них. Це є можливо, але знайте, що воно відтак всеодно застрілить вас. Нащо сидіти вам в криївці, як ви можете ходити вдень по світі. Нащо сидіти в криївці та думати про те, що нинізавтра вас застрілять, бо це вже не 44-45 роки, а 1948 рік. Тоді ще ходили куренями й сотнями, як ми приїхали до села, то вони шукали за нами. Тепер до села приїде нас 56, то мусимо шукати їх під землею. Як відомо вам тепер про Тернопільщину й Збаражчину.   Хто тут залишився? Тернопільщину тримає ще Кайдаш. Був тут ще такий пропагандист Дмитро й недавно загинув, а був це сильний пропагандист. Залишився ще Кайдаш, але ми його скоро накриємо. А ті, що є по селах, по двохтрьох в кущі, самі влізуть нам в руки й навіть не знатимуть коли. От бачите, так, як ви – ходили й думали, що вас ніхто ніколи не накриє, а накрили. Так буде з усіми. Що вони думають зробити? Яку вони думають Україну будувати? Хіба коли хто чув про таку Україну? Хіба ж сьогодні немає України? Якої вони України хочуть? Нині ж Україна є. Якої ж вони самостійної хочуть? Такої самостійної України ніколи не було й вони її ніколи не збудують. Що вони думають? Вони хочуть рівняти свою революцію до тої, яку творив Ленін? За Леніном ішов народ і він міг повести революцію. Де ж вони мають за собою народ? Ще трохи і їх будуть люди палицями бити. Що ж може зробити Бандера. Він втік до Америки й сидить там. Скоріше продав Україну німцям, а зараз американцям. Тут він залишив своїх агентів і вони говорять про якусь Україну. От подивіться добре, що вони тут доброго зробили. Скільки невинних людей постріляли по селах. Хтось їм сказав, що якийсь селянин агент, вони прийшли та його застрілили, а агент як був в селі, так і є та дальше буде роботу робити. Як бачите, ми маємо своїх людей всюди. Ви ж квартирували в селі й думали, що ніхто про це не знає, а люди сказали нам. – Чи знаєте такого Жара – окружного СБіста, або Бурлаку? – Бурлаки я не знаю зовсім, а Жара бачив ще за німців. – От, Жар був у нас в групі, а Бурлака зараз є і скоро ви його побачите. В нас є група з таких самих людей, як і ви. Ви підете до цієї групи й будете там працювати. Дотепер ви були в підпіллі та всі зі зброєю в руках боролись проти Радянського Союзу, но я думаю, що свою вину ви тепер окупите. В нас в групі вже є такі хлопці, що на свойому рахунку мають по 15ть бандитів. Я бажав би, щоб про підпілля ви вже не думали, а перевиховали себе. В тому місці Хорсун перестав говорити, бо до канцелярії увійшла секретарка оперативного відділу (середнього росту, груба, бльон динка, обличчя округле, ніс пиркатий, літ около 24) й сказала до Хорсуна, що його кличуть до телефону. Хорсун встав і при відході сказав до мене, що колись поговоримо більше. Як Хорсун вийшов, в канцелярії залишився Красніков, Матвієв і я, а Ліщов вийшов ще на початку нашої розмови з Хорсуном. По відході Хорсуна зі мною говорив Красніков. – Чи знаєте яких вищих провідників? – Не знаю. – А чули ви псевдо Бурлан? – Ні, не чув. – А псевдо Кайдаш? – Ні. – Ви повинні були чути про нього, бо це окружний СБіст Тернопільщини. – А псевдо Олесь? – Ні. – А Титар? – Також ні. – Чи знаєте провідника з Вишневеччини по псевді Сокіл? – Ні. – О, то зараза. Ми його бойовиків раз здорово побили, а він сам ледви втік. – А чи чули ви псевдо Орест? – Ні, не чув. По тих питаннях він показував мені знимку Жара й Хорсуна разом. Вказуючи на Жара, пояснював, що Жар був скоріше окружним СБістом Тернопільщини, а відтак співпрацював з ними й мав зв’язок з підпіллям. На знимці тій Жар з Хорсуном стояли при столі, на столі була розложена карта, Жар держав у руці олівець і щось на карті показував. Відтак Красніков показував мені другу знимку й казав, що це знимка Бурлана – крайового провідника. Знимка ця була зроблена лише дополовини, формат її 6х4, особа ця була убрана в темній цивільній маринарці, у вишитій сороїчці, без шапки; зачіска