“Молитва” Дзвінки Торохтушки (Любов Бурак) – оберіг для наших Воїнів

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.
Серед руїни і серед краху
Не дай пізнати глибини страху.
Не дай упасти в зневіру й розпач
І побратимам розбігтись врозтіч.

«В моєму телефоні досі зберігаються номери друзів, які ніколи вже не передзвонять»
 

— Пані Любо-Дзвінко, як ви змогли відпустити своїх чоловіків (чоловіка і двох синів) на війну? Як трималися?

— Якби ж мене хтось питав… Чоловік поїхав на Схід просто з Майдану. Це було для мене прогнозованим і зрозумілим. Тобто іншого кроку від нього і не чекала. А хлопці… Це було їхнє рішення. Зважене, осмислене, чітке і конкретне. Перше справжнє чоловіче рішення моїх дітей. Могли не йти. Іванка комісували ще у 18 за станом здоров’я — ​задовго до початку війни. Масік мав на руках дані МРТ, які підтверджували кісту мозку. Але хлопці пішли у військкомат. Їх відправили додому. 

Іванко самостійним був, тож навіть не попередив мене. Уже з бази УДА зателефонував. Що тут скажеш? Приймаєш усе, як є, і дякуєш Богові, що є саме так. Масік дочекався 21-го дня народження, спакував наплічник, відсвяткував іменини, познайомився з Христинкою, розказав мені і сестричкам, яка вона неймовірна, і попросив не проводжати на потяг. Отаке.

А далі було те, що було. УДА — ​добровольча структура, існує виключно за підтримки волонтерів і людей. Довелося шукати і однострої, і бронежилети, і просити іншу допомогу. Та чекати дзвінків. Це було найважче. І вірилось тоді кожному слову. Особливо отим, що «ми на полігоні тренуємось» і «Мам! Ти що? Та то в кілометрах 20 бахкає». Вони не казали, що є під Авдіївкою і що в артилерії. Годували мене байками про «Госпітальєрів» і тренувальну базу. Їх «спалив» Євген Їжак із гурту «TaRuta». Подзвонив і каже: «А я зараз твоїм буду співати!» Мої хлопці тоді Авдіївкою весь вечір геть круті ходили — ​це ж мама «Молитву» написала… Це ж Катя Степанкова мамині вірші читає…

А мамі було страшно. Як ніколи. Але вона забивала думки молитвами і роботою. І писала. Ніколи так багато, як тоді. Я завжди мріяла створювати книжки. Але життя складалось так, як складалось. Не було коли. То я так думала. Діти росли, постійні переїзди, стреси, зміна роботи. І тут — ​таке. За півтора місяця я з нуля написала роман «Масік». І привезла його на Форум видавців. Так, у ці дні Бог дарував мені дивовижних людей. І волонтерів, і друзів, і просто хороших, і світлих. І забирав… Війна — ​страшна річ. Гранично смертельна. В моєму телефоні досі зберігаються номери друзів, які вже ніколи не передзвонять. Не можу їх видалити. Але є інший бік втрат. Це випадкові люди. Які були в житті і є. Та вже не поряд. Хтось на рівні «Доброго дня!», а хтось хай і не пробує спілкуватись зі мною. Війна — ​каталізатор. Лакмус. Вона чітко поляризує погляди, прагнення, розуміння. Війна дала мені змогу переоцінити все: оточення, спосіб мислення, життя, змінити роботу, навіть себе. Не знаю, чи я стала б такою, як є, якби не війна. І якби не рішення моїх дітей. І якби не друзі. Так — ​і видавці. Тетяна Воронцова. За цю людину я дякуватиму Богові, поки живу. Вона дала мені цей шанс — ​бути Дзвінкою.

Про контузію мої хлопці теж змовчали. По-чоловічому так змовчали. Дрібниці, мовляв. Волонтери зателефонували. Заспокоїти, що в них все добре. Мабуть, це був найщасливіший день у моєму житті. Інші мами, чиї сини отримали контузію, істерили, плакали, проклинали. Та що завгодно. А я була щаслива. Я знала, що мій відтинок війни закінчився. Дуже непростою була реабілітація. Але, дякуючи друзям і волонтерам, ми її пережили. І все в дітей добре. Працюють, навчаються, допомагають тим, хто і досі тримає нуль на Сході. Єдине, що… просять не називати їх карапузиками. Пробую, але не завжди вдається. Бо — ​карапузики ж!

«Натхнення — ​це ангел, котрий не вміє писати»

— Поділіться, що є для вашої сім’ї головним у вихованні дітей, як ви долаєте неминучі конфлікти «батьки–діти»?

