Тернополянин Олег Мартинюк не святкує День Незалежності, бо нічого святкувати

День проголошення Незалежності України повертає пам’ять багатьох громадян нашої держави у ті буремні часи, коли розвалилась могутня імперія. Тоді дорослі і малі громадяни новонародженої України були схвильовані, адже байдужих до долі держави не було. Підтвердженням цьому є спогади наших учасників, які розповіли «Погляду» про свої переживання у цей переломний момент 22 роки тому. Хтось очікував на обіцяне владою житло, хтось – прагнув стати піонером чи комсомольцем, а ще хтось щиро вірив у те, що мрія про незалежність стане реальністю.

На час проголошення Незалежності Олегу Мартинюку було 30-ть років. На той час він працював старшим юрисконсультом Коопзаготоб’єднання Тернопільського районного споживчого товариства та вже вийшов із комсомольського віку. Олег Мартинюк брав участь у мітингах, що відбувались у Львові та Тернополі, створив з групою однодумців напівлегальний гурток прихильників демократії та підтримував Народний Рух.

–  Пригадую сльози у бабусиних очах, коли по радіо почула «Ще не вмерла Україна!». Вона не дожила до проголошення Незалежності трошки більше місяця. Пам’ятаю – ВСЕ!, – розповідає чоловік. – Ніколи не вірте, що було краще. Це – неправда. Одні говорять так, бо були молодими й здоровими, інші, бо сиділи при кориті, ще інші – їм завжди краще вчора, ніж сьогодні. Величезною нинішньою бідою є втрата перспективи і впевненості у завтрашньому дні, відсутність відчуття стабільності. Після проголошення Незалежності ми почали вчитись дихати на повні груди, не озираючись за спину в очікуванні удару. Це багато вартує. Коли б ви поставили питання про те, які зміни відбулися із проголошенням Незалежності  із розпадом Радянського союзу, бодай, на початку 2005, відповідь була б зовсім іншою, але говорити про країну сьогодні немає сенсу. Країни – немає. Є територіальне утворення зі збайдужілим до всього народонаселенням під назвою Україна. День Незалежності не святкую. Нічого святкувати!

 

Comments are closed.