«Я зрозуміла, що в мені є сили»: Анастасія Журавльова про Херсон, гештальт-терапію, особисті зміни та нове життя в Тернополі

Війна змусила багатьох людей залишити міста, які були їхнім домом, роботою, звичним середовищем і частиною їхньої ідентичності. Для Анастасії Журавльової таким містом був Херсон. Перші тижні повномасштабного вторгнення вона разом із родиною провела в окупації, а згодом виїхала з дитиною за кордон. Її чоловік залишився працювати в місті ще на кілька місяців.

Родина возʼєдналася наприкінці 2022 року. І саме у Тернополі поступово почалося нове життя. Анастасія, яка раніше працювала менеджеркою з продажу, після декрету та складного періоду в особистому житті прийшла до психології. Сьогодні вона завершує навчання на магістратурі психології в ТНПУ та опановує професію гештальт-терапевта.

Каже, що спочатку пішла в психотерапію, щоб допомогти самій собі. А згодом зрозуміла, що хоче продовжувати цей шлях професійно.

Про те, як війна змінила її життя, чому саме гештальт, чого найважче навчитися в роботі з людьми, як перестати бути «зручною» для всіх і чому психотерапевт не має рятувати свого клієнта — говоримо з Анастасією Журавльовою.

«Ми до кінця не вірили, що буде війна»

• Коли ви зрозуміли, що звичне життя вже не повернеться до того, яким було до 24 лютого?

Зрозуміли це не одразу.

Спочатку ми опинилися в окупації. Це було дуже важко. Хто мав можливість, той виїхав.

Ми до кінця не вірили, що буде війна. Готівки не було, машина не заправлена. Тому ризикувати й виїжджати кудись було не дуже розумно. Думали: якось воно буде.

Потім Арестович говорив про два-три тижні, і ми всі сиділи та чекали: ось-ось нас звільнять.

Пізніше люди почали активно виїжджати. Було кілька шляхів. Виїжджали коротшими маршрутами, але їх дуже швидко перекривала Росія. І коли ми пропустили першу, другу, третю можливість, стало зрозуміло, що шлях стає дедалі складнішим і довшим.

Тому все відбулося дуже спонтанно, і ми вирішили виїжджати. Правда, чоловік залишився у Херсоні.

Ми проїхали через вісім чи дев’ять блокпостів, уже точно не згадаю. А потім транзитом потрапили до Іспанії, де в нас є родичі.

Я дуже переживала, що більше не побачу чоловіка, що дитина залишиться без батька. Це було страшно.

Дитина там пішла у перший клас, паралельно навчалася ще й в українській школі онлайн.

У грудні 2022 року ми приїхали у Тернопіль. У чоловіка вже тут була робота. І ми потрошку почали приживатися на новому місці.

«Я пішла в психологію, щоб рятувати себе»

• А чим ви займалися до вивчення психології?

Я була менеджеркою з продажу. Потім була в декреті. Шукала різні можливості, чим можна займатися вдома разом із дитиною.

Психологія цікавила мене давно, я навіть подумувала йти вчитись, але…Потім — війна. Одне наклалося на інше.

У психології це називають множинною кризою: тут щось зламалося, там ще якась втрата, далі інша. І в якийсь момент я втратила відчуття себе як особистості.

Немає місця, немає будинку, немає роботи, друзів поруч, криза в стосунках.

Усе настільки навалилося, що я пішла в психотерапію. Рятувати себе. Це було моїм першочерговим бажанням.

«Після першого ступеня я зрозуміла, що хочу йти далі»

• Коли ви зрозуміли, що ця сфера вам справді близька?

У психотерапії є різні напрямки, і по-різному відбувається навчання. Я проходила курси в декількох напрямках для ознайомлення і кращого розуміння, що мені більше подобається. Завдяки цьому я зараз маю ще додаткові інструменти в роботі.

У гештальті є ступені. Я пішла на перший ступінь. Він більш базовий — щоб зрозуміти себе, людей, якісь ази психотерапії.

І саме після першого ступеня я зрозуміла, що мені це цікаво і я хочу йти далі.

Я відчула, що це працює. Мені стало набагато краще. Я багато чого зрозуміла про себе: як можу справлятися зі своїми емоціями, зі своїми станами, як можу полегшити собі життя.

Тому вирішила йти на другий ступінь. І ось уже три роки навчаюся.

Взагалі психотерапія — це, можна сказати, безкінечне навчання. Тому й про себе кажу як є: я психотерапевтка в навчанні.

