Олег Герман: “Драма Тернополя в тому, що він досі не став повнокровним містом”

Олег Герман – відомий тернопільський поет, автор і виконавець власних пісень, режисер і ведучий мистецьких програм, викладач, професор Тернопільського національного технічного університету, заслужений діяч мистецтв України.

Пане Олеже, чим близький Вам Тернопіль?

Мене, як молодого саджанця, в 1966 році було перенесено у дивний сад Тернополя. Мабуть, Господь визначив моє місце і місію, тому й прибув сюди, аби рости, розгортати крону помислів та почуттів, квітнути і дарувати плоди думок та серця. Бути то зеленим прихистком спокою, то оголеними (а той зболеними) струнами осіннього гілля. Це тепер вже моє місто, бо тут – мої пізнання і відкриття, мої сльози і насолода, мої гріхи і удачі, мої рідні і незнані люди.

Мені близький ритм Тернополя на відміну від київського коловороту та гармидеру. Дуже важливий для мене і мовний, а точніше, україномовний колорит: це рідна стихія, адже тут легко спілкуватися, вільно висловлювати свою думку…

У чому бачу велич Тернополя? У мудрості та виваженості наших міщан, у пошанівці до історичної минувщини та спогляданні шляхів майбутності, у його спрямованості в майбуття, українській самобутності.

А в чому ж тоді основні проблеми міста?

У неналежній мудрості та виваженості наших міщан, у недостатній пошанівці до історичної минувшини та спогляданні майбутності, у його некерованій спрямованості в майбуття та (без доповнень вищезазначеного тексту) – в його українській самобутності. Так воно є… Це, як два боки вишивки: лице і виворіт…

Як змінилося місто відтоді, як Ви його знаєте?

Місто набухнявіло, обросло передмістями, які були колись компактними добрими селами, а зараз постали в образі царських придворних помість високоповажних вельмож. Це, з одного боку, згубило самобутність довколишніх сіл, а з іншого – утворило своєрідне кільце, той фронт, той, так би мовити, «парканчик», що відгороджує місто від власне… міста.

В контексті ошатності, Тернопіль, звичайно, змінився позитивно. Кожен час вносить свої кореляції, кожна епоха, яка проходила, залишала тут свої сліди, свої забарвлення не тільки, скажімо, у колір інший: концепції, зміни – архітектурні, ландшафтні, художнього плану. І те, що не приживалося – відмирало, зникало, а що зоставалося – значить було того варте. Я гадаю, що зараз Тернопіль наближається до óбразу, в якому він вже може постати істинно як місто, а не як згромадження «БАМів», «Східних», «Канад», як цілісна структура, живий організм, у якого є ноги, руки, серце і голова, думка.

До речі, про думку. Як змінилась за останній час ментальність міста?

Мені здається, що, на жаль, ота елітна згромадженість (товариство, зібрання) зміліла – і в кількісному, і в якісному варіанті. Можливо, занадто затрязла в мочариськах буденщини, заполітизувалась, одягла багато шор, які роздробили її. І в результаті, зараз у місті немає того єдиного, так би мовити, епіцентру, довкола якого все би збиралося, зближувалося. Коли Тернопіль був меншим, і коли жив Ігор Ґерета, то було все. Через нього, або на його основі, на отій його вежі сходилися, змагнітизовувалися, зліплювалися. Кажуть: що значить втрата особистості? ! А от Ігоря Ґерету в Тернополі досі ніхто не замінив, і я не знаю, чи найближчим часом хтось зможе це зробити. Значить, треба шукати іншу форму отого єднання, а її досі не знайдено. Як результат – наш елітний рівень дещо отрух, пригас, розсіявся. Мені від цього сумно.

А довкола якої ідеї змогли би згуртуватися тернополяни, щоб підняти місто на якийсь новий рівень?

Фундаментом цього має стати почуття родини, тобто, місто – це єдина сім’я, домівка твоя. І у хаті своїй ти повинен тримати лад, плекати й думати про дітей, доглядати старших, пильнувати порядок, причому, не тільки, щоб чистота була, а й в контексті спілкування: вміння, манери, «ложки-вилочки», де що лежить, як готується, де, врешті,  сміттярка… Місто наше – наша рідня: клопоти, фінансові проблеми, радощі, сльози, – те єдине, спільне, родинне. Найголовніше, щоб не було отих кучкувань-групувань, щоб знову не утворювались якісь «хуторочки», не шарпалися в черзі за приз «мудрості та благодєнствія» розмаїті партії…

Хоча, напевно, найбільша драма нашого міста в тому, що воно досі таки не стало повнокровним містом. Не дивуйтеся. От запитайте в мене, чи я правдивий міщанин, – і не зможу ствердно відповісти на це запитання. Я таки живу духом села, звідки родом: так би мовити, гіллям тут, а корінням – в селі. Разом із тим, Тернопіль мені дуже рідний. І місто наше, в основному, заселене тими, хто або щойно, або давніше вийшов із села. Ота співзвучність з ними, резонанс мені імпонують – спільність поглядів, оцінок, ставлення до землі, природи. Це вельми вагомо. Але, разом із тим, у селі завжди все спільне – і горе, і радість, а в місті такого немає. Духовне розшарування, відособленість притаманні всьому, не тільки пересічним тернополянам: і мешканці наші, і влада живуть окремішно (в своїх кругах) для себе. От і все.

А що ж тоді доброго в нашому місті?

Все, що решта є. І найперше – це люди! Адже вони всі різні. І, повірте, вміють розкриватися! Працюючи зі студентами, маю можливість спостерігати, як із своєрідного, сформованого шкільною моделлю освіти, «кокона» народжується чи розкривається барвистий метелик Особистості. А ще – Тернопіль своєрідне джерельце талантів для всієї України. А ще – це місто любові й весни. Коли відкривали пам’ятник Соломії, я відчув себе європейцем у найкращому розумінні слова. Вдячний Богу, що мав до цього пряму причетність. В Тернополі, взагалі, є дуже багато доброго. Я щасливий, що живу тут. І звідки б не приїздив, – з якого міста чи країни, щоразу відчуваю, що в Тернополі я на своїй землі. Знаєте, як птах, що повертається в своє гніздо, так і я: «Повертаюся!».

Розмовляла Олена Лайко, Тернопільська Липа