— Я не знаю якихось критеріїв. Чи то ніяк не подорослішаю, чи що, але вони мені більше друзі, ніж діти. Може, я і погана мама. Але яка вже є. Вони всі різні і водночас однакові. Ми не намагаємось виліпити когось-щось-не знати що. Кожна людина самобутня і самодостатня особистість від народження. І за великим рахунком, єдине, що можуть зробити батьки, — ​це закріпити у свідомості, що визначальними є десять заповідей, Конституція України, «Кобзар», граматика, бонтон (етикет. — ​Ред.), моветон і свобода вибору.

Війна — ​страшна річ. Гранично смертельна. В моєму телефоні досі зберігаються номери друзів, які вже ніколи не передзвонять. Не можу їх видалити.

Остання має бути в рамках Декалогу і Конституції, щоб не став визначальним Кримінальний кодекс.

— Напевно, дружина капелана є побожною людиною. Яке місце у вашому житті займає Бог?

— Не знаю, чи я побожна. Чесно. Ходжу до церкви, коли там немає людей. Мені так добре. Чому — ​це окреме питання. В нас є ікона Матері Божої Теребовлянської в церкві Різдва — ​мені з нею добре. Я часто буваю в Гарнізонному храмі Львова. Там моя «Молитва». Туди мене запрошують матері бійців, побратими моїх хлопців. Там брали шлюб мої діти. Я мрію знову поїхати у Наддніпрянський Єрусалим — ​у Рубанівське. Завдяки тому духовному світлу, яке побачила і відчула там, я і пережила цей непростий для мене рік. Справді, свята земля — ​вона в нас під ногами. Варто її лише відчувати. І Бог — ​він не лише на небі. Він серед нас, і в нас самих.

— Що вас найбільше обурює в людях і що в них приваблює?

— Усе в житті має аверс і реверс. Люди теж. Захоплює відвертість і щирість. Ненавиджу дволичність, фальш, брехню. Я їх відчуваю на відстані. Але понад усе дратують обмеженість і тупість. Знаєте, в буддизмі найбільші гріхи — ​це лінь і тупість. От через масове практикування їх ми і живемо в системі підміни понять та цінностей. І деградуємо. Прикро. А загалом — ​я буддистка. Я вірю в Бога і в те, що все буде добре.

— А вашим натхненням є…

— Не знаю. Все, мабуть. Світ, люди, краса, стихії, штиль. Мої думки, переживання, емоції. Мій біль, чийсь біль, моє щастя, чиєсь щастя. Пам’ять, історія, мрії. Чиясь розповідь. Промінь сонця у краплині роси. Усмішка дитини. Натхнення — ​це ангел, котрий не вміє писати. Письменник, поет — ​лише інструмент в його руках. Так, мабуть.
Вірш «Молитва» опублікований на сторінці Любов Бурак у «Фейсбуці» 3 листопада 2014 року — ​під час запеклих боїв за Донецький аеропорт. Його передруковували, надсилали у передачах до захисників України.

Досьє

«Волинь — від слова «воля» 
 Дзвінку ТОРОХТУШКО, або Любов БУРАК, знають як поетесу, письменницю, перекладача і журналіста-блогера. Народилася вона 1972 року у Кременці. Читати навчилася у 3-літньому віці. Псевдо Дзвінка їй дав учитель української мови — ​за балакучість і непосидючість.

Була студенткою факультету журналістики, але перервала навчання, бо вийшла заміж. Доглядаючи дітей, почала опановувати польську і чеську мови (спершу читала книги в оригіналі). Стала заробляти як перекладач.

Дзвінка Торохтушко — ​автор двох поетичних збірок, співавтор збірки патріотичної поезії. Їй належить і казка «Світлячок-охоронець», прототипом персонажа якої є загиблий в зоні АТО боєць Андрій Дрьомін (позивний Світляк). А торік на Львівському форумі видавців Дзвінка Торохтушко презентувала свій перший роман «Масік».

Вона вважає себе правдивою волинянкою: «Я люблю ламати власні стереотипи, відкривати щось нове. Для мене Волинь — ​від слова «воля».

Молитва

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.
Серед руїни і серед краху
Не дай пізнати глибини страху.
Не дай упасти в зневіру й розпач
І побратимам розбігтись   врозтіч.
Побудь, мій Боже, отут, між нами,
Душею батька, сльозою мами,
Сестри любов’ю, брата плечима,
Чеканням милої, її очима.
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
Посеред світу, посеред болю.
Приспів:
Храни від смерті, від кулі вражої.
Будь мені Боже вартою,    стражею.
Я тіло й душу тобі офірую.
Побудь, мій Боже, зі мною! 
Вірую!
Побудь зі мною тут, незникомо,
Коли немає звісток із дому,
Коли чекання спалює в попіл
В серце і душу входить неспокій,
Коли в набоях сиріє порох,
Коли в обличчя сміється ворог.
Побудь, мій Боже, отут, між нами,
Душею батька, сльозою мами,
Сестри любов’ю, брата плечима,
Чеканням милої, її очима.
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
Посеред світу, посеред болю…

Дзвінка ТОРОХТУШКО 
(Любов БУРАК), Тернопіль