“Страшно коли помиляється медик”, – Іра Токарчук

Цій привітній, милій дівчині всього 19, а за рік вона вже пройшла шлях від кузні Євромайдану до участі в бойових діях. Іра Токарчук – студентка ІІІ курсу медичного факультету, яка восени повернулася із зони АТО, де протягом канікул була волонтером у батальйоні «Шахтарськ». Про її перебування на Сході, враження та висновки читайте далі в ексклюзивному інтерв’ю…

– Як проходять перші місяці навчання?
– Навчання проходить нормально. Наразі не виникає ніяких труднощів.

– Про це неодноразово писали в газетах та інтернет-сторінках: на початку осені ти повернулася із зони АТО, де перебувала впродовж літа. Чи спонтанним було це твоє рішення?
– Ще минулої весни в нашому університеті на «Калині» збиралася група зі старших курсів, куди брали бажаючих навчатися на воєнній кафедрі, як військових медиків. Хоча я була на другому курсі, мене туди запросили знайомі з Майдану. Звісно, я погодилась, бо розуміла: потрібно бути готовим до всього. І якщо трапиться якась тривожна ситуація в країні, кожен повинен докласти максимум зусиль для допомоги Батьківщині. Тому я вирішила записатися на воєнну кафедру. Від того часу жила з такою думкою, що коли буде така потреба в допомозі – піду добровольцем..

– Чи не було тобі страшно відправлятися в зону АТО і як відреагували твої рідні на таке рішення?
– Ще в часи Майдану, коли я почула, що у Києві в Профспілках організовується медична служба, лікарі та волонтери постійно чергують і їм потрібна допомога, вирішила записатися туди і усіма силами допомагати. З того часу кожних вихідних, у вільний від навчання час працювала там, а на початку тижня поверталася в Тернопіль. Після Майдану я була націлена на думку, що якщо буде потрібна допомога – робитиму все, що мені під силу. Певна річ, мої батьки дуже хвилювалися і я, звичайно, теж. Але набагато спокійніше сприймати ті реалії на Майдані і в зоні АТО, ніж читати новини в Інтернеті. Коли перебуваєш там – привикаєш до всіх жахіть війни і просто перестаєш звертати на них увагу. Так простіше.

– Чи вистачало тобі на практиці тієї підготовки, яку ти отримала протягом двох курсів?
– Перед навчанням на Медичному факультеті ТДМУ, я закінчила сестринську справу в нашому університеті в ННІ медсестринства. Звичайно, всі знання, які здобула протягом навчання дуже допомогли, але їх все-таки було замало. Поранення під час воєнних дій дуже відрізняються від звичайних побутових. І це додавало труднощів. Бували випадки, коли навіть кваліфіковані спеціалісти, професійні лікарі робили помилки через брак знань у військовій медицині. Це велика проблема.

– В який місцях у зоні АТО тобі довелось побувати?
– На жаль, не можу сказати конкретних місць нашої локації, тому що частина батальйону і надалі там знаходиться. Але поранених бійців ми доправляли у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. І.І.Мечникова.

– Яке було ставлення місцевих жителів до вас?
– Все-таки ставлення місцевих жителів було дуже різним. Не можу назвати якогось відсоткового співвідношення, але були ті які підтримували нас і ті, які були на боці сепаратистів.

– Яким було становище у самому батальйоні?
– Я була добровольцем батальйону «Шахтарськ». Там працювали, воювали люди з різних регіонів України, але в більшості зі Сходу. Ті, які вже втратили все, що мали. У багатьох з цих людей розпалися сім’ї (наприклад, батьки підтримували сепаратистів, а їхній син пішов добровольцем в український батальйон), у них вже не було великого вибору щодо майбутнього: або переможуть і побудують собі нове життя, або загинуть. Їм було нічого втрачати і це відчувалося у їхніх діях. Мені страшно уявляти, що вони робитимуть, якщо раптом Україна не переможе… Ставлення між бійцями було різним – це ж зовсім не схожі між собою люди, різного віку, які розмовляють і українською, і російською мовами, з відмінним менталітетом.

– Що для тебе головне в житті?
– Для мене головне прожити життя правильно, хоча це не завжди вдається. Потрібно знати як правильно обрати свій шлях, як його долати. Правда одна, хоча зустріти її надзвичайно важко. Але я волію краще її знати і страждати від цього, аніж жити якимись нерозумними ілюзіями та не усвідомлювати, що насправді відбувається.

– Які твої плани на майбутнє?
– Щодо планів на майбутнє, я, справді, розриваюсь на дві частини. З однієї сторони, дуже сумую, коли спілкуюсь по телефоні з хлопцями із батальйону, коли просять мене приїхати. Вони герої, бо не бояться балансувати на межі життя та смерті заради кожного з нас. Але і найсміливішим потрібна підтримка. Тоді сідаю і думаю, як і коли їхати знову. По телефоні намагаюсь підготувати батьків до такого кроку. З іншої сторони, я розумію, що це лише 3 курс, розпочалися важливі та цікаві предмети. Хоча мене не дуже приваблює сидіти за книжками, але попереду КРОК. Також усвідомлюю, що для майбутніх лікарів навчання надзвичайно важливе. Не так страшно, коли юрист чи бухгалтер помилиться в якійсь цифрі, страшно коли помиляється медик. За останні місяці я, як ніколи, зрозуміла ціну лікарської помилки і це, справді, жахливо. Тому наразі ще не вирішила, що робитиму далі.

– Якби рік тому тобі хтось розповів, що трапиться така ситуація в країні, чи повірила б ти тоді, що будеш однією з добровольців?
– Я дуже люблю нашу Батьківщину. Переконана, що захищати її, боротися за неї – справа честі. Тому, якби мені хтось сказав рік тому, що я піду медиком-волонтером у зону бойових дій, без сумніву повірила б.

– І наостанок – твої побажання всім студентам.
– Дорогі студенти, я така ж як ви і прекрасно розумію, як хочеться у цей період життя відпочити, погуляти, провести його весело і цікаво. Але бажаю вам ніколи не забувати, для чого ви прийшли у цей університет і чого прагнете в майбутньому. Ціна лікарської помилки – занадто висока. Тому працюйте, старайтесь і живіть так, щоб потім не було соромно.

Обличчя ТДМУ

Comments are closed.