“Їдучи на фронт, я розумію, що можу не повернутися”. Історія Христини Феціци

Тернопільська волонтерка Христина Феціца допомагає військовим з 2014 року. Коли розпочалася повномасштабна війна, роботи для волонтерів, каже жінка, стало більше. Христина розповідає, найстрашніше на війні – це втрачати друзів та території, які належать Україні. До Дня Незалежності жінка розповіла про війну очима волонтера.

“Якщо просто сидіти на одному місці, то нічого до тебе не попливе, нічого до тебе не прийде саме, поки ти не будеш щось робити”, – каже волонтерка.

Христина допомагає військовим з 2014 року. Жінка каже, зараз їздить на передову майже щотижня.

“Гатять просто по всій території України. Вони постійно обстрілюють з різного озброєння. Знищують дуже багато всього в нас. Тому набагато збільшилося прохань”, – каже Христина.

Волонтерка відвозить бійцям автомобілі, квадрокоптери та прилади нічного бачення. Христина розповідає, часто заручається допомогою чоловіка. Він займається ремонтами автомобілів, які вона везе на фронт. Жінка каже, чоловік щоразу хвилюється, коли вона їде.

“Я йому намагаюся по закритих засобах зв’язку сказати, куди я буду, в який бік їхати, де я буду приблизно, до кого я їду. Він все хоче знати. І це абсолютно нормально, не дай Боже, зі мною би щось сталося, він хоча би приблизно буде знати, де я була. Всі кажуть, йому треба пам’ятник поставити, що він тебе просто відпускає. Я думаю, що він би не хотів, щоб я їздила. Але він розуміє, що ми повинні робити все для того, щоб наблизити перемогу”, – каже Феціца.

Жінка їздить на фронт своєю машиною, в дорозі може бути по 2 доби. Через це має проблеми зі спиною. Здоров’я, каже Христина, її часто підводить. Волонтерка пригадує випадок, коли потрапила до лікарні під час поїздки на фронт.

“Мені стало погано на заправці, почали затерпати руки, ноги, шия, голова. Ручки скрутилися в кулачки. Всі показники попадали, ледь не цукрова кома була. Прокапали мене. Вдень я полежала, ввечері для реабілітації постріляла зі снайперських гвинтівок, рано на другий день знову ж таки поїхала”, – розповіла волонтерка.

Повномасштабна війна для Христини розпочалася на фронті під Пісками. Тоді їй зателефонував товариш.

“Дуже боляче, коли клаптик за клаптиком ми втрачаємо цю землю, вкриту кров’ю.

Ми втрачаємо не через те, що ми несильні, наша армія настільки сильна, я пишаюся нашими захисниками. Просто в нас немає настільки багато озброєння, скільки є в Росії”, – каже Христина.

Христина розповідає, війна до невпізнання змінила українські міста і села.

“Вся територія, де проходить війна, змінюється тільки в гірший бік. Вони не жаліють місцевого цивільного населення, ні інфраструктури жодної, їм байдуже все. Я так, як, напевно, багато українських захисників-військових, готова померти за Україну, кожного разу, коли я їду на фронт, я розумію, що можу не повернутися”, – розповіла Христина.

Волонтерка розповідає, її підбадьорюють відео в мережі, на яких українські захисники танцюють зі зброєю, а також ролики, в яких вони знищують ворожу техніку.