Пам’яті нашого батька-капітана

«Усі ми родом із дитинства», – мудро зауважив один французький письменник-льотчик. Віталій Петрович народився 21 серпня 1951 р. в знаменитих Миньківцях. Знаменитих тим, що тут і в 14 навколишніх селах (так званому Миньковецькому ключі графа Ігнатія СЦИБОР-МАРХОЦЬКОГО) упродовж 30 років, на межі XVIII і XIX століть, існувала Миньковецька держава – зі своїми грішми, економікою і Конституцією. Одним із найперших і найсерйозніших кроків правителя Миньковецької держави було звільнення своїх селян від кріпосної залежності та дарування їм особистої свободи. Про це йшлося в особливому акті, урочисто проголошеному 1 січня 1795 р.

Ось у такому чарівному куточку Поділля з давніми волелюбними традиціями з’явився на світ Віталій. Не меншу роль у його становленні як особистості відіграли батьки. 29-річний Петро Павлович, який пройшов важкими дорогами великої війни, працював у Миньківцях, тодішньому районному центрі, завідувачем відділу пропаганди та агітації райкому партії. Саме він прищепив синові любов до історії, до рідного краю. Мама ж Віра Василівна, вчителька-філолог, чудовий мовник, передала синові любов до рідного слова, літератури. І обоє заклали в синові любов до людей.

Напевно, і зорі внесли свою немалу лепту у формування характеру Віталія. Народжений під сузір’ям Лева, він завжди і незмінно був у житті отим шляхетним і сильним Левом, якого, з одного боку, не дай Боже, зачепити, але готового завжди  захистити того, хто потребує допомоги, підставити плече у скрутну хвилину не тільки давньому приятелеві, але і незнайомій людині.

Перші 11 років Віталієвого життя пройшли у постійних переїздах із райцентру в райцентр. Куди направляли на роботу батька, туди за ним мандрувала і сім’я. А Петро Павлович був головою Новоушицького та Староушицького райвиконкомів, другим секретарем Новоушицького райкому партії, редактором Чорноострівської районної газети. Отак увійшли у дитинство майбутнього подільського журналіста славні старовинні подільські міста і містечка: Миньківці, Стара Ушиця, Нова Ушиця, Чорний Острів.

1962 р. сім’я БАБЛЯКІВ переїжджає, і вже назавжди, в серце Поділля – неповторний Кам’янець-Подільський. Тут батько Віталія спочатку працює заступником редактора міськрайонної газети «Прапор Жовтня», а 25 травня 1965 р. пленум міськкому КПУ затверджує його головою міського комітету партійно-державного контролю. Згодом цей орган стане міським комітетом народного контролю, а Петро Павлович очолюватиме його до 30 листопада 1983 р., тобто упродовж 18 з половиною років. Як зізнається в одному з інтерв’ю Віталій Петрович, «добре ім’я Петра Павловича мені багато допомогло у житті».

У Кам’янці-Подільському Віталій вчився у другій і п’ятнадцятій школах. Вчився добре, особливо легко йому давалися гуманітарні дисципліни. А після закінчення школи, довго не роздумуючи, вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Йому повезло як з наставниками, так і з однокурсниками. Його вчили загальні улюбленці студентів – професори Леонід Антонович КОВАЛЕНКО і Петро Федорович ЩЕРБИНА. З ним разом засвоювали ази історичної науки майбутні яскраві особистості: Олександр ЗАВАЛЬНЮК – нинішній ректор Кам’янець-Подільського національного університету, Руслан ПОСТОЛОВСЬКИЙ – ректор Рівненського державного гуманітарного університету, Іван РИБАК – професор національного університету. Вони були не просто друзями, але й членами наукового гуртка, створеного Петром ЩЕРБИНОЮ, разом їздили до Києва працювати в Центральній науковій бібліотеці та Центральному державному історичному архіві.

Готуючи дипломну роботу з питань селянського руху на Правобережній Україні в роки революції 1905-1907 рр., Віталій місяцями, навіть жертвуючи канікулами, працює у Державному архіві Хмельницької області, який тоді розміщувався в Кам’янці-Подільському. Тож не дивно, що саме цей архів став першим місцем роботи Віталія Петровича, коли 1972 р. він закінчив інститут. Почав зі скромної посади молодшого наукового співробітника.

