“Націонал-мазохізм” місцевого розливу або У Тернополі відбулась презентація книги «Прокинься, націє» Дарія Світлого

Презентація книги «Прокинься, націє» за авторством Дарія Світлого  ( в житті – Миколи Білого) відбулося цього тижня у одній із конференц-зал міста.  Зал був заповнений здебільшого чоловіками, серед них  – чимало знайомих облич.

Після того, як директор тернопільського видавництва «Мандрівець» широко «розрекламував» книгу (яка, до слова, друком вийшла саме у його видавництві), стало цікаво – що ж нам запропонують.  Однак сама презентація почалася демонстрацією уривку«фільму» «Сутінки цивілізації». «Фільм» – у лапках, бо ж не фільм це ніякий, і не «відзнятий» він у Тернополі (як у одному інтерв’ю після презентації фільму сказав депутат обласної ради Володимир Бобко, бо  зйомки там просто немає. В кращих українських традиціях, використані фрагменти відео  та фото).

Задум – глобальний – показати українцям проблеми, в яких ми живемо. Надумано, фальшиво, високопарно. Ні про що.

Сам «фільм»  можна переглянути у всесвітній мережі, однак навіщо? Чого вартий лише сам «фотошоплений» гарант, який зараз «царює» і наживається на «бідних» українцях? А вони, згідно задуму авторів, таки бідні і нещасні, бо кругом москалі, вороги, запроданці…. І лише кілька олігархів в Україні п’ють кров багатомільйонного народу, який, бідний, не може противитися.  Ми бідні, нас нищать, ми нічого не можемо зробити, а тому вживаємо алкоголь, займаємося проституцією, виїжджаємо закордон… Саме там, згідно з логікою «фільму» живуть справжні патріоти – у вишиванках, усміхнені  і здорові. А у нас – все буде гірше, гірше, гірше… І винні в цьому всі – і президенти, і олігархи, і чужинці (вороги, одним словом). Цікаво, чи знають творці фільму хоча б дещицю з історії, щоб у всьому звинувачувати неугодного їм Януковича,  лише тому, що він – Янукович, без жодного аналізу його дій, ані дій його попередників?  Роздумів про «фільм» виникло чимало, але хочеться зупинитися на старій і мудрій українській приказці: «Чому бідні? Бо дурні!».

Наступна частина презентації здивувала ще більше. Коли на сцену вийшов статечний літній чоловік здалося,  ось він – наш досвід десятиліть.  Пан Микола (чи то пак, Дарій Світлий) розповів про себе, чим справив враження розумної, досвідченої людини. Однак декілька грубих жартів, які зовсім не пасують освіченій людині таки зіпсували враження від презентації.  Приміром, у розповіді про те, що  коли книга готувалася до друку, її взяла на огляд якась комісія (це мало б означати, що в книзі є щось заборонене для читання українцями – так вирішив автор). Однак книгу дозволили друкувати, «ніби мовчать, – зауважив Микола Білий, – краще було б, якби замовкли навіки». Після цього впевненість у адекватності статечного чоловіка як рукою зняло. Як не дивно, зал сприйняв «жарт» переляканим смішком та оплесками, які затихли буквально за дві секунди.  Наступний «жарт»  – це коли людина, яка кілька років, не маючи відповідного фаху навчала  людей історії та правознавства, Ярослава Мудрого нарікає «Дурним».  Очевидно, мається на увазі, що всі, хто вважав великого князя розумною людиною, були нерозумними, на відміну від новатора Дарія Світлого.

Хотілося почути хоча б кілька слів про книгу, однак шановний Микола Білий пішов іншим шляхом: запропонував, щоб читачі давали питання йому.  Першим наважився поставити запитання молодий чоловік, який вже ознайомився із книгою: «У книзі ви пишете, що українці можуть очікувати загрози зі Сходу, а на захист читати з Заходу? Чому ви так вважаєте? Назвіть, на які саме тенденції ви опираєтеся». Панові Миколі питання категорично не сподобалося. Він доволі агресивно «наїхав» на читача, зауваживши, що той його книжки не читав.  Тенденції, які визнає автор, з його слів – «знищити Московію, а потім  – всіх решту».  Наступне запитання із залу викликало ще більше емоцій у пана Миколи. «Я на ваше питання відповідати не можу і не буду. Бо якщо відповім – то ви все-одно будете невдоволені» – сказав він. А я вирішила «відкланятися» на цій ноті. За час, який перебувала в закладі після «презентації» зауважила, що моєму прикладу послідувало ще чимало тих, хто прийшов на зустріч.

