Тернопільська художниця Олеся Гудима творить історії без слів

«Кожен художник — трішечки ненормальний. Нормальна людина хоче одного життя, а художник проживає багато різних. Він випадає із соціуму та вариться у своїй роботі. Праця забирає всі сили, але й винагороджує», — каже тернопільська художниця Олеся Гудима.

Приводом до нашої розмови стало відкриття персональної виставки пані Олесі в резиденції посла Болгарії в Угорщині Уляни Богдански. Організували експозицію Посольства України та Болгарії в Угорщині. Крім того, у Будапешті відкрили виставку робіт Олесі Гудими у відомому готелі «Сент Дьордь», що на території Будайської фортеці. Тож я поспілкувалась із Олесею про роботи, представлені у Будапешті, а також загалом про творчість.

— Олесю, що об’єднує полотна, котрі побачили Угорщину?

— Ці роботи з різних серій, але всі я малювала для себе, так, як хотіла, так, як відчувала. Всі вони мають в основі українську тематику. Вона розкривається через характерні персонажі, деталі, колористику. Все це разом відображає українську душу. Я по-своєму зобразила українські образи. Над ними працювало чимало художників, але мені хотілось знайти свій підхід. Мені було дуже цікаво працювати, бо я люблю обирати ті стежки у мистецтві, де ще ніхто не ходив.

Я планувала виставку, але трохи тягнула з нею, а тут вона сталась сама по собі. Ідея її проведення належить виконуючій обов’язки Представника України при Європейському Союзі, Надзвичайному та Повноважному Посолу України в Угорщині Любові Непоп. Ця виставка дала мені велике натхнення працювати далі над українською тематикою. Я позиціоную себе як українську художницю, не зважаючи на те, що українське мистецтво розуміє небагато людей. Я вважаю: якщо ці роботи з’явились, отже вони просто потрібні Богу, інакше у мене не було би натхнення, матеріалів чи можливості для реалізації задуманого.

— Які художні техніки зараз вам цікаві?

— Я люблю техніку імпасто. Для неї характерне накладання фарб густим і соковитим шаром. Фарба лягає так, що стають помітними сліди пензля. Тому ці роботи мають яскраво виражену текстуру, фарби ніби виходять з полотна. Особливість ще й в тому, що кольори не змішуються на полотні — кожен залишається чистим. В основі більшості цих робіт — лаконічний графічний рисунок. Збоку може здатися, що ці полотна досить прості, адже створені легкими лініями. Проте для того, аби з першого разу зробити правильний малюнок (а другої спроби тут бути просто не може) треба ідеально володіти рукою. Для того, аби працювати у цій техніці, я йшла дванадцять років. А перед тим, як братись за роботу, щоразу відпрацьовую рухи, потрібні для виконання композиції. Такі полотна створюються дуже швидко, проте у них вкладена величезна підготовча робота. Картина у техніці імпасто унікальна — повторити її не можливо. Сам процес творення дуже цікавий. Коли входжу у стан приємності роботи, до мене приходить багато ідей. Я не можу висловитись однією роботою. Тому у мене понад п’ятнадцять «Українських мадонн», а я досі не розповіла до кінця, якою вона має бути. Я постійно допрацьовую розпочаті теми та серії.

Зазвичай я паралельно я працюю над кількома роботами в різних техніках. Ніколи не знаю, що намалюю. Виняток — твори у техніці сфумато. Для неї характерне ретельне пропрацювання найменших деталей, вона наче передає повітря, котре огортає об’єкти на полотні. Це дуже складна техніка і картини у ній я малюю сім-вісім місяців. Вони вимагають скрупульозної роботи в технічному та смисловому аспектах, адже насичені великою кількістю деталей і кожна відіграє певну роль, має своє, особливе, значення. У цій техніці я, зокрема, творю картини на вірші українських поетів. А ще у ній працюю над полотнами магічного реалізму.

— Розкажіть детальніше про магічний реалізм

— Якось я із сім’єю дуже довго їхали в потязі. Там було багато різних людей. Я подивилась на одну, і ніби відчула, що живу тисячу років. У мене було таке відчуття, що через цю людину моя підсвідомість хоче мені щось розповісти, щось мені дуже дороге, а я не знаю, як це зрозуміти. Приблизно це я тепер відчуваю, коли працюю в інтуїтивному живописі. Я стаю провідником енергії.

У цьому плані прикметна робота «Дерево життя». Вона була майже всюди — на листівках, марках, конвертах обкладинках, марках… Таке враження, що вона представляє мене. Це, з одного боку, ніби класична картина. Але класична картина показує нашу реальність, а із нею межує інша — і саме її я зобразила на полотні.

Аби навчитись інтуїтивно малювати, треба намалювати дуже багато картин. Це схоже на те, як вчаться скелелази. Спершу здолати шлях із однієї в іншу точку буде дуже складно, але чим більше тренуєшся, тим простіше все вдається. Моя перша картина, виконана інтуїтивно, була сильно спрощена, адже тоді я не вміла добре відчувати, що каже моя підсвідомість. А тепер я навчилась налаштовуватись і бути добрим провідником інформації. Тепер я малюю не задумуючись. Тисячна картина легко малюється, тільки треба бути в мирі зі всіма, аби тебе нічого не тривожило. Ти віддаєшся своїй душі, й тоді з’являється мільйон ідей. Ти відчуваєш себе частинкою Бога. За ці п’ять років моя творчість розрослася, як дерево. І, зокрема, завдяки людям, котрі мені сприяли та підтримували.

До речі, помітила: коли хочу розповісти якусь історію, дуже часто використовую образ дерева. На ньому відбуваються події — ось кудись йде дівчина, ось фантастична істота, ось розцвітають квіточки. Ці символи перегукуються із символами вишивки — особливо люблю рослинні мотиви. Мої візерунки та символи — своєрідний код, яким зашифровую те, що хочу донести до глядача. Я наче розповідаю історію, але без слів, і так само глядач без слів має її зрозуміти.

— Яке завдання ви перед собою ставите, творячи полотно?

— Я дуже чутлива до зовнішнього середовища. І тому, коли розповідаю свою історію на полотні, передовсім передаю емоції. Колись я дуже хотіла здивувати глядача. Я експериментувала із техніками, приміром, у мене були полотна, створені так, що здавалось — то вишивка. Здивувати глядача — логічний шлях для художника. Але це чоловічий шлях. А для жінок більш органічна робота з емоціями. Тому, коли чоловік малює квітку, то робить це так, що ти не знатимеш, як він то зробив, а ось жінка намалює так, що ти заплачеш від розчулення.

Анна Золотнюк.

Фото надані Олесею Гудимою.