Звісно, думав молодий архівіст і про наукову стезю, про написання та захист кандидатської дисертації. Визначився з майбутнім науковим керівником, визначився з темою. Але саме тема – «Розшарування українських селян на початку XX століття» – стала каменем спотикання. Вона явно була непрохідною в ті зашорені комуністичною ідеологією часи. Але брати іншу тему, кривити в ній душею, підтасовуючи факти під наперед задані висновки Віталій не захотів.

Манила його в житті ще одна муза – журналістська. Як зізнавався потім Віталій Петрович, «давалися взнаки батькові газетярські гени, хотілося писати про цікаві факти, людей, на історичні теми, бачити своє прізвище під опублікованими матеріалами». Проте батько не заохочував сина до журналістики. Уже потім Віталій зрозумів, що він оберігав його від долі газетяра у компартійній пресі…

Ще в студентські роки запам’яталася Віталієві похвала з вуст відомого кам’янецького журналіста Юхима БЕЙДЕРА –  згодом заступника головного редактора єврейського журналу «Совєтіш Геймланд», автора кількох поетичних збірок. Одного разу Юхим Володимирович проводив факультативні заняття зі студентами-істориками. Він запропонував їм написати чи то твір, чи то замальовку про їхній факультет, що розміщувався в Старому місті в приміщенні колишньої чоловічої гімназії. Тоді за оду alma mater почув майбутній головний редактор «Подолянина» теплі та добрі напутні слова на свою адресу від досвідченого майстра пера.

Від 1972 р. Віталій БАБЛЯК активно співпрацював не тільки з місцевим «Прапором Жовтня», але регулярно дописував до обласної газети «Радянське Поділля», районних газет Хмельницької та Вінницької областей. В основному це були краєзнавчі матеріали з історії Подільської губернії та Хмельницької області. Ось заголовки декількох його публікацій 1972-1973 рр. на шпальтах «Прапор Жовтня»: «Росія руку подала», «Уральцям-гвардійцям – наше спасибі», «Петровський на Кам’янеччині».

Після трьох років роботи в архіві 24-річному Віталієві запропонували пройти ще одну життєву школу. Тож наступних три роки він пропрацював секретарем комітету комсомолу шостого профтехучилища. Це було цікаве життя. Віталієві не раз доводилося застосовувати на практиці педагогічні знання, здобуті в інституті, підшуковуючи ключики до юних сердець. Не забував він і про журналістське перо. Його актуальні матеріали під рубрикою «Будні профтехучилищ» охоче подавав «Прапор Жовтня».

1978 р. Віталій Петрович повертається у Державний архів Хмельницької області. Там він працює на посаді заступника директора з наукової роботи, бере активну участь у підготовці збірників документів (серед них «Соціалістичне будівництво на Хмельниччині. 1921-1941»), написанні краєзнавчих матеріалів для газет Хмельниччини та Вінниччини, публікується в наукових збірниках. Ось тільки деякі з висвітлених ним тем: «Кіно на Поділлі», «Газети 1920-1930-х років», «Коцюбинський у Кам’янці-Подільському», «Адміністративно-територіальна реформа 1923 р. на Хмельниччині».

З часом палітра газетярських інтересів Віталія БАБЛЯКА невпинно розширювалася. У пресі з’являються його нариси, замальовки, інформації. Серед помітних тогочасних публікацій: усмішка «Ідеальна дружина», бувальщина «Джоконда», гумореска «На місці злочину». А 18 червня 1986 р. Віталій Петрович остаточно перекувався з архівіста на журналіста: розпочав працювати у редакції «Прапора Жовтня». Спочатку був кореспондентом агропромислового відділу, згодом – його завідувачем. У грудні 1986 р. Віталій БАБЛЯК став членом Спілки журналістів України.

Віталію Петровичу пощастило, бо прийшов він у журналістику вже зрілою 35-річною людиною, з багажем не тільки студентського життя, а й практичним досвідом роботи в колективі та з колективом. Та й період тоді був цікавий: оголошена в Москві Михайлом ГОРБАЧОВИМ чи то відлига, чи то перебудова, хоч доволі сильно пробуксовувала на місцях, але, якою б вона не була у кам’янецькому середовищі, давала можливість Віталієві писати не так, як його колеги ще декілька років тому. Тож новоприбулець журналістського цеху став сміливо експериментувати, придумувати нові рубрики, теми. У цьому він мав повну підтримку з боку тодішнього редактора газети Мар’яна КРАСУЦЬКОГО. Саме цей період 1986-1990 рр. згодом буде визнано «золотим віком» «Прапора Жовтня». Наклад газети тоді сягнув рекордних 40 тисяч примірників.

