Вишиває весільну сорочку на Донбасі та підписує міни за донат: історія тернопільської волонтерки Ольги Данченко

Продала машину, щоб купити коханому тепловізор. Тернополянка Ольга Данченко допомагає українським бійцям, відколи Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Зараз забезпечує одну з рот 67-ї окремої механізованої бригади. Для бійців купує автомобілі, дрони, одяг і все необхідне під час війни. Для них також придумала назву та логотип — “Сталева сотня”. Командиром роти є наречений Ольги — Сергій Коновал. Волонтерка каже, саме він для неї є стимулом працювати заради перемоги.

Ольга Данченко — перша героїня проєкту Суспільного “Дві дороги на схід”. Зараз волонтерка найбільше часу проводить на Донеччині поруч з воїнами “Сталевої сотні”. Там виготовляє прикраси з гільз, підписує міни за донат і всіляко намагається залучити гроші для роти. А як тільки знаходить вільну хвилину — вишиває собі та своєму коханому весільні сорочки. Як це — залишити все, що в тебе було до війни, аби бути волонтеркою? Щоб дати відповідь на це запитання, ми вирушили в дорогу на схід разом з Ольгою Данченко.

У дорогу на Донеччину разом з волонтеркою Ольгою Данченко вирушаємо на світанку. За кермом — боєць 67-ї окремої механізованої бригади з позивним “Вінні”. Під час поїздки Ольга вирішує волонтерські справи, а паралельно — здає сесію в університеті.

“Ну все, я здала сесію. Три сесії позаду, тепер тільки магістерська і я стану магістром “Психології бізнесу та управління”. До речі, поступила я під час повномасштабної війни і встигла вже під час цієї війни і закінчити навчання. Це мені дуже допомогло у волонтерстві, тому що бренд “Сталевої сотні” створений власне на парі “Психології реклами”, я захистилася по ньому”.

На Донеччину приїжджаємо пізно вночі. Тут Олю зустрічають бійці, для яких привезла допомогу.

“Привезли ми сьогодні “Екофлоу” декілька штук, привезли багато одягу зимового, зокрема терморукавиці та шапочки, багато всяких солодощів, енергетиків. Тобто все, що хлопці найбільше люблять. Головне, щоб у бійців було все, тому повна машина сьогодні в нас”.

Волонтерка запрошує нас до свого помешкання. За її словами, раніше тут жили місцеві, але під час окупації вони виїхали до Росії.

“Маємо кухню, тут постійно повно мишей, але ми щасливі, бо в нас є світло і вода. Вода правда тільки холодна, але ми працюємо над цим. Опалення газове, воно, звісно, не працює, том що газ виключений. Кімнати невеличкі, ми тут прибрали. Вікон немає, тут рідко взагалі десь є вікна, тому виходили з того, що є. А на зиму в планах — це все пінопластом задути, ми вже так зробили в одній квартирі. От маємо таку гостьову кімнату, тому приймаємо тут наших гостей, тобто сьогодні вас”.

Одразу після нашого приїзду бійці передали Ользі міни, які вже за пів години вирушать на бойові позиції. Їх волонтерка підписує за донат. Каже, це ще один спосіб залучити гроші, аби допомогти бійцям.

“Я йшла в нас по дворі в штабі і побачила, що є ці міни. Вирішила, що круто буде підписувати міни за донат. Це спрацювало. Люди кидають донати, люди хочуть підписаних мін, хочуть “передати привіт” росіянам. Тому маємо такий скарб. Це насправді скарб, тому що міни, на жаль, це велика рідкість. І підписуємо ми їх тільки тоді, коли вони є і зараз нам пощастило. Ніколи в житті би не подумала, що я буду таким займатися, але маємо те, що маємо. Ці міни відправляю хлопцям у відмінному стані. До речі, вони дуже люблять читати вітання, які я пишу. Їм дуже цікаво, хто ж задонатив і хто ж підписав цю міну. Завжди ставлю на пам’ять смайлик, щоб хлопцям трішки було веселіше”.

Ранок другого дня нашого перебування на Донеччині розпочинається зі сніданку. Сьогодні Ольга готує не лише для себе, як зазвичай, а й для бійців.