Є третій ступінь, супервізія. Можна йти далі, навчатися, зрештою — до тренерського складу.

«Шаблонів немає — і це дуже захоплює»

• Що для вас означає цей етап, коли вже працюєте з людьми, але водночас продовжуєте навчатися?

Це в будь-якому разі цікавий досвід. Ти навчаєшся не лише під час освітніх процесів, хоча там дуже багато практики. Ти навчаєшся ще й поруч із людьми.

Будь-яка людина все одно приносить щось нове. Неможливо вивчити якийсь загальний алгоритм: якщо в людини така проблема — працюєш так, якщо інша — інакше.

І це справді дуже цікаво. Шаблонів немає —і саме це мене захоплює.

«Гештальт — це ще й про вибір»

• Гештальт говорить про усвідомлення власних почуттів і потреб, про контакт із собою та іншими. Що з цього виявилося найскладнішим особисто для вас?

Перші кроки були найскладнішими.

Контакт із собою. Напевно, зрозуміти, а головне — прийняти.

Ти зрозумів: окей, зі мною відбувається ось це. Усвідомив. Але далі прийняти це важко.

Багато людей, і я на початку так само, дуже хочуть усе змінити. А потім ти розумієш, що певні моменти повністю не змінюються.

Якщо людина тривожна, наприклад, вона не стане спокійною на все життя. Вона просто вчиться за допомогою психотерапії вчасно помічати своєю тривожність і обходитись з нею інакше.

Ти розумієш: я зараз тривожуся. Від чого ця тривога? Чи справді варто тривожитися?

Якщо за мною біжить собака — треба бігти. А якщо ця тривога уявна і я сама собі щось придумала?

І вже тоді можна обирати, як діяти в конкретній ситуації.

Тому гештальт — це ще й про вибір.

«Я навчилася в певних моментах обирати себе»

• Чи змінило навчання психотерапії вас саму?

Сто відсотків. Дуже змінило.

Хоча я скажу, що деякі мої особливості характеру нікуди не поділися. Але я навчилася з ними обходитися і це значно покращило як мою комунікацію з людьми, так і стосунки в сім’ї, взагалі все.

Хоча були моменти, коли люди звикли до того, що ти була одна, а потім змінилася. І вони вже: «А як це?»

Ти завжди була безвідмовна, а тут кажеш «ні»: «А чого це ти не погодилася? Як це?»

А мені з цим краще. Я ж нічого поганого не роблю. Я просто навчилася в певних моментах обирати себе.

«Тепер я розумію: люди різні»

• На які речі ви сьогодні дивитеся зовсім інакше, ніж кілька років тому?

Напевно, на те, наскільки різними можуть бути люди, і на прийняття цієї різності. Раніше було так: «Ну як же людина не розуміє, як робити правильно? Ну як можна робити не так?»

А тепер я розумію: люди різні.

Людина так робить, бо їй так подобається або вона інакше не вміє.

І це не означає, що вона неправильна.

«Одним загальним словом я б назвала це втомою»

З якими запитами люди найчастіше приходять до вас сьогодні? Чи змінилися вони через війну та вимушені переїзди?

Я б назвала одним великим словом — втома.

Але втома різного характеру.

Дуже багато людей втомилися від постійного проживання, напруження, переживань.

Емоційна втома, вигорання, тривожність — цього дуже багато.

Також я стикаюся з тим, що люди втомилися замовчувати свої потреби, бути зручними.

Приходять із бажанням щось у собі змінити. Але потім доходять до того, що приймають себе такими, якими вони є.

І просто стає легше, коли ти розумієш, що з тобою відбувається і чому.

«Психотерапія поради не дасть»

• Чим психотерапія відрізняється від розмови з близькою людиною, яка просто вислухає і дасть пораду?

Хочеться одразу звернути увагу на останній пункт, бо психотерапія поради не дасть.

Близька людина може нас вислухати, підтримати, поділитися власним досвідом. І це дійсно важливо. Але близька людина зазвичай дивиться на ситуацію через власний досвід і може сказати: «Я б на твоєму місці зробила так».

У психотерапії ми не шукаємо правильну пораду. Ми разом досліджуємо, що відбувається саме з цією людиною: що вона відчуває, чого хоче, що їй заважає, які сценарії повторюються. І поступово вона сама знаходить рішення, яке підходить саме їй.