1990 р. 39-річний Віталій Петрович, не покидаючи роботи в «Прапорі Жовтня», стає редактором експериментальної молодіжної газети з чудернацькою назвою «ДеМоН» (це скорочення трьох актуальних слів – демократія, молодість, незалежність). Заснував цю газету Кам’янець-Подільський райком ЛКСМУ (МДС) на чолі з нестандартним, готовим до несподіваних ходів Сергієм БАБІЄМ. Видання насичене гострими, полемічними матеріалами. Саме для цієї газети Віталій Петрович провів перше в подільській журналістиці контрв’ю – між першим секретарем райкому КПУ Тарасом МУРАВКОЮ та головою мійськрайонної організації Народного Руху України Олегом БУДЗЕЄМ, невдовзі передруковане «Прапором Жовтня».

«ДеМоН» протримався на плаву недовго – десь із півроку. 14 червня 1991 р. стартував новий проект – газета для ділових людей «Магістрат», засновником якої стало спільне підприємство «Едельвейс», яке утворили птахорадгосп «Гуменецький», консервний завод, редакція газети «Прапор Жовтня», Фонд сприяння розвиткові підприємництва при міській раді. Редагувати нове видання запросили Віталія БАБЛЯКА. І цей проект протримався недовго – десь із півроку. Але обидва видання дали Віталієві Петровичу надзвичайно цінний досвід організації роботи. А ще познайомили його з молодим та енергійним Віктором ЄРМЕНЧУКОМ, який 1990 р. закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту.

Творчі пошуки Віталія БАБЛЯКА не залишилися непоміченими. Коли в листопаді 1991 р. Іван ПОКОТИЛО покинув пост редактора новоствореної газети «Кам’янець-Подільський вісник», засновником якої була міська рада, саме Віталія Петровича запросили очолити журналістський колектив. З одного боку, це була перспективна робота, яка відкривала нові горизонти для творчості. З другого боку, як показав подальший розвиток подій, самостійність редактора доволі жорстко регламентувалася. Тож із травня 1992 р. в лоні державної газети «Кам’янець-Подільський вісник» непомітно, але згодом усе зриміше та зриміше, стала зароджуватися та визрівати ідея створення в регіоні першої приватної газети «Подолянин». Але про все по порядку.

Отже, 4 листопада 1991 р. «Вісник» очолив Віталій БАБЛЯК, спочатку як в.о. редактора, а з 24 січня 1992 р. як повноцінний редактор, затверджений сесією міськради. Новий керманич газети відчув: щоб видання набирало сили, треба щось робити. А для цього потрібні певні важелі. І в травні 1992 р. з ініціативи Віталія Петровича колектив редакції «Кам’янець-Подільського вісника» виходить із пакетом конкретних пропозицій на сесію міськради: 1) трудовий колектив стає співзасновником видання; 2) газета набуває обласного статусу; 3) періодичність виходу часопису поступово зростає з двох разів на тиждень до чотирьох; 4) газета на область виходить під лаконічнішою та промовистішою назвою – «Подолянин». 15 травня сесія міськради з усіма пунктами, крім четвертого, погодилася. Отже, «Подолянин» тоді, 19 років тому, не народився. Але слово «Подолянин» як можлива назва газети вже було промовлено…

«Вісник» усе активніше та прицільніше аналізує дії владних структур міста. І в тому немає нічого дивного: адже в газеті працюють два депутати міськради (Віктор ЄРМЕНЧУК та Олег БУДЗЕЙ), а редактор Віталій БАБЛЯК і його заступник Олександр ДОЛОЖЕВСЬКИЙ – до-

свідчені журналісти, що пройшли добрий вишкіл у «Прапорі Жовтня». І тому гострі і разом з тим аналітичні публікації (серед них і Віталія БАБЛЯКА) викликають широкий резонанс у читачів і водночас роздратування голови виконкому та його найближчого оточення. З кінця червня починається фінансова блокада «Вісника» – закладена в бюджеті дотація, незважаючи на численні звернення Віталія Петровича, газеті не надається.

