Українські “кіборги” — не машини, а ангели… (фото)

40 годин зйомок із донецького аеропорту та прилеглого села Піски — цінний матеріал, який привезли із зони АТО відомі режисери — наш земляк Іван Ясній та його товариш Леонід Кантер. Нині вони працюють над другим документальним фільмом про війну — “Добровольці Божої чоти”, перший — “Війна за свій рахунок” — з’явився на початку вересня. Героїзм “кіборгів” донецького аеропорту — те, що наповнює відзняті кадри.
Військова команда «плюс»… артистизм
— Донецький аеропорт практично зруйнований, з його злітних смуг кілька років не зможуть здійматися літаки, але там воюють не за сам об’єкт — нині він є символічною точкою перевірки на стійкість, — розповідає Іван Ясній. — І наші військові доводять, що ми сильніші не так озброєнням, як духом непоступливості. Донецький аеропорт нині тримає Добровольчий український корпус “Правого сектора”. Серед його бійців є й кілька тернополян, зокрема, легендарні Андрій Шараскін та Валерій Чоботарь. Леонід Кантер п’ять днів знімав у самому аеропорту, а я — у Пісках, що за три кілометри, — там також жахлива стрілянина, доводилося ховатися у підвалах, іноді здавалося, що вже в тилу ворога. Що насправді відбувається в аеропорту? Група армійців, які тримали там оборону, не мали чіткої команди дій, тому хотіли здати термінал. Натомість Андрій Шараскін кинувся зі своїми хлопцями захищати об’єкт, адже там було багато зброї, бронетехніки. “Рота, за мною! Зайняти позиції! Правий сектор!” — почав гукати. Його команда впереміш із артистизмом врятувала ситуацію, додала бойового духу. Сепаратисти не сподівалися на такий поворот подій, тому відступили. На жаль, під час перестрілок наші хлопці зазнали втрат, багатьох поранено… “Кіборги” нині наводять страх на ворогів, переповідають, що їх понад триста осіб, насправді ж їх значно менше, але вони — вперті й незламні.
«Кіборги» — не машини, а ангели
Незламних оборонців донецького аеропорту називають “кіборгами” — надлюдьми. Цей фантастичний образ означає “напівлюдину-напівмашину”. Утім, українські “кіборги” — не машини, а ангели…
— Шкода, що відзняте неможливо помістити в один фільм, колись, може, видамо хроніки війни, а наразі подамо історії, які мають початок і завершення, — каже режисер. — Історій багато, розповідають їх не на передовій — там спілкуються пошепки, аби не видати себе сепаратистам. Один науковець-історик стріляє з міномета і завжди ходить у навушниках. “Мушу берегти слух, бо працюю екскурсоводом. Як буду спілкуватися з людьми?!” — пояснює. Інша історія: боєць “Хміль” був поранений в ногу, ми його відвозили в дніпропетровський госпіталь. Дорогою розповів, що має на війні чотирилапого рятівника. В одному бою наші військові відтиснули сепаратистів, залишилася вівчарка, блукала селом, тож її заманили у вольєр. “Хміль” почав її підгодовувати, приручив. І коли почалися мінометні обстріли, собака щоразу накривала собою бійця. Якось осколки міни поранили вівчарку — взяла на себе всю сталь. “Хміль” попросив врятувати собаку, її прооперували, і незабаром — знову в бій!
Добровольці викуповують зброю за… спирт
— Особливо напружена ситуація в донецькому аеропорту була напередодні виборів, “ДНРівці” готували провокації, поширювали інформацію про масову зачистку, — продовжує розповідь Іван Ясній. — Та наші хлопці мужньо тримаються! Взагалі, як переконався, добровольці — особливі бійці, вони не мають посвідчень учасників АТО, не отримують коштів за перебування в гарячих точках, за свій кошт одягаються, їм держава не надає зброю… До речі, щодо зброї, то, вибачте, скажу правду: або здобувають у бою із сепаратистами, або ж викуповують у наших армійців за… спирт.
Добровольці — зовсім інші, ніж прості військові, вони стають разом до молитви, на рівних з командирами обговорюють плани дій, ідеї рядового завжди поціновані керівництвом. Атмосфера у добровольчих батальйонах нагадує справжню Січ, де кожен вважає, що найбільша нагорода — поїхати на передову, служити друзям, а найбільший сором, — коли бійця повертають із передової. Вражає й жертовність добровольців. Був випадок, що два хлопці “підстьобували” один одного, здавалося, як так можуть побратими? Але коли одного поранило, інший, який любив піджартовувати, взяв його на плечі, виніс з поля бою, а сам загинув… Як виявилося, насправді під пацанячими “підколками” приховується велика внутрішня жертовність! Перебуваючи серед таких людей, дивлячись в очі смерті, починаєш по-іншому розмірковувати над життям, переосмислювати, щоденні турботи та хвилювання видаються дріб’язковими… Найдорожче — мир і свобода, які великою жертвою здобувають наші хлопці на передовій

Іванка Гошій, Нова Тернопільська газета