Чернець Амфілохій лікував і вояків УПА, і комуністів

До ченця Амфілохія в село Мала Іловиця Шумського району на Тернопільщині їхали по зцілення звідусіль. Бо мав славу костоправа, знахаря і провидця. Помер 40 років тому. А 2002-го на синоді Української православної церкви його канонізували.
— За життя отця вся Іловиця була вдіта в добротні російські кожухи, — розповідає двоюрідний онук монаха 82-річний Мартин Головатюк. — Бо їхали по зцілення багато людей із півночі, то брали сюди кожухи на продаж — тут таких не було. Прочани розміщалися в місцевих. Їм стелили в клунях. Снідали і вечеряли по людях, а обід давали в отця на подвір’ї безплатно — там була людина, яка за то відповідала.
Місцеві називали цілителя отцем Йосипом — таке ім’я він отримав під час постригу в монахи. Інше — Амфілохій, під яким його канонізували, він отримав незадовго до смерті, коли прийняв схиму — найвищий ступінь чернецтва. Від народження ж звали його Яків Головатюк. Був він одним з 10 дітей у родині. Мав чотирьох братів та п’ятеро сестер. Його дід і батько були костоправами. Яків перейняв це вміння. Медичні знання поглибив під час Першої світової війни, коли служив у санітарній частині царської армії. Зцілювати людей почав, як став ченцем розташованої неподалік Почаївської лаври.
Восени 1962 року влада постановила закрити Троїцький собор лаври. Отець Йосип не дав — вирвав із рук міліціонера ключі від храму. Його не закрили, але ченця за опір запроторили до психлікарні. Там із нього зірвали хрест, обстригли, одягли в лікарняні халат і капці. Посадили в палату-камеру до 40 психічнохворих. Пробув цілитель у божевільні кілька місяців. Ходила чутка, що нібито врятувала його звідти донька Йосипа Сталіна Світлана Аллілуєва, яку він раніше зцілив від хвороби.
— Коли дочка Сталіна приїжджала до Іловиці, то обласне начальство спеціально проклало сюди дорогу, — зазначає краєзнавець із сусіднього села Смига 61-річний Микола Клєк.
Аллілуєва справді мала проблеми зі здоров’ям після школи. Через це вона на рік перервала навчання в Московському університеті. Однак де саме вона вилікувалася, достеменно невідомо.
За іншою версією, монаха-цілителя витягли із божевільні тодішні обласні керівники. Бо місцеві чиновники, хоч і були партійні, також ходили зі своїми недугами до отця. Ніколи його не чіпала місцева міліція.
Після виходу із психлікарні монах оселився в рідному селі. У 1960-х під його хатою щодня збиралися близько сотні людей.
— Часом, коли вже змучений був, виходить до них, питає голосно: “Ну чого ж ви до мене прийшли? Я ж сам старий і хворий. Ви моліться Богу, і все збудеться”, — згадує Мартин Головатюк. — Але переважно був життєрадісний, любив пожартувати. От якось прийшла до нього жінка із Росії: “Отєц Йосіф, помогітє. Хочу ребйонка, но не могу забеременєть”. Він відказує: “Шукайте молодшого, бо я вже старий — в тому ділі не поможу”. Або було таке — жінка скаржиться: “Чоловік сильно п’є”. А він: “То ви ж добру закуску йому готуйте”.
82-річний Олександр Петрук із Малої Іловиці возив ченця мотоциклом по сусідніх селах. Каже, що до отця часто привозили біснуватих.
— Раз приїхав з Уралу замначальника якоїсь шахти з дружиною. Жінка така біснувата була, що чоловік її до себе шнурком прив’язував. Але вона всьо одно тут увірвалася. Бігла так, що аж під лісом догнали. Отець Йосип після служби над нею молитву прочитав. Хлопці її тримають, трохи схилили, а він бере палицю і прямо по плечах лупить. Каже, щоб не переживали, бо то не її, а біса болить. Через три тижні той чоловік із жінкою знову приїхали. Всьо в неї відійшло — сама отцю подякувала.
— Отець був дуже форемний — високий, бородатий, — додає. — Якось їдемо з ним — просить посеред поля зупинитися. Назбирає повний оберемок волошок і ромашки, зав’яже платком, щоб не розсипалося, сяде в коляску, і так собі їдемо. Коли розраховувався зі мною, то ніколи грошей не лічив. Візьме жменю з кишені, й скільки взялося, то мені і всипить.
Амфілохія вважали провидцем.
— Із нашого заводу йому торфобрикети возили, — розказує Микола Клєк. — То якось поїхав трактором шофер і майстер. Майстер на подвір’я не заїжджав, а пішов по справах у селі. Чекав трактора за ворітьми. Коли брикети згрузили, отець підходить до водія, дає клунок з їжею й каже: “Поділишся з тим, хто за воротами чекає”. Або ще один випадок — поїхали до нього люди з нашого села зимою і через заметіль заблудили. За пару годин їх знайшли хлопці з Іловиці — на конях по них приїхали. Де мають шукати, їм сказав отець.
Після канонізації преподобного Амфілохія про нього видали кілька брошур і книжок.
— Правда в них є, але багато чого попридумувано і поперекручувано, — говорить Мартин Головатюк. — Наприклад, придумали, нібито вояки Української повстанської армії хотіли його вбити. То брехня, бо навіть через мене деякі упівці зв’язувалися з отцем, щоби прийти на лікування.
Цього літа в Малій Іловиці освятили хрест на місці, де планують збудувати монастир на честь преподобного Амфілохія.
“Одній монашці руки відняло, а другій ноги”
Преподобний Амфілохій помер у рідному селі в ніч проти 1 січня 1971-го. Йому йшов 77-й рік.
— Отця не розтинали, через то ніхто не знає, від чого він помер, — каже місцевий 82-річний Олександр Петрук. — Перед тим серйозно не хворів, через то люди сходяться до того, що його отруїли монашки, які прислуговували біля нього. Убили нібито під тиском КДБ. Наші селяни навіть не змогли бути на похороні отця, бо монашки сказали, що таку людину тут не можна ховати, а тільки в Почаєві. Зразу ж забрали його туди. А в той час була сильна вія (завірюха. — “ГПУ”), то машину з труною до траси тягнув трактор.
— Я балакав із кременецьким таксистом, який отця возив по області, то він переписувався з тими монашками. Казав, що одній руки відняло, а другій ноги за то, що вони отця струїли, — розповідає 82 річний Василь Осип’юк, який знав отця.

1894, 10 грудня — преподобний Амфілохій (Яків Головатюк) народився в селі Мала Іловиця Кременецького повіту Волинської губернії, тепер — Шумський район Тернопільської області
1912 — призваний до царської армії. Під час Першої світової війни був фельдшером. Потрапив у німецький полон. Працював на фермі у селі в Альпах. Утік звідти 1919 року
1925 — став послушником у Почаївській лаврі (зараз Кремецький район Тернопільщини). За сім років пострижений у монахи. Ще через два — отримав сан священика. Жив і зцілював людей в будиночку біля почаївського цвинтаря
1963 — після звільнення з Буданівської психлікарні (Теребовлянський район Тернопільщини), де пробув майже рік, повернувся до рідного села
1971, 1 січня — помер. Похований у Почаєві
2002, 3 квітня — канонізований синодом Української православної церкви Московського патріархату. Чин прославлення відбувся 12 травня. 13 липня цього року частину мощей святого перенесли в церкву рідного села. Віряни досі ходять зцілюватися до його могили неподалік Почаївської лаври
Gazeta.ua