Творчий потенціал «Вісника» був тоді надзвичайно високим, адже, окрім названих вище журналістів, у газеті працювали дотепний художник Ігор РОМАНЕНКО, прискіпливий літературознавець Віталій МАЦЬКО, всюдисущий непосида Михайло КОЦЮБАНСЬКИЙ, майстриня задушевних розмов Юлія ЯВОРСЬКА, досвідчений фотокореспондент Микола СІДАШ (у жовтні його змінив Микола МОСТОВИЙ). Здавалося, варто тільки демократичній владі та колективу редакції сісти за круглий стіл переговорів і затіяти діалог, як усе стане на свої місця. Але влада на діалог не йде.

Ситуація загострюється. 15 серпня на знак протесту проти невиконання владним співзасновником газети своїх обов’язків щодо видання, відстоюючи право журналістів мати свою думку та вільно висловлювати її, «Вісник» з ініціативи Віталія Петровича виходить з численними білими плямами. 9 вересня побачив світ спеціальний блокадний випуск газети (де, до речі, вперше було вміщено карикатуру на чинного найвищого місцевого діяча). Часопис видається на гроші, взяті в кредит. Депутати нарешті (після літніх канікул) звертають увагу на газету і 14 вересня ухвалюють: 1) фінансувати газету до кінця бюджетного року; 2) для розгляду конфлікту створити спеціальну депутатську комісію.

І все ж, коли горшки побито, хіба вже звариш у них кашу? Інтереси сторін діаметрально розбіглися: влада мріяла накинути вуздечку на газету, а газета мріяла вирватися на волю. У листопаді 1992 р.

сім працівників редакції (БАБЛЯК, БУДЗЕЙ, ДОЛОЖЕВСЬКИЙ, ЄРМЕНЧУК, КОЦЮБАНСЬКИЙ, РОМАНЕНКО, ЯВОРСЬКА) реєструють як засновники обласну газету «Подолянин». Сесія, що відбулася 1-3 грудня 1992 р., поставила крапку в затяжному конфлікті, звільнивши Віталія БАБЛЯКА з посади редактора «Вісника». Віталій МАЦЬКО та Юлія ЯВОРСЬКА залишаються творити газету міськради (саме міськради, бо сесія попутно скасувала свою травневу ухвалу про право трудового колективу бути співзасновником газети). Решта колективу на чолі з головним редактором «Подолянина» Віталієм БАБЛЯКОМ, обраним на цю посаду засновниками нового видання, дружньо береться за справу – і вже 26 грудня 1992 р. у кіосках «Укрпреси» з’являється перше число приватного «Подолянина».

Звичайно, приватна газета в Кам’янці-Подільському рано чи пізно народилася би (як, скажімо, ідея 1-2 журналістів, що зуміли «улестити» якогось фінансового донора). І, цілком ймовірно, швидко би загинула (як, для прикладу, «Наша справа» чи «Моя газета»). Але щодо «Подолянина», то тут випадок унікальний: по-перше, за справу взявся сформований творчий колектив, по-друге, із сильним азартом довести свою правоту. І, напевне, тому, немов космічна ракета, втрачаючи на старті співзасновника за співзасновником, ядро трудового колективу «Подолянина» все ж зуміло вивести свій корабель на розрахункову орбіту. І, безперечно, газета не витримала би космічних перенавантажень перших найважчих років становлення, якби на чолі колективу не стояв досвідчений і енергійний Віталій БАБЛЯК з його «чуйкою», умінням контактувати з людьми, придумувати нестандартні ходи.

Значну роль у становленні газети відіграли дві основні риси Віталія Петровича БАБЛЯКА – непідкупність і принциповість. Про це знають усі, хто мав із ним справу. Так, на початку 1999 р. Віталій Петрович здійснив безпрецедентний крок, написавши заяву про звільнення його зі складу депутатів Кам’янець-Подільської міської ради. Свій вчинок він пояснив тим, що ні він, ні міська влада не змогли забезпечити ремонту доріг Кам’янця-Подільського так, як він обіцяв у своїй передвиборчій програмі.

