«Амазонка» Настя Цебринська з Тернопільщини захищає Вітчизну

22-річна Настя Цебринська з Романового Села – боєць батальйону спеціального призначення «Золоті ворота», що знаходиться у підпорядкуванні МВС. Тендітна дівчина з позивним «Фенікс» добровільно записалася у лави захисників Вітчизни майже одразу після початку антитерористичної операції на Сході України.
–Я майже всю зиму простояла на Майдані в Києві, – розповідає наша землячка. – Коли почалася війна, вирішила записатися у добровольчий батальйон. Але мене ніде не хотіли брати, мовляв, користі з мене не буде ніякої, бо я дівчина. Але я не здавалася. Заповнила анкету в Інтернеті: Михайло Гаврилюк набирав добровольців у козацький батальйон. Невдовзі прийшло підтвердження, що мене беруть, тож вирушила в Київ. Зараз я стрілець батальйону спеціального призначення «Золоті ворота». Курс молодого бійця проходила на базі військової частини у селі Старе поблизу Борисполя. Тут мені видали посвідчення, табельну зброю і в жовтні минулого року відправили на Луганщину. Наші блокпости – Щастя, Біла Гора та Сєвєродонецк. Заступаю в наряди, беру участь у виїздах по тривозі, на зачистку, для перевірки паспортів. Важко, звісно, втомлююся після добових чергувань, але мені не роблять поблажок через те, що дівчина. Правда коли погано почуваюся, то можу про це сказати командиру і не заступати в наряд чи ще щось.
Тендітна на вигляд дівчина насправді справжній кремінь – вперта та цілеспрямована. Закінчивши Комерційний коледж, працювала продавцем. Мама пропонувала виготовити закордонний паспорт і їхати на заробітки в Польщу. Але Настя вирішила, що поїде на Схід і буде воювати. Дівчина зізнається, що служити мріяла ще будучи школяркою. Їй цікаво все, що пов’язано зі зброєю, військовою технікою, подобається навіть армійська дисципліна. – У мене завжди були хлопчачі інтереси і компанія, – каже Настя, – я грала у футбол, волейбол. Бабця казала, що я хлопчур, а не дівчинка. Ще в школі я мріяла про те, щоб стати військовослужбовцем, а тепер настав час втілити мрію в життя. Правда, я до кінця ще не визначилася, чи вступатиму на заочне відділення академії внутрішніх справ і буду міліціонером, чи підпишу контракт і служитиму у ЗСУ.
Настя «Фенікс» має молодшу сестру і старшого брата, у яких є власні сім’ї та діти. Батьки, зізнається, спершу не одобрили її вибору служити, але згодом підтримали рішення і тепер пишаються і, разом з тим, хвилюються за свою донечку-«амазонку». – Батьки поважають мій вибір, – каже дівчина. – Особливо гордиться мною тато. А я намагаюся щодня дзвонити додому і заспокоюю рідних. Для них головне, щоб зі мною все було добре, знати, що я у безпеці, жива та неушкоджена.
Додає дівчині впевненості та сил її коханий, з яким познайомилися в зоні АТО. 27-річний чоловік родом з Київщини. Служив у сухопутних військах за контрактом, але під час Революції Гідності звільнився і пішов на Майдан. Перша зустріч закоханої пари відбулася ще на базі під Борисполем, коли Настя надавала медичну допомогу бійцю, який трохи прихворів. Але стосунки народилися на передовій. – Він мені давно подобався, але не було можливості познайомитися, – розповідає Настя. – А от коли ми зустрілися на Луганщині, я вирішила не пасувати і взяла ініціативу в свої руки. На аркуші паперу написала номер телефону і три слова: «Подзвони мені. Фенікс». Так ми почали зустрічатися. Коли поруч кохана людина, то на війні значно легше. Відчуваєш турботу і підтримку. Плануємо побратися. Тільки ще не знаємо, коли гратимемо весілля. По-перше, хочемо, щоб закінчилася війна, а по-друге, є певні побутові труднощі – ми не маємо житла. Наразі точно одне – ми однозначно будемо сім’єю військовослужбовців.
Настя «Фенікс» оволоділа азами медсестринської справи, володіє пістолетом, автоматом, стріляла з РПГ, снайперської рушниці, бо вважає, що на війні будь-які вміння і знання можуть згодитися. Не боятися, бути воїном її навчив командир із позивним «Уж». На жаль, чоловік загинув у Широкіно, де воював у складі батальйону «Азов». – Це була дуже хороша людина. Як батько двох доньок, він спершу просив мене відмовитися від ідеї служити, адже війна – не жіноча справа, – каже Настя. – Але коли побачив, що я не відступлюся, вчив і готував. Завдяки йому я подолала страх. «Уж» був мені і батьком, і братом, і другом, і вчителем. Часто згадую про нього, молюся за його душу, телефоную донькам. Планую поїхати на могилу. До речі, мій наставник був із Криму. Переїхав з родиною в Бориспіль після окупації півострова і дуже мріяв про те, щоб він знову став українським, мріяв повернутися у свою домівку.
За словами юної «амазонки», на передовій думається про різне, але найперше про мир і про те, щоб війна нарешті закінчилася. Також дівчина щиро дякує волонтерам і небайдужим людям, які є надійним тилом для бійців, та вірить у перемогу України.

Світлана БОДНАР, Народне Слово