Медичне волонтерство: Катерина Луцишин з Тернополя приймала пацієнтів на деокупованих Херсонщині та Донеччині

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну  тисячі українців стали волонтерами, парамедиками чи добровольцями медичних шпиталів та їздять в «найгарячіші» точки країни. Медичне волонтерство – є одним з важливих напрямків, адже  медицина — це наразі одна з критичних потреб для мешканців деокупованих територій, бо люди там не мають доступу до аптек, а тим більше лікарень чи амбулаторій. Багато з них не отримували медичної допомоги вже місяцями. 

Катерина Олександрівна Луцишин, Ярослав Васильович Ботюк та Леся Михайлівна Михайлів – лікарі з Тернополя, які долучилися до поїздок з ГО «Casers», яка організовує  виїзди на деокуповані території для надання медичної допомоги місцевому населенню.

Лікар-пульманолог Катерина Олександрівна Луцишин побувала вже на Херсонщині та Донеччині.  Про свої мотиви та враження від поїздки лікарка поділилася з «Поглядом».

• Коли почалося повномасштабне вторгнення,  кожен по своєму брав участь в цій війні, щоб допомогти нашим хлопцям, допомогти жителям. Кожен свою лепту вносив і кожен свідомий громадянин, на мою думку, вважає, що він мало робить. І мені хотілося зробити щось більше. Якось влітку подзвонила Леся Михайлівна Михайлів і запропонувала долучитися до медичного волонтерства. Заповнила анкету і через декілька днів зателефонували.  І я зовсім не шкодую, що погодилася, – розповідає лікарка.

Катерина Олександрівна їздила на деокуповані території у вільний від робити час. У першій поїздці на Херсонщину з Катериною Олександрівною були ще три лікарі та водій, на Донеччині – водій. В обох випадках були волонтер, який супроводжував їх та місцеві медсестри.

Перед кожним виїздом лікарка проходила відповідний інструктаж, їй були надані методичні рекомендації,  як себе поводити на деокупованих територіях та як спілкуватися  з людьми, які пережили окупацію.

За своє життя Катерина Луцишин  не боялася, адже чітко розуміла,   що можна спати спокійно у Тернополі і не прокинутися зранку.

• За своє життя не було страшно, як воно має статися, то станеться. Було страшно, що  я туди приїду  і буду не корисною.  Я не зможу комусь допомогти. Я буду щось не знати.

На Херсонщині лікарка відвідала села Давидів Брід і Лиманець та   прийняла близько 70 пацієнтів. На Донеччині Катерина Олександрівна проводила прийом у селі Рубці, де   обстежила біля 100 пацієнтів. На прийомах були люди і з навколишніх сіл.

Село Рубці, амбулаторія

 

• Я надіюся, що я допомогла всім, хто прийшов  і всі пішли задоволенні. Ми займалися не тільки діагностикою. Ми старалися людям надати і лікувальні рекомендації. Що робити надалі.  Бо, можливо, чимало вузькоспеціалізованих лікарів туди і не попаде. Хоча до консультування пацієнтів на деокупованих територій може долучитися будь-який лікар. Це не потрібно їхати. Це онлайн консультації. Але, на жаль,  таких лікарів, які хочуть хоч онлайн долучитися до допомоги, не багато.

Перша поїздка на деокуповану територію на Херсонщину дуже вразила Катерину Олександрівну і їй тоді здалося, що це жах.

• Як там людям жити далі. А що їм робити. Йде зима. А там багато молоді, дітей.  Але коли поїхала на Донеччину, зрозуміла, що гіршого я ще не бачила. На Донеччині набагато більше всього зруйновано. Набагато гірший стан всього.

Давидів Брід, амбулаторія

 

Також різні враження лікарка отримала і від людей, яких там зустрічала. За її словами, вона захоплена мешканцями Херсонщини.