“Сьогодні я готую на чотирьох. Тут все дуже просто. Так як газу немає, він у нас в балонах. Сьогодні на сніданок будуть смажені яйця з консервованими томатами, які нам передали з самого Лондона, та нашою тушонкою. Мені здається, що хлопці, коли повернуться додому, тушонки більше ніколи не будуть їсти (посміхається — ред.)”.

Турбується Ольга й про тварин, які через війну залишилися без господарів.

“У мене є правило — спочатку нагодувати котів, потім нагодувати хлопців, потім нагодувати себе. Мої подруги передали багато смачної котячої їжі: мокрий корм, сухий. На всі смаки для всіх котів. Я тут котяча мама і собача також. Але собаки не дуже люблять корм їсти. Собаки їдять те, що ми їмо”.

“Насправді в роботі нічого такого важкого, бо до всього звикаєш. Найважче у всій цій ситуації — це жити на два світи для мене. Тому що якби вся Україна жила в контексті волонтерства та війни, було б зрозуміло, куди ми всі рухаємося. Військові, які знаходяться тут, на передовій, постійно в одному просторі, між своїми, і я переконана, що їм у цьому плані набагато легше. Волонтеру важко, тому що волонтер об’єднує цивільний світ і військовий світ. Буквально недавно я була в Тернополі і дійсно важко усвідомлювати, що є багато людей, яких війна не стосується, читати новини про гучні весілля, це важко, тому що це незрозуміло. Тому що ти не розумієш, для чого тоді це все, заради чого”.

Більшість часу волонтерка проводить в дорозі. Сьогодні забирає з ремонту автомобіль, яким військові їздять на бойові позиції. Проїжджаючи вулицями прифронтового міста, бачимо, що більшість будинків зруйновані. Обстрілами знищені не лише приватні хати, а й торгові точки.

“Отакий вигляд має бізнес на Донеччині. Я собі уявляю, що тут кожен підприємець мав якусь торгову точку, а зараз тут лише розбиті вщент будинки”.

“Якщо зібрати на дрон легше, то пояснити людям, чому ми повинні ремонтувати машини, важко”

Автомобілі захисників постійно потребують ремонту, розповідає Ольга Данченко. Ламаються машини після декількох виїздів на бойові позиції, а назбирати гроші на ремонт, каже, важко.

На штабі у хлопців Ольга Данченко облаштувала собі робоче місце. Тут сортує волонтерку.

“Тут від наших київських друзів прийшла дуже крута штука. Я робила запит на неї дуже давно, але це рідкість. Ще до повномасштабної війни я проходила курси домедичної допомоги і мріяла про те, щоб такі речі були в нас всюди. Це переносний апарат, який запускає роботу серця при його зупинці. Так що тепер наші медики будуть мати в машині його і якщо в когось із військових, не дай Боже, зупиниться серце, то ми будемо мати чим запустити”.

На Донеччині Ольга продовжує реалізовувати волонтерські проєкти разом із тернополянами. Так, розповідає, працює зі школами та дитячими садочками.

“Розкажу вам про таку класну ініціативу, яку ми зробили з 23 тернопільською школою, з дітками, з викладацьким колективом, а зараз нас підтримав 17 і 9 дитячі садочки. І на Різдво ми готуємо ще раз такі індивідуальні подарунки для бійців. Діти складають їх зі своїми батьками вдома, коробочка йде особисто для кожного бійця. Туди можна покласти смаколики, щось корисне чи просто приємне. До прикладу в цій коробці є батончик, подушечки сніданкові, кава, шкарпетки, засоби гігієн. І я завжди прошу, щоб там обов’язково була листівочка індивідуальна. А на Різдво ми придумали з цими навчальними закладами знову зробити цю акцію, але, що я їм дам позивні наших бійців, дітки зможуть собі вибрати, наприклад, якщо вони обирають позивний “Вепр”, то вони особисто йому складають, особисто підписують, а потім я вручаю цьому бійцю і на Різдво ми зробимо таку святкову атмосферу для хлопців, тому що очевидно, що ми вдома на Різдво не будемо, тому спробуємо хоча би так їхній бойовий і святковий дух підняти”.

А як тільки Ольга знаходить вільну хвилину — вишиває весільні сорочки для себе та свого нареченого.

