«Все гриміло довкола, палало небо, над головою літали дрони, невідомо чиї», – Іванка Гошій збирає історії захисників у зоні бойових дій

Вражає, захоплює, надихає – це все про тернопільську журналістику, маму трьох неповнолітніх дітей Іванку Гошій. Дівчина вже понад рік  їздить на передову, щоб якомога більше зібрати розповідей  про досвід наших захисників, про їхнє рішення стати на захист України, доносити до суспільства їхні думки про війну. Також Іванка із теребовлянськими волонтерами благодійного фонду «Чесна Україна» долучається  і до волонтерської допомоги. Зокрема, з нею в зону бойових дій завжди їздить голова БФ Любов Солтис.

У журналістиці Іванка Гошій вже 20 років. Увесь цей період працює в «НОВІЙ Тернопільській газеті». На даний час — редакторка. Двоє її колег нині несуть службу в гарячих точках на Cході України. До повномасштабного вторгнення журналістка писала про кримінальні події, висвітлювала соціальні теми, відвідувала судові процеси щодо резонансних справ. Розповідала на сторінках газети також і про українських захисників і їхні родини, але зустрічалась із ними в тилу або спілкувалась по телефону.

• На початку повномасштабного вторгнення мене пригнічувало, що багато ресурсів поширювали інформацію про загиблих Героїв, а мало писали про живих. Вважаю, що треба якомога більше розповідати про досвід наших захисників, про їхнє рішення стати на захист України, доносити до суспільства їхні думки про війну, – розповідає Іванка «Погляду».

У зону бойових дій Іванка Гошій їде передусім як журналістка, а водночас долучається волонтерською допомогою. Вперше дівчина побувала на фронті восени 2022-го.

• Ще перед тим хотіла навідатись до колеги, який несе службу, але він відмовляв через небезпеку. Якось ми в редакції зібрали для нього передачі, потрібно було доставити на передову. Вирішила ризикнути і завезти особисто. Вирушила на Схід із теребовлянськими волонтерами. Давно товаришую із головою благодійного фонду «Чесна Україна» Любою Солтис. Знаю її як віддану і жертовну волонтерку. Вона пережила велике горе — під час виконання висотних робіт на підприємстві в Теребовлі загинув її 20-річний син, досі добивається покарання винних. Пані Люба їздить до захисників на фронт із 2014-го року. Вболіває за кожного воїна, як за рідного, – розповідає Іванка.

Перша її  поїздка відбувалася на фоні звільнення Херсона. Вони саме їхали в той напрямок, тож Іванка хвилювалась, щоб не потрапили під обстріли.

• Всю дорогу моніторила новини. «Ви читали, що відбувається у Херсоні?» — запитую під ранок пані Любу. Ми їхали в різних бусах. «Ні, інтернет поганий. Що б там не було, мусимо добратись до хлопців!» — спокійно відповіла. Під час тієї поїздки волонтери доправляли автомобіль для 44-ої бригади на запорізький напрямок. Побували ми в кількох бригадах, поспілкувались із захисниками. Побачила побут на передовій, почула історії наших земляків, дізналась із перших вуст про ситуацію на фронті. Це був новий досвід, багато вражень. Під час тієї поїздки я загубила сережку. «Значить, ще повернешся!» — жартували воїни. Відтоді я багато разів навідувалася із волонтерами до захисників у зону бойових дій, –  каже журналістка.

Іванка з волонтерами об’їздила гарячі точки на Миколаївщині, Запоріжжі, Донеччині, Харківщині та ін. Цьогоріч перед Великоднем за одну поїздку подолали 4,5 тисячі кілометрів.

• Це був рекорд. Дорога виснажує, але спілкування з воїнами — це заряд позитиву і віри в те, що попри всі труднощі вдасться протистояти ворогу.

У їхньому волонтерському бусі — допомога від сотень небайдужих людей.