• Після цього виїзду, можу сказати,  що  я закохана в Херсонщину. В них є чітка позиція: «Я українець, я живу в Україні. Відбудовую свою країну, я хочу тут жити і тут працювати. Я не хочу більше ніде».  На Донеччині… Можливо там залишився відбиток того, що вони довший час були під окупацією. Довший час перебувають у стані війни.  Там чіткої позиції громадянина не має. В них такого,  як «Я українець» не має. «Нам пофіг гдє, ліш би нє било войни». І не виїжджають.   Але приходять і отримують допомогу від українців.  Що ще мене вразило. На Херсонщині приходить людина, чує, що я говорю українською і переходить на державну мову. Ламаною українською. Вона хоче спілкуватися українською. На Донеччині такого немає. Розмовляють російською. Їм все одно. У них таке ставлення до нас – «а потумушто, ми всє тєрпєлі, а ви нєт». В них немає чіткого переосмислення, чому так сталося. 

З Херсонщини Катерина Олександрівна  їхала в піднятому настрої, в захопленні від людей, які там залишалися. Але не знає, за який час зможе поїхати на Донеччину, бо там важко морально.

• Важко було працювати на Донеччині. А на Херсонщину, Запоріжжя, то так. На Донеччину я поїду, але не знаю через який час, – каже лікарка.

Катерина Луцишин вважає, що займатися медичним волонтерством має більше лікарів. І якщо запрошують, то обов’язково треба їхати.

• Наші хлопці з ЗСУ зробили все, що могли. Вони деокупували території. Вони вибили ворога, а далі ми маємо вступити у бій. Мирне цивільне населення. В бій цивілізованого світу. Щоб перевиховати,  щоб перевчити, то населення, що не має чіткої позиції.  Помогти тим людям, щоб вони розуміли, що потрібні Україні.  Що потрібні нашому народові. Не москалям, не Європі, не Америці. Вони, вперш за все, наші громадяни. Вони наші співвітчизники, які вистояли, які борються, яким треба допомогти, які мають мати впевненість. 

За словами лікарки, їхати потрібно всім.

•  Скажу чесно. Люди на західній Україні не розуміють того, що відбувається. Бо поїхавши туди, ти переосмислюєш свої цінності. Переосмислюєш і бачиш, що там робиться,  в чому люди живуть. Люди повертаються  в свої домівки, люди їх відбудовують. Люди згруповуються.  Все підлаштовують до нормального життя. І дивишся, люди з західної України їдуть за кордон.  Що нам шукати за кордоном? Так, там може бути добре. Там якась може бути допомога, може бути мирне життя. Так і нам не має на що жалітися.
  Ми маємо працювати для того, щоб Україна існувала. Наші хлопці не тікають звідти,  вони стоять. На нулі. Вони не тікають з під пулі. А ми тікаємо від миру. З мирної землі. Їдемо за кордон. І там лишаємося тому, що ми «бєженци». Мені соромно за таких людей

Катерина Олександрівна звертається до колег-лікарів  і просить їх  не сидіти осторонь.

• Ми всі можемо бути корисними. Не задавати собі питання «Чому я?». А поставити ціль «Хто, як не я». Хлопці, які стоять на нулі, не питають «Чому я?». Ми маємо допомогти всім, чим можемо.  Щоб потім не було соромно, коли тебе твої діти і внуки будуть питати, що ти робив під час тої війни. «А я заробляв гроші і будував своє життя. Я їздив на Мальдіви, їздив в Єгипет». Це буде соромно сказати.

Катерину Олександрівну у її медичному волонтерстві підтримують батьки і 10-річний син.

•  «Ти маєш їхати, ти можеш бути корисна. Треба допомогти». Мої  батьки віддають все, що тільки мають.  Була смішна історія. Приїхав мій тато і син питає «Діду, ти мені сало привіз». «Ми все віддали військовим», відповів тато. Так, вони переживають, але знають, що інакше не буде.

Фото надані Катериною Луцишин

Спілкувалася Надія Греса