Обличчя Тернополя: неконцентровані й не цензуровані дози любить Андрій Орляк

«Погляд» започаткував проект «Обличчя Тернополя». Ми розповідаємо про людей, які живуть у файному місті, про їх життя, мрії.

Знайомтесь –Андрій Орляк.

Особливо тішуся своїм іменем 13-го грудня, бо саме тоді воно у всіх на слуху, а я – на виду.

Моє вітання, колєги. Андрій Орляк – так мене звуть (на це ж ймення пишуть, гукають, телефонують, контактують). Народився я у файному місті, де й, власне, до сих пір мешкаю.

Вивчаю усілякі журналістські премудрощі у Тернопільському національному педагогічному університету імені Володимира Гнатюка. Паралельно муштрую себе у Медіа Корпорації «RIA», де наразі проходу стажування у якості кореспондента. Донедавна з півтора року аналогічно трудився на сайті 0352.com.ua. Такий термін для мене чималий, проте у репортерській справі досвід – серйозний козир, якого багацько не буває. Саме тому волію такий життєвий бонус отримувати в необмежених, неконцентрованих й нецензурованих дозах при кожній зручній нагоді.

Як би це пафосно чи затерто не здалося – «боян», що робота – це й хобі одночасно – про мене. Так воно – хвала усім, кому можна завдячити – сталося. І так мені вельми комфортно, й від чого я зовсім не комплексую. Оскільки для пошуку окремого релакс-заняття я надто лінивий.

«Що любите робити?» – таке запитання у цій й не тільки анкетах – відверта наруга над моїми мізками. Бо ж робити полюбляю або усе на купу й у хаотичному порядку (хоча який у хаосі порядок?), або просто смачно поспати з кільканадцять годин.

Тим не менше: читати – те, що я б міг робити без особливо тривалих перерв на сьорбання кави. Мордувати годинами гітару (куплену за першу стипендію) й, відповідно, сусідів. А ще – змагатися із самим собою в плювках у стелю…

«Я нє трус, но я баюс» проспати будь-що: важливе, не вельми, узагалі не потрібне… але все ж проспати. Оскільки саме така оказія зі мною часто трапляється, й завдяки котрій міським таксистам голодувати поки не доводиться.

Мрій на диво маю не так вже й багато. А тих, які із гордістю модна було б описати – узагалі, певне, не пригадаю. Тож поки ця рубрика залишиться незвіданою Атлантидою.

«За що люблю Тернопіль?». Так, а за що ж його люби? За затишок; вечірні «Єліся»; за годину, котрої достатньо, щоб помандрувати з одного кінця міста до іншого; за байки про БАМ; за «Прівєт, сє здибимо біля самольота»?…

Таки за це й люблю. Й за менш банальні, чи більш банальні, чи узагалі за серйозні, дорослі речі.

Городянам бажатиму лиш одного: «Же би здоров’ячко було!». А то кого не здиблю – усі носом потягують.