«Сіли з чоловіком у потяг і поїхали до сина-вояка в Маріуполь…»

Революція Гідності та війна на Сході України зачепили родину Люби та Василя Іванісіків із Хоросткова. Їхній молодший син Василь, курсант Академії внутрішніх військ України, змушений був у перші дні Майдану стояти по той бік барикад, але під час протистоянь написав заяву і покинув вуз, щоб не бути зрадником. Старший син Сергій як лейтенант прикордонних військ з початку АТО несе службу в Маріуполі. Пан Василь їздив на київський Майдан, разом із дружиною наприкінці червня провідали сина у гарячій точці. Нині пані Люба — активна волонтерка, допомагає хоростківчанам, які захищають територію України на Донбасі.

«У Донецьку нас могли вбити…» 
Минулого тижня Іванісіки знову відправили на Схід України 24-річного сина Сергія, який місяць був у відпустці. Три роки хлопець служить прикордонником, має звання старшого лейтенанта, нині стереже кордони з боку Азовського моря в Маріуполі. А їхній 23-річний Василь ще навесні подався на заробітки до США.
— Ніхто не думав, що після Революції Гідності Росія розпочне проти нас війну, — каже пані Люба. — Молодшого сина-курсанта влада Януковича заганяла на Майдан, він був у тому автобусі, який обливали водою… «Сину, забороняю тобі виходити проти людей! Кидай академію — це буде гідний вчинок!» — порадив батько. Василь так і зробив, за ним ще двадцять курсантів відмовилися виконувати злочинний наказ. А коли почалися події на Сході, уже Сергій опинився в гарячих точках. У червні мав приїхати на сесію в університет, але його не відпустили. Ми з батьком не витримали, купили квитки, сіли в потяг і поїхали до Маріуполя. У Донецьку стояли танки, стріляли, сепаратисти висаджували з потяга хлопців, а в наше купе не зайшли — Господь уберіг! Я всю дорогу не випускала з рук вервичку. Боялася, але думала, не дай, Боже, то остання зустріч… Тиждень ми були у штабі в Маріуполі, надивилися на війну…
Домашніми наїдками — ковбасою, пиріжками, запеченими індиком та куркою — пані Люба нагодувала усю роту. Поверталися Іванісіки додому не в меншому страху — пересідали на інший потяг в Донецьку. Син Сергій, як потім зізнався, увесь час молився за них.
«Ніби милостиню прошу, але зберу — щаслива!»
Свого часу пані Люба працювала у їдальні місцевого спиртозаводу, їздила на заробітки до Португалії, нині присвятила себе волонтерству. Чоловік був кілька років на заробітках в США, тепер займається випалюванням деревного вугілля.
— Відколи Сергій на війні, я почала займатися волонтерством, — розповідає пані Люба. — Спершу збирала продукти і передавала трьом першим хоростківським воякам, та коли після третьої хвилі мобілізації на Сході опинилися 16 наших хлопців, взялися усією громадою допомагати. У серпні створили штаб допомоги, міський голова Ганна Олійник надала нам приміщення у лікарні. Збираємо пожертви по церквах, серед населення, допомагають підприємці, заводи. Потрібно було закупити бронежилети, то отець Петро Панасюк організував акцію «Єдині духом»: процесія ішла містом і небайдужі кидали у скриньку пожертви. А ще після футбольного матчу між священиками і хоростківською командою волонтери у вишиванках збирали кошти. Тоді зібрали майже 10 тисяч гривень. Вразило, що наші школярі замість купувати квіти на перший дзвоник передали допомогу для солдатів. Не залишаються байдужими і місцеві підприємці — приносять у штаб продукти, гроші. Першого разу ми зібрали 25 тисяч гривень, другого — 56 тисяч, придбали каски та бронежилети. Нині закуповуємо теплий одяг, взуття, продукти і передаємо через підволочиських волонтерів Петра Васька та Руслана Савончака. Дуже допомагають нам медичні працівники, головний лікар Хоростківської лікарні Михайло Довганюк. Вражає: одна літня хоростківчанка щомісяця з пенсії закуповує харчі для наших солдатів, інша жінка з США передає ліки, вітаміни, працівники мішкового заводу пошили непромокаючі підставки під матраци. До кого з підприємців не прийду — ніхто не відмовляє. Ніби милостиню прошу, але коли зберу щось для хлопців — щаслива!
«Усі 16 хоростківських військових — як рідні сини»
— Тому потрібні валянки, тому — куртка, балаклава, шапка, тому — цигарки… — пані Люба не випускає з рук список необхідних речей для їхніх військовослужбовців. Жінка щоразу телефонує до кожного із 16 хоростківських героїв, запитує про їхні потреби і намагається чимскоріше доправити на Схід усе необхідне.
Про кожного солдата волонтерка знає, мабуть, навіть більше, ніж їхні рідні. Розповідають їй про страшні бої, про криваве перемир’я. Пані Люба кожного підтримає — хвилюється, як за своїх синів.
— Олег — круглий сирота, зачинив квартиру і поїхав воювати, допомагаємо йому, чим можемо, його однокласниця киянка Ліля зібрала шкільних друзів, написали йому листи, передали якісь речі, — розповідає волонтерка. — Руслан вийшов живий з іловайського пекла, Віталій був багато років за кордоном, приїхав на Майдан, а потім подався воювати на Схід, нині зі зламаною ногою та пораненнями після боїв… Наші хоростківські бійці — безстрашні, кажуть, що воюватимуть, аж поки не виженуть ворога з української землі. Днями я говорила зі своїм Сергієм — тримається! «Не віддамо ні шматочка землі! Бо за що тоді гинули побратими? За що ми стояли?!» — каже. Маріуполь штурмують, але місцеве населення не здається, місто стало українським! Впевнена, що наші військові захистять всю Україну, бо вони воюють з великою відданістю своєму народові.

Іванка Гошій, Нова Тернопільська газета