догори, високе чоло, виразні брови, овальне обличчя. Опісля показував ще одну знимку й питав, чи не знаю такого провідника, але псевда його не говорив і опису цієї знимки не пам’ятаю. – Ви змучені? – Так. – Будете в нас відпочивати, а завтра поговоримо більше. Зараз він завів мене до другої кімнати – канцелярії ст. лта Свердлова. Кімната ця є також на другому поверсі. Як вийти сходами на другий поверх, скрутити вліво, то двері до цієї кімнати є останні по правій стороні коридору, на викруті. В кімнаті немає ні одного вікна, величиною приблизно 3х3 і така висока. Посередині стоїть стіл, а над столом висить електрична лямпа. Як увійдеться в двері, по лівій стороні від них стоїть залізна шафа; стіни білені, кальо риферів немає. Я залишився в кімнаті й ліг спати на столі, а Красніков вийшов, замикаючи за собою двері ключем.  О годині 9ій ранком до мене прийшов Красніков і покликав до канцелярії оперативного відділу. Красніков сказав мені сісти коло стола, сам сів напроти мене з другої сторони стола. Подав мені папір, перо та казав писати свій життєпис. Життєпис я написав так само, як подавав в м. Збараж. Закінчивши писати життєпис, під ним я під писався і подав Краснікову. Він подав мені другу картку паперу й сказав написати своє прізвище, ім’я, побатькові, рік народження, місце народження, освіту, національність. Це я написав і він сказав під сподом написати ще раз своє прізвище, ім’я та побатькові, а дальше диктував, приблизно так: “Я боровся зі зброєю в руках від 1944 по 1948 рр. проти Радянського Союзу. Тепер зобов’язуюся скупити свою вину перед Радянським Союзом і виконувати всі накази працівника УМГБ л-та Краснікова. Якщо не буду виконувати обов’язків, то буду покараний найсуворішими законами радянської влади.” Під тим, вдолині з правої сторони, сказав мені підписатись тільки прізвищем. Я підписався і він цю картку забрав. Опісля подав третій аркуш паперу й казав писати це, що він подиктував. Я писав, а він приблизно так диктував: Заява. Я, Комар Ярослав Васильович, погоджуюся співпрацювати з працівником УМГБ л-том Красніковим під псевдонімом Роман. Якщо не буду виконувати наказів свого начальника, то буду покараний найсуворішим законом радянської влади. (Дата) Роман По написанні заяви Красніков дав мені ще один аркуш паперу й казав написати квит на 100 крб. Я написав квит й він дав мені 100 крб. Відтак казав мені йти в місто, побритись, остригтись, пообідати і в годині 20ій прийти коло будинку УМГБ і там на нього ждати. (Від початку мойого побуту в тюрмі до цього часу я ні одного разу не голився і не мився). Вийшовши на місто, я роздумував над тим, що мені робити. З большевиками співпрацювати не хотів, бо було в мене ще настільки совісти, щоб не нищити своїх людей. До підпілля вернути не міг, бо був певний, що застрілять мене за те, що здався живим, всипав людей і роботу на терені куща. Вирішив повернути назад до свойого села й скриватися від підпільників та большевиків. Я вийшов за місто й пішов до свойого села. Було це [21] вересня 1948 р. Вечером прийшов до села й зайшов до свойого сусіда. Він дав мені їсти та оповідав, що попереднього вечера був у нього Ігор ще з двома повстанцями й питав за мною. Цьому господареві я оповідав, що втік з тюрми в м. Тернопіль, бо встидно було мені говорити, що мене випустили. Розпитував його, що говорять про мене люди в селі. Він говорив, що одні люди говорять, що в підпіллю, другі, що ні, а треті, що ходжу з большевиками і т.