«Ми не рятівники і не чарівники»

• У психотерапії важливо не давати людині готових відповідей і не вирішувати за неї її життя. Наскільки складно цьому навчитися, особливо коли бачиш, що людині дуже боляче?

Не давати поради мені було не дуже важко, бо, в принципі, це мені не надто властиво.

А от синдром рятівника періодично включається. Хочеться допомогти людині, якось полегшити її стан. І це вже було складніше.

Але ми вчимося утримувати терапевтичну позицію.

Ми розуміємо, що ми тут не рятівники і не чарівники. Людина сама робить ці зміни у своєму житті

Ми просто терпляче знаходимося поруч, щоб людині стало легше, і допомагаємо їй знайти опори в собі.

Іноді людину просто треба вислухати. Просто побути поруч — без засудження, без порад.

«Неможливо поставити галочку і забути»

• Вам допомагає власний досвід краще розуміти людей, які пережили вимушений переїзд? І як при цьому не змішувати їхню історію зі своєю?

Звісно допомагає.

Бо коли ти пережив щось сам, тобі легше зрозуміти, що може відчувати інша людина.

Але для цього і є власна психотерапія та супервізія психотерапевта. Ти пропрацьовуєш власний досвід.

Хоча неможливо все пропрацювати. Не можна поставити галочку і забути.

Є переживання, які можуть знову підніматися.

Ми включаємося в переживання клієнта. Але цьому теж вчимося.

Є спеціальні освітні модулі, де ми вчимося розрізняти: це моє чи це клієнта — і як із цим обходитися.

«КОЛО» — щоб трохи наблизити людей до психології

• Ви створили «КОЛО» — простір для психологічних, творчих і просто людських зустрічей. Як виникла ця ідея?

«КОЛО» — це новий і поки пілотний проєкт. Перша наша зустріч відбулася 1 серпня.

Ми з колегою вирішили спробувати формат, у якому люди могли б більше спілкуватися між собою, а водночас — трохи ближче познайомитися з психотерапією.

Періодично обираємо різні теми й формати. Наприклад, проводимо тематичні кавування: визначаємо певну тему, збираємо людей і просто спілкуємося, щоб вони могли трохи розвантажитися, побути в приємній атмосфері.

До нас приходить багато дівчат, які переїхали в Тернопіль із Сум, Харкова, Запоріжжя, Херсона, Житомира та інших міст. І ми бачимо, наскільки багатьом зараз бракує спілкування, свого кола людей.

Також ми проводили й плануємо проводити зустрічі в більш груповому форматі. Але принципово не називаємо їх груповою терапією, адже це зовсім інший вид роботи — систематична зустріч групи, наприклад раз на два тижні, де люди вже глибше працюють із певними питаннями.

Наш формат трохи легший. Ми збираємо людей, говоримо про різні теми, зокрема про гештальт-підхід, але не хочемо одразу занурювати їх у складні проблеми чи робити ці зустрічі надто терапевтичними.

Нам хочеться насамперед познайомити людей із психотерапією, показати, що це може бути доступним і зрозумілим. А якщо людині це відгукнеться, далі є багато можливостей — індивідуальна терапія, групова робота та інші формати.

«Я зрозуміла, що все зі мною окей»

• Якщо озирнутися на цей шлях — від Херсона до Тернополя, від пережитого досвіду до психології та гештальт-терапії, — що ви найбільше змінили у своєму сприйнятті себе?

Що зі мною все окей.

Наскільки раніше я чіплялася до себе: це не так, і це не так, і тут я не така.

А за весь цей час я зрозуміла, що все зі мною окей.

Я зрозуміла, що в мені є сили.

Сили не просто вижити в цьому, а ще йти далі, розвиватися і робити щось не тільки для себе, а й для людей.

Це можна назвати посттравматичним зростанням. Коли у процесі «виживвання» чи осмислення дуже складного досвіду виникають певні психологічні зміни,  які міняють ставлення до себе, стосунків, життєвих пріоритетів, призводять до нових можливостей.

• Тобто з кожного негативного досвіду сходити на сходинку вище?

— Умовно кажучи, так, хоча і не завжди так стається.

Я раніше казала: «Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими». Але тепер я кажу трохи інакше:

«Все, що з нами відбувається — це наш досвід. І він для чогось нам потрібен.»

Але ми не завжди можемо одразу отак зрозуміти, що цей досвід зробив із нами і як він вплине на наше подальше життя. Іноді для цього потрібен час.

Спілкувалася Надія Греса