Обличчя Тернополя: Уляна Воробей ніколи не співає закордонних пісень

Я просто живу, коли ми на концерті, бо без сцени – це не життя. Але мені це подобається. Деколи через нестачу часу я обділяю увагою тих, які мені приносять радість, але мені подобається те, чим я займаюсь, понад усе.

Кумири які були в дитинстві, такі й зараз залишилися: Селін Діон, Майкл Джексон – це легендарні люди, якими варто захоплюватися. Зараз дійсно грамотного мало в шоу-бізнесі, людей більше цікавить епатаж, щось незвичне, ніж справді якісна музика. Я ж поважаю завжди тих, хто працює над собою.

Дружні стосунки після «Голосу країни» підтримую з багатьма конкурсантами. Зараз товаришую з Настею Марковою, ми маємо схожий темперамент, тому й подружилися майже відразу. Володимир Бандерас з Тернополя також став, наче рідний. Назар Савко – хороший виконавець, іноді мені просто хочеться послухати його музику.

Я сумніваюся, що доля не звела би мене з музикою.Я якщо не співаю, то танцюю. Навіть в перукарні сьогодні всі наді мною сміялися, бо я постійно щось наспівую собі під ніс. Танцювати ж вчилася сама і коли приходила при потребі до хореографів, то мені ніхто не вірив, що я самоучка.

Матір і брат мої вже багато років закордоном, я ж не переїхала ще, бо моя душа тут.Можливо,  ще й не було такого сильного бажання покинути цю країну. Зараз фактично нічого не тримає мене зробити цей крок, але тут є близькі мені люди, котрі мене підтримують, дзвонять і пишуть регулярно. Завдяки їм, я відчуваю себе щасливою і потрібною.

Нещодавно один мій хороший друг зробив мені незвичний подарунок –  кусочок землі, а в ній зірочка. І це було так приємно, що я аж заплакала. Це відчуття не передати словами. Я стараюсь для них, я щаслива, що надихаю своїх товаришів на творчість.

Я ніколи не співаю закордонних пісень, принаймні, в силу обставин. Чогось завжди мені хочеться наспівувати щось близьке серцю – українське, це просто зв’язок з космосом…один куплетик і душа чиста. Українські пісні мають незвичайну позитивну енергетику. Їх хочеться співати, коли на душі добре і коли погано. Пісня лікує, але тоді, коли вона душевна та справжня. Кожен музичний твір я проживаю особисто, так і має бути. Найближча тематика пісень для мене – це, однозначно, українські пісні про життя, про любов, про нещасне кохання.

Найбільше не вистачає мені аплодисментів «рідної публіки» – моєї родини, я дуже сумую за ними. Своєї сім’ї ще немає, але Богові лише відомо, коли і що має трапитись в житті кожної людини. Всьому свій час.

Перед питанням вибору кар’єри чи сім’ї, пріоритет був би у мене на користь останнього. Я не є кар’єристка пожиттю. Але все, що зі мною відбувається мене закалює і не віднімає сил, а, навпаки, додає.

Головний порадник у житті, до якого я завжди можу звернутися за підтримкою чи допомогою – мама. Мама ніколи не зрадить. Мама буває не зрозуміє, але вона завжди скаже мені, що найкраща, бо я – її доця. Коли я бачу, що вона щаслива – в мене за спиною виростають крила.

Час від часу я сама шию повсякденний одяг – футболки і майки. Коли встигаю? Незнаю й сама. Мені головне не засиджуватися на місці, коли в мені горить «запал», я готова на будь-що.

Я всюди, де приїжджаю кажу, що я з Тернополя, бо пишаюся цим. Останнім часом все рідше тут буваю, бо постійно в роз’їздах. В файному місті живуть мої хороші друзі та колеги, тому коли я буваю в цих краях, то обов’язково зустрічаюся з ними. А там де мої близькі друзі – там мій дім.

Подорожувати люблю дуже, причому як активний відпочинок, так і пасивний. З концертами об’їздила вже безліч цікавих місцевостей в Україні, вже й не перелічу усіх. Єдине, про що жалію – так і не потрапила в Карпати цього річ, а так хотіла. Востаннє закордоном відпочивала ще у минулому році, тоді я була в Туреччині. Скоро збираюся до Польщі в Краків – знайомитися з вітчимом та своєю новою родиною.

Я настільки різна буваю, що іноді сама себе боюся. Люди деколи на мене дивляться з виразом обличчя наче я «божевільна». Але от з парашутом ще так і не стрибнула, хоча «за компанію» з радістю би це зробила.

Настрій у мене завжди хороший, навіть, коли хтось образить. Я просто стараюся не зациклюватися на цьому і не показувати своїх емоцій. Я знаю, що тримати в собі таке – шкідливо для здоров’я, але така вже Уляна Воробей.

Дружба між чоловіком і жінкою – річ відносна, якщо мати повагу до людини, то можна дружити. Та, все ж. найчастіше це закінчується симпатією з якоїсь сторони. Підтримка друзів для мене дуже важлива, і коли я бачу, що межа між просто дружбою і любовними вподобаннями стирається, я це дуже болісно переживаю. Так можна в один день втратити ту людину, до якої ти донедавна ставилася як до брата…

У мене є квартира в Києві, там я сама зробила ремонт, облаштувала оселю, але я не вважаю це досягненням, бо мрії – це нематеріальні блага. Так, я живу сьогоднішнім днем, розвиваюсь, працюю над собою, але це все заради мого ж майбутнього. Я би хотіла сім’ю, діток – ось це би було досягнення. Малят я дуже люблю і вони мене теж.

Я по-натурі така-собі «мамочка» – всіх стараюсь нагодувати, зробити людям добре.Частенько запрошую друзів в гості, бо готувати і пекти – моя стихія. Сама ж їм  тільки корисне, бо нещодавно серйозно переглянула свій раціон харчування.

На дієтах я  ніколи не сиділа. Якщо мені хочеться їсти в 12 ночі, то я йду і їм. Фірмова страва «від Уляни Воробей» – вареники, борщ з пампушками, щось солоденьке, налисники і т.д. Але роблю я все на ходу, ніколи не задумуюсь довго над тим, що приготувати.

Я не така слабка, як виглядаю, але разом з тим я дуже чутлива і рідко йду на конфлікт. Але якщо вже бачу, що людині потрібно сказати щось важливе, то кажу. Звичайно, я скоріше привикла все згладжувати і переводити в сміх, бо тримати в собі образу чи злитися я просто не вмію.

«Голос країни»  – це школа життя. Мені він дав хороший досвід,  дав нові знайомства, дав прихильників. Проект дав зрозуміти, що моя творчість – не марна.

Щоб відчувати себе щасливим , потрібно любити життя і боятися Бога. Любов у серці – найбільше щастя, а коли людина ще й багата духовно, то вона незалежна і здатна на великі вчинки.

Мені здається, що я ніколи не змінювалася, завжди була такою. Звичайно, з роками я стала старшою, мудрішою, стала якось «відчувати» людей. Але в душі я все та ж дівчинка з непослушним кудрявим волоссям, яка билася з хлопцями та командувала дітьми у дворі.

Лілія Куленич, Доба