У багатьох аспектах саме Європі потрібно до нас тягнутися, – Лілія Мочула

«Якщо мріяти і вперто йти до своєї мети, то все вдасться», – це девіз тернополяки Лілії Мочули. Дівчина навчається на третьому курсі Римської академії мистецтв. А нещодавно здобула престижну нагороду  серед італійських скульпторів і невдовзі її дітище прикрашатиме одне із вулиць Риму.

– Лілю, як ви потрапили на навчання до Риму?

– Одного дня я подивилась в дзеркало і зрозуміла, що не розвиваюсь, топчуся на місці. Тому й вирішила  кардинально щось змінити у своєму житті. Я мала дуже красиву мрію –  навчатись у Римській академії мистецтв і крок за кроком йшла до неї. Я вірю що все можливо, якщо в це дуже сильно повірити. Довелось залишати університет, призупиняти активну діяльність у Пласті, передавати обов’язки голови профкому мого факультету, та, і зрештою, залишати друзів і рідних, адже в Італії родини у мене немає. Батьки були не проти, але займатися підготовкою всіх документів вирішила сама, без допомоги спеціальних фірм. Сайт академії знайшла в інтернеті і почала шукати, які ж потрібно документи та що потрібно для вступних іспитів. Це було дуже цікаво, бо на той момент італійської я не знала, тому півроку ходила до репетитора, але коли приїхала в Італію, то зрозуміла, що цього було далеко не достатньо.

– На скільки привітною була для вас Італія?

– Я приїхала в Рим практично без початкового капіталу і я точно знаю що, якщо хотіти вчитись то це можна організувати для себе, навіть не маючи грошей за спиною. Рим – місто мистецтва, воно мене дуже надихає, я відчуваю себе в ньому вільно. Там нема наяких рамок і стереотипів, за що я, до речі, і люблю сучасне мистецтво, головне ідея і, що вона в собі несе.

 

–  Важко було звикати до тамтешнього життя?

Звикати було дуже важко, бо я переїхала зовсім в іншу країну, мовою володіла дуже частково. Я не знала ні де аптека,  ні де найближчий супермаркет, пошта, розклад руху автобусів… Але якимось дивним чином весь час на дорозі траплялися люди, які мені допомагали. Якщо відверто, то перших півроку почувалася там зайвою: все було чуже і потрібно було оформити безліч документів, які я не знала де взяти… Відчувалось, що Рим відштовхує від себе людей, які хочуть проживати в ньому легально. Але разом із вивченням мови прийшов і комфорт,  і друзі, і нові подорожі по сонячній Італії. Одного разу я сіла не в той потяг, бо в Італії їх є 2 види  – швидкісні і регіональні, що їздять повільніше та частіше зупиняються. Коли проходив контролер, то він зрозумів, що я помилилась і тоді довелось ще довго пояснювати на ламаній італійській, як так вийшло, ну і звісно, багато посміхатись. На щастя, ця історія закінчилась успіхом і штрафу мені не виписали. Взагалі я помітила, що в Італії, зокрема в Римі, багато чого залежить від посмішки і хорошого тону розмови. Якщо правильно підійти і гарно попросити, то працівник може виявити допомогу навіть якщо за спиною ще черга і це не входить в його обов’язки. Віразу скажу, що для хлопців ця хитрість не пройде (сміється – авт.) Однак італійці вміють поважати людей та їхні потреби, бо європейці теж мають багато іммігрантів, що навчило їх толерантності. Оскільки навчання в Римі досить дороге, але

Чи не відчували до себе упередженого ставлення  як до українки?

– Ніякого упередженого ставлення не відчувала ніколи, а після Революції Гідності навіть навпаки, ще більше стали поважати. Так, це правда, що більшість іммігрантів Італії це – жінки, що не дуже прагнуть інтегруватися в італійське суспільство, а думають як витратити менше грошей, щоб побільше додому відправити родині. Думаю, проблема цього криється у тому, що наші дипломи за кордоном не визнають і прекрасні фахівці повинні трудитися простими робочими. Навіть є дівчата мого віку, що приїжджають до Італії і не прагнуть здобути освіту, а відразу шукають роботу. Я живу на стипендію. Вона покриває вартість навчання, проживання у гуртожитку, ще й залишається на маленькі кишенькові витрати.

–       Хто вам привив любов до мистецтва?

– З мистецтвом мене познайомив мій батько. Він завжди  старався бути близьким до прекрасного. Батько відкрив власну справу, має  маленьку галерею та магазин художніх матеріалів на вулиці Шептицького. До речі,  художні матеріали в Італії дуже дорогі, і мій тато не раз висилає мені все необхідне для плідної роботи.

–       Розкажіть про міжнародний конкурс скульптур…

– Навесні, куратор в академії запропонував мені взяти участь  у міжнародному конкурсі із скульптур від фундації Peano. Цей конкурс проводиться щороку і переможець отримує визнання та можливість реалізувати свій проект у натуральну величину. Ми почали працювати над ідеєю і в результаті вийшов досить інтерактивний макет.  Я не сподівалась, що ми виграєм, хоча мій професор казав, що робота варта уваги. І одного дня мені подзвонили і сказали, що я зайняла призове місце. Яке саме не сказали, щоб зберегти інтригу аж до церемонії нагородження. До речі, через цю церемонію мені довелось відкласти поїздку до України. Я була дуже щаслива почувши своє ім’я у списку переможців, але одразу із цим відчуттям прийшло усвідомлення, що весь наступний рік прийдеться займатись скульптурою, а також знаходити час для навчання в академії. Отже, скульптура називається “Точка зору”. Скульптура являє собою блок каменю з отворами, що символізують вікна у будинку, відкриті, закриті, напівзакриті фіранками.  Якщо гіпотетично уявити її реальної величини ( 3м довжина 2м висота та 1 м ширина) , що стоїть на траві і крізь ці віконечка видно шматки міського пейзажу. Люди, що сидять на траві і дивляться крізь ці віконечка бачать різні шматочки загальної картинки, тобто мають свою точку зору. Але ніхто із них не отримає повного зображення, якщо не візьмуть до уваги і те, що видно з інших віконечок. Також ця скульптура є інтерактивною, бо має зв’язок із спостерігачем, а також дітки можуть гратися: пролазити крізь отвори, бігати довкола. Так, як проект є досить громіздкий, шукаю спонсорів у допомозі реалізації скульптури.

–       Маєте якусь заповітну мрію?

– Я мрію багато подорожувати, мрію щоб війна в Україні закінчилась і люди на вулиці почали більше посміхатись, мрію побудувати гарну сім’ю. Мрію, щоб українці ставати життєрадісніші і оптимістичніші як італійці. Саме цієї риси нам не вистачає. Але насправді Україна має дуже багато власних переваг і в багатьох аспектах саме Європі потрібно до нас тягнутися. Це я маю на увазі моральне та духовне життя населення.

Коментарі вимкнені.