• Це ланцюжок добра. Пані Люба організовує своїх краян, які готують, печуть, плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки. Шукає поміж благодійниками необхідне спорядження, технічні засоби для воїнів. Моя подруга Ірина Стахурська із Багатківців Золотниківської громади згуртувала односельчан — готують передачі для захисників із села. Збираються вечорами по хатах — ліплять вареники, смажать гречаники, крутять голубці, все заморожують, печуть смаколики. Заготовляють овочі для приготування сухих супів і борщів. З похолоданням взялися виготовляти окопні свічки. Багато нам допомагає отець Роман Демуш із кафедрального собору, що в Тернополі. Щоразу старається щось зібрати і передати воїнам. Потрібні були спальники і коци — дав клич через соцмережі, швидко зібрали необхідну кількість. Приємно, що навіть незнайомі люди відгукуються. Бачать, що ми збираємось у чергову поїздку, пишуть приватно, передають допомогу воїнам. У тій волонтерській метушні я також намагаюся бути хоч трішки корисною. Проте основне для мене — це розповіді про наших захисників. Хочу, щоб чим більше людей прочитали історії наших незламних воїнів, – розповідає Іванка.

За її словами у зоні бойових дій посилений контроль. Доводиться проходити десятки блокпостів, на яких перевіряють документи, вміст коробок у бусі. На передовій заборонено алкоголь та інші речовини, тож за цим особливий контроль. Із фронту табу на зброю та боєприпаси. Перевірки мусять бути задля безпеки, – каже журналістка.

• Коли вперше їхала в зону бойових дій, то не розуміла всієї небезпеки. З кожним разом все більше бачу війну й усвідомлюю, що проходять наші захисники. Волонтери також ризикують, бо заїжджають дуже близько до лінії фронту. Часто їдемо ночами, не зводячи погляду з онлайнкарти. На деяких територіях нема мобільного зв’язку, інтернету, не працює навігатор. Ми добирались у такі точки, де все гриміло довкола, палало небо, над головою літали дрони, невідомо чи наші, чи ворожі. Страшно, але завжди віримо в краще. «Міст, який ви проїхали, замінований. А там за річкою стоять росіяни», — кажуть нам військові на Харківщині. На Донеччині мали доправити передачу захисникові, але не було з ним зв’язку. Ми знали тільки назву села. Навмання серед ночі добралися поміж полями. До лінії фронту залишалося зовсім мало. Побачили у селі на дорозі українських військових, які ремонтували автомобіль — трохи видихнули. «Не знаєте Євгена?» — запитали ми. «Це я», — відповів. Дивовижно. Захисник не знав, що ми приїдемо, але ніби чекав нас. У той час багато людей із його села молились за нас, мабуть, тому все склалося добре. А в одній із крайніх поїздок ми потрапили під обстріли в прифронтовому селі. Росіяни запустили ракети і касетні снаряди. Було близько двадцяти прильотів. На жаль, там загинули цивільні й воїни…

Рідні Іванки її підтримують, хоча і дуже хвилюються за неї.

• Вже звикли, підтримують. На початках хвилювались, особливо коли надсилала їм локації, де знаходжусь. Під час поїздки пишу в сімейному чаті, що все гаразд, надсилаю фото, щоб бути на зв’язку. Діти відправляють у відповідь смайлики, пишуть якісь теплі слова. Це надихає. Насправді долучаюся до допомоги воїнам передусім задля того, щоб мої діти могли жити у вільній Україні. Якось мене запитали, як я можу залишати трьох неповнолітніх дітей і їхати, ризикуючи життям. Розповіла тоді про двох захисниць, яких зустріла на фронті — у них по троє неповнолітніх дітей і вони там. Лікарка з Бережан Наталія Онишків має троє дітей, але не сидить спокійно вдома, а разом зі своїм чоловіком їздить із допомогою до захисників на передову. Кожен по-своєму проходить цю війну і кожен приймає свої рішення.