Щоб зрозуміти, чи не надто емоційно я сприйняла те, що відбувалося, попросила прокоментувати даний захід відомих у Тернополі, компетентних у видавничій справі людей, думку яких щиро поважаю, які також завітали на презентацію книги Миколи Білого.

Роздумами про захід ділиться Борис Явір – Іскра, тернопільський поет, письменник, блогер.

–          Загалом враження подібні до твоїх. Щодо публіки, то зібралися там переважно люди, які відповідають словам Платона: “У своїх лихах люди схильні звинувачувати долю, богів і все, що вигідно, але тільки не самих себе”. Переважну більшість з них становили старі чи підстаркуваті. А кому вершити долю краю? Та молоді, звісно…

Чого досягли більшість людей у тому залі? Так, у підвалах добре галасувати, що “жиди жити не дають” і подібне… а працювати? А створювати робочі місця замість галасування? Хто з них створив достатньо робочих місць? Хто з них, будучи депутатом якоїсь ради, посприяв розвитку свого регіону?

Слова автора нагадують ниття… А що він зробив для того, аби подолати “змову”? Чи він організував свій квартал, своє містечко і створив спільноту, яка незалежна від зовнішнього впливу?

Можливо, хтось із присутніх є підприємцем чи організатором справи, яка об’єднує українців і приносить прибуток, але в такому випадку краще було б зібратися для того, аби поділитися секретом успіху, аби передати свій досвід роботи молодшим, аби на реальних прикладах показати рецепти виходу із кризи, яка охопила світ.

Постійне ниття на національну тематику нагадує націонал-мазохізм, або, навіть, може буде вульгарно, але мені спала на думку ідея про “націонал-онанізм”.  Люди отримують неймовірне психічне задоволення від пережовування національних тем, творячи собі певні національні фетиші… Є певна норма вияву національного почуття (наприклад, коли любов правдива, то не обов’язково вилазити на скелю і кидатися вниз, аби її доказати), а є гіпертрофовані вияви, які можна прирівняти до певних психічних розладів. Часом, спілкуючись з різними людьми, я помічаю, що в одних національне почуття гіпотрофоване, а в інших – гіпертрофоване. А норми – мало…

Дещо іншу думку має бренд-менеджер видавництва “Мандрівець”, організатор заходу Ігор Аркуша:

–          Щодо фільму, то він, звичайно ж, не відзнятий, а скомпільований із різних частин. І тому він не продається і не демонструється за гроші – все вкладається в законодавство. Але це фільм тернопільських авторів. Фільм про загрозу глобалізму. Я теж антиглобаліст, але теж не люблю стогонів і нарікань. Від мене ніхто ніколи не чув жодних нарікань – ні на владу, ні на долю. Фільм – перший і автори сприймають критику – їм можна робити зауваження. Ще один момент. Це була презентація не фільму, а книжки. А цим кусочком із нього ми попросили просто помогти задати тон бесіді, настроїти публіку на певну ноту.

Книжка, звичайно ж, написана в певному ключі. Книжка для певного типу людей. Немає такої книжки, яка була би всім до вподоби. Але всі знають, що щось у нашому суспільстві не так. Всі критикують, але при тому залишаються кожен у своїй комірці, на своєму дивані. Так звані диванні вояки. автор, звичайно, часом надто різко висловлювався, але він – військовик. В нього така манера подачі. Я теж не особливо розділяю деяких моментів книги, деяких способів викладу, але людина намагається висловити думку, як вміє, як властиво саме йому. Багато хто із обережності просто мовчить, або боїться щось сказати, щоби спробувати знайти рецепт для лікування нашого хворого суспільства, а цей чоловік шукає. І мені завжди хочеться сказати тим людям, які критикують будь-яку працю – а що зробив ти, щоби мати право критикувати? На жаль, більшість у нас складає суспільство споживачів, які хочуть споживати видовища, чтиво, плоди чиєїсь праці, при цьому нещадно критикуючи. У нас є таке прислів’я “Ще той ся не вродив, хто би всім догодив”. Дарію Світлому, полковнику у відставці вже слід віддати належне навіть за те, що він намагається спробувати розбудити свою націю, вміло чи невміло, але так як може. Інші ж стоять, або ж, краще сказати, лежать на дивані і чекають, що щось зміниться само. І може нічого їх не зачепить, обмине.

Нехай же появляються досконаліші, фаховіші праці інших авторів і тоді читачі самі оберуть, хто ж правильніше каже.

Оля Терещук