п. Ще того самого вечера я пішов до одної господині, в якої ще за перебування в підпіллі сидів у криївці. Вдома її не застав і пішов спати до стодоли. Ранком вона приїхала додому і в стодолі ми стрінулись. З нею я пішов до хати, де поголився, обмився та перебрався в своє білля, яке був залишив у неї ще за підпілля. Відтак оповідав її про своє перебування в тюрмі, про те, як мене зловили й про те, що большевики випустили мене на роботу. Вона запитувала мене, що думаю дальше робити, і я говорив, що співпрацювати з большевиками не буду, а буду дальше скриватися від них та від повстанців. Просив її, щоб доз волила мені перебувати в неї. Вона погодилась. Там перебував 9ть днів. Кожного дня ранком заходив до криївки й там сидів цілий день або до полудня. За тих 9ть днів нікуди ні одного разу не виходив. Вміжчасі вона оповідала мені, що люди в селі говорять, що я воджу большевиків по других селах та родинному селі. Кожного дня були все нові чутки про мою роботу з большевиками. Говорили, що на Волині всипав я криївки, в яких згинули 20 підпільників; що у Великобірківському рні всипав я криївку і в ній згинуло чотири підпільники; що ходжу з большевиками по селах і заарештовую людей; що був у родинному селі й водив большевиків попід хати і т.п. Я ні одного разу з большевиками нікуди не ходив й ніде не був, а хтось такі чутки пускав. Одного разу господиня оповідала мені, що в її сусідки квар тирували повстанці – Мирон, Соловій та Ігор. Питали за мною і котрийсь з них висловивсь: “Якщо ми його зловимо, то повісимо серед села”. Деякі знова говорили, що я всипав криївку Осадчука Теодора – Обрія, в якій він згинув разом з своєю сестрою. Криївки Обрія я не всипав, але був спричинником смерти Обрія, тому що про його криївку сказав своїй нареченій Зарічинській Ользі. (Сестра цієї господині, що я перебував в неї, оповідала мені, що того самого дня, як нас накрили в с. Івашківці, досвітком вона возила збіжжя на контінгент до м. Збараж. В Збаражі бачила Зарі чинську Ольгу, що йшла з насуненою на очі хустиною від сторони будинку Збаразького РО МГБ. З Ольгою я розійшовся вечером, а  вона вже досвітком як тільки світало, була в Збаражі, то до Збаража мусила йти ніччю. Я, більш, як певний, що вона всипала нас в с. Івашківці та Обрія. Про криївку Обрія я сказав її ще в травні 1948 р., бо вона питала мене де він перебував. Тоді я не думав над тим, що вона всипати може. Скоріше криївки Обрія, на мою думку, не всипала тому, що не сипала нас. Всипавши нас, всипала й Обрія, щоб не залишився ніхто з підпільників, що мігби її підозрівати.) Тому, що ходили такі неправдиві чутки про мене й повстанці говорили, що мене повісять, я рішив знова повернути до большевиків. В мене були такі думки: якщо засудять мене большевики, то на засланні буду жити або загину, а серед села висіти не буду. Від підпільників скриватись неможливо, якщо вони хочуть когось знайти, бо люди їм про все розкажуть. Дня [30].9.1948 р., вечером, я пішов до свойого дому. Вдома є тільки бабця, бо мати вивезена на Сибір ще 1946 р. Там закварти рував і вдень написав картку до майора Войтюка в м. Збаражі. В картці писав, що я є вдома й прийду до Збаража. Бабця цю картку віднесла до РО МГБ і там дала Войтюкові. Войтюк відписав мені, що вечером можу приходити, бо з Тернополя вже питають за мною. 

Дня [2.10].1948 р., вечером, я пішов до Збаража в РО МГБ. Там зайшов на дижурку й застав майора Третякова. Третяков говорив, що він вже телефонував до Тернополя і скоро звідтам по мене приїде Красніков. Оба ми зайшли до його канцелярії і там я ждав трохи більше, як півгодини. Вміжчасі до канцелярії зайшов майор Войтюк, капітан Кононов і ст. лт Козуб. (Кононов – імені не знаю, о/у Збаразького РО МГБ; літ около 30, росіянин; середнього росту, сильної будови, бльондин, зачіска догори, обличчя округле – біле, загикується – наприклад, при вимові слова “пушка” – скаже “ушка”. Козуб – імені не знаю, о/у Збаразького РО МГБ, українець, ур. 1924 р., заступає майора Войтюка; середнього росту, добре збудований – не грубий, шатин, обличчя біле, цера делікатна, рідкий заріст, говорить галицьким діялектом української мови, нежонатий).

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ  ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