Наші захисники — незламні титани. Звичайні люди, але роблять надзвичайне. Посадовець, суддя, ветеринар, вчитель, підприємець, будівельник, інженер-енергетик — ким тільки вони не працювали в мирному житті. Усе залишили і стали на захист країни. Багато чоловіків після повномасштабного вторгнення спеціально приїхали з-за кордону. Вражають на фронті їхні побратимство і самопожертва, – розповідає Іванка. 

Журналістка все  більше втягується у війну і все більше відчуває разючу межу між двома світами “там” і “тут”. Деколи від того хочеться кричати, деколи ревіти, а деколи нема сил щось казати, – розповідає вона.

• За усмішками на фото часто – безмежно глибока рана нашого народу від цієї війни. У тилу вже багато хто заспокоївся, а там у захисників нема варіантів – тільки до кінця. Коли чую тут «ми скоро переможемо», закипаю, бо так легко це казати в тилу, і так пекельно до цього іти на вогневій. Війна триває і триватиме довго. Нас ще чекає багато втрат, багато болю. А перемога – це не те, що вкінці, а кожен день, коли ми не здалися і вижили.

Під час поїздок до воїнів волонтери бачить різний стан втоми у них, різні настрої, залежно від ситуації в тій чи іншій гарячій точці. Розповідають про проблеми, про несправедливість, про втрати…

• Загалом війна — це зло, вона дуже багато забирає у всіх нас. «Доносьте правду про війну», — просять мене захисники. Прірва між передовою і тилом зростає. Для декого в тилу війна вже закінчилась. Ховаються від військкоматів, збагачуються, грузнуть в корупції. Натомість воїни незмінно тягнуть на собі цю важку війну, в них нема варіантів. Їхні рідні перебувають у постійному стресі. Для них війна — надовго, а, може, і назавжди, – каже Іванка.

За її словами, харчами та одягом назагал захисники забезпечені. Якщо командування нормально все вибудувало і дбає про свій підрозділ, то з цим нема проблем. Захисники смачно готують, часто підгодовують місцеве населення, яке біля лінії фронту опинилося на межі виживання. Інше питання — техніка, озброєння, – розповідає журналістка.

• Війна дронів змушує шукати нові рішення. Дрони нині займають величезну роль у зрушенні на фронті. Важливо долучатися до зборів на «пташки». Це з великих запитів. Але є й чимало дрібніших — генератори, прилади нічного бачення, медикаменти, маскувальні сітки, пальники для підігріву їжі, окопні свічки, плівка для бліндажів, скоби та ін. Багато чого воїни закуповують за власні важко зароблені кошти, але це неправильно, адже перемога потрібна не тільки їм, а — нам усіх. Підтримка з тилу — наш обов’язок. І добре, що багато людей не втомлюються допомагати і не байдужіють.    

Нам потрібно не тільки підтримувати фронт, а й змінюватись самим — долати корупцію, яка руйнує всі добрі починання, яка сіє зневіру в суспільстві, – наголошує Іванка Гошій.

• Прочитавши нещодавнє інтерв’ю Валерія Залужного виданню «The Economist» про те, що війна зайшла у глухий кут і що вихід із нього — технологічний стрибок, задумалась, що ж ми звичайні українці, можемо ще більше робити? Але ми і так дуже багато зробили і робимо. Не треба применшувати і забувати. У глобальному вимірі для зрушення на фронті на часі — мудрі рішення нашого уряду і світових лідерів, потужне забезпечення ЗСУ. А нам в тилу і далі робити своє: журналістам — висвітлювати правду, волонтерам — збирати по крупинці допомогу для воїнів, всім нам — донатити і не зневірятись. Перемога — це важка праця.  

Якщо Ви бажаєте долучитися до допомоги, можете перерахувати кошти на придбання необхідних речей для захисників на банківський рахунок: Реквізити банківського рахунку Благодійний фонд “Чесна Україна” Код ЄДРПОУ: 39259998 Назва банківської установи: Тернопільське обласне управління АТ “Ощадбанк” МФО: 338545 р/р: UA 123385450000026000300580036 – поточний рахунок

Спілкувалася Надія Греса