У біографічному матеріалі для збірника «Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка в особах» Віталій БАБЛЯК зазначив: «Я – щаслива людина. Щасливий, бо зумів самотужки, крок за кроком вийти на свою життєву стежину, займатися справою, котра приносить насолоду мені, нашому колективу та подяку від читачів». Процитуємо ще два характерні абзаци із цього видання 2008 р., які засвідчують надзвичайно шанобливе ставлення головного редактора до співробітників очолюваного ним колективу:

«Найбільше Віталій Петрович пишається людьми, які працюють у редакції, – випускниками педінституту, педуніверситету, котрі із самого початку творили газету. І сьогодні вони складають основу «Подолянина». Це – заступник головного редактора Ольга МІРКОТАН (історичний факультет), відповідальний секретар Тетяна ДЄВІНА (факультет початкових класів), редактори відділів Олег БУДЗЕЙ (фізико-математичний факультет), Наталія ЯРОВА (історичний факультет), Наталія МАРКОВСЬКА, Сергій СОКАЛЬСЬКИЙ, Світлана ФЕДОРИШИНА, Наталія ЯЦЕМІРСЬКА (філологічний факультет), Тетяна ШУХАНОВА (факультет фізвиховання), коректори Тетяна БОДНАР, Наталія ГАЛАГОДЗА і Наталія ЖУКОВСЬКА (філологічний факультет).

Під стать їм й інші співробітники редакції – працівники відділу реклами та оголошень, комп’ютерно-видавничого відділу. Всього у «Подолянині» – 24 працівники, які без метушливості та нервозності роблять свою справу. Всі вони гарні, добрі, в основному молоді люди. Цікаво, що жоден з працівників редакції не має спеціальної журналістської освіти. Однак це не заважає «Подолянину» міцно утримувати роль лідера серед місцевих засобів масової інформації. Свідченням цього стало отримання 2008 р. редакцією газети знаку «За бездоганність», присвоєного Асамблеєю ділових кіл спільно з міжнародними інституціями в рамках Міжнародної іміджевої програми «Лідери XXI століття».

Віталій Петрович не уявляв себе без роботи, безтурботним пенсіонером, якому не потрібно нікуди поспішати, не потрібно розплутувати вервечки різноманітних проблем. Він і на пенсії збирався працювати. Але не дожив до неї, до свого 60-річчя три місяці. Колись Віталій Петрович переконав міське керівництво проводити сесії міської ради у вівторок, щоб газети, які виходять раз на тиждень – у четвер і п’ятницю, подавали сесійні новини свіжісінькими. Він помер по-журналістськи точно – у вівторок. У вихідні його – веселого та життєрадісного – бачили на Дні міста. А у вівторок його не стало. Віталій Петрович помер у лікарні, в реанімаційному відділенні. За словами лікарів, шансів на порятунок не було…

Втратила вірного чоловіка, надійну опору дружина Алла Вікторівна, зосталася без чуйного сина мати Віра Василівна, осиротів без мудрого керманича колектив «Подолянина», збідніла аура міста на сильну особистість. 25 травня тисячі кам’янчан прийшли в районний Центр національної культури і мистецтв «Розмай», щоб попрощатися з Віталієм Петровичем. Поховали його на міському кладовищі на Нігинському шосе – на почесній алеї. На ній уже покоїться його батько Петро Павлович, що помер 24 роки тому – 13 листопада 1987 р. В кафе «Дніпро», що навпроти редакції «Подолянина», зібралися рідні, колеги, друзі покійного, аби щирим і теплим словом пом’янули людину, що завжди несла людям добро, яка ще багато добра могла зробити. Але, як співається в улюбленій пісні Віталія Петровича, «есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь». Три дні тому ця миттєвість, яку Віталій БАБЛЯК зумів зробити максимально яскравою для себе і для людей, несподівано обірвалася, згасла…

Але він встиг зробити найголовніше – втілити в життя свою мрію. І найкращою пам’яттю про незабутнього Віталія Петровича може бути тільки одне – гідно продовжувати розпочату ним справу. Він був мудрим капітаном: зумів добитися самостійної та злагодженої діяльності всіх відділів і служб такого непростого механізму, яким є редакція сучасної тиражної і рентабельної газети. І хоч кожен з екіпажу «Подолянина» чудово знає свій маневр, усе-таки важко плисти далі, коли раптово опустів капітанський місток. Але кожен член екіпажу знає, що не має ані найменшого права недбалим рухом зганьбити пам’ять про капітана-засновника.