“Це мій метод релаксу тут, це те, що дає мені можливість трішечки відійти від думок. Хоча насправді все одно я вишиваю і думаю по свої збори, про своїх хлопців. Першу нашу парну вишиванку я вишивала бісером і загадувала, щоб війна закінчилась. Вишила, на жаль, війна не закінчилася. Вирішила, що там було замало вишиття і вибрала парні вишиванки, де дуже багато вишивки. І тепер вже точно війна має закінчитися. А взагалі я хочу, щоб ми в цих вишиванках брали шлюб. І я це вже розказала Сергієві, йому це дуже сподобалося, тому вишиваю швиденько, бо в планах вже зовсім скоро одружитися. Мені здається, це дуже класно. Ми ж за те й боремося, щоб наші традиції відроджувалися. Колись , коли хлопець йшов на війну, то дівчина вишивала йому вишиванку, так чекала його. То я свого теж буду чекати з вишиванкою”.

 

“У цій війні є тільки один варіант — або виграти, або нас не стане”

Ще один день розпочинається на вантажному відділенні пошти.

“Забрала посилочки, які сама собі передавала. Це зимові речі, це ліки, вологі серветки, солодощі, енергетичні напої та їжа, вітаміни. Але найголовніше — це зимові речі. Тому що вони об’ємні, їх везти важко. Зараз будемо роздавати хлопцям. Тут, до речі, дуже багато рукавичок і шапок, які я купила хлопцям, фліски”.

Усю допомогу Ольга вантажить сама.

“Я колись займалася спортом, ходила в спортзал, тому була підготовлена до такого. Важко, але в мене немає вибору. Хтось мусить це робити. Головне — правильно розподіляти сили, брати по трошки”.

Волонтери працюють попри біль і втому, каже Ольга, адже лише так можна виграти цю війну.

“Насправді тут дуже сильно на плаву тримають люди, які поруч. Мені пощастило, я працюю з добровольцями і для мене це особлива категорія військових. Це люди, які чітко знали, куди вони йдуть. Це підтримка одне одного, я завжди маю з ким поговорити. Тут ми робимо одну роботу, всі завжди заряджені і якщо хтось трішки просідає в емоційному плані, то хтось інший завжди його піднімає і підтримує. Тому буває по-різному, але ж у нас вибору нема. Ми ж не можемо здатися, тому що в цій війні є тільки один варіант – або виграти, або нас не стане. Тому мусимо працювати, не зважаючи на втому”.

Перебуваючи на Донбасі, волонтерка завжди знаходить час, аби поспілкуватися з найріднішими людьми. Сьогодні телефонує до бабусі.

– Привіт, бабусю, що ти там? – Нічого, працюємо на дачі. А у вас? – Та все добре. Сьогодні вже Сергій має повернутися з позицій, бо машина вже виїхала за ним. – Ти тепло одягаєшся? – Звичайно, бабусю.

З Тернополя на Донеччину волонтерка привезла зарядні станції. Каже, це необхідна річ на бойових позиціях.

“Привезла зарядні станції і тут всередині записка. Це Сергія (наречений Ольги — ред.) та Артема тато зі своїми друзями та партнерами по роботі збирали кошти та купили для хлопців ці зарядні станції. Я не можу читати такі записки, тому що коли розумію, що в батька двоє синів на війні, то це просто до сліз, як на мене. Так що маємо такі крутезні станції. Вони рятують хлопців, тому що це єдина можливість на позиціях зарядити дрони, зарядити рації, підключити телефон, підключити “Старлінк”. Це те, що працює тихо, дає можливість бути на зв’язку, а зв’язок — це наше все на війні”.

Серед бійців, яким допомагає Оля — військовий з позивним “Лего”.

“З Олею я знайомий майже з початку війни, ще з кінця березня. Її вклад був на початку дуже цінний, тому що вона всім чим могла, тим допомагала нашій роті. І по сьогоднішній день вона робить все можливе, аби принести перемогу якнайшвидше в наші серця і в країну”.

Особливими для Олі на фронті є зустрічі з колегами-волонтерами. Сьогодні в гості до бійців “Сталевої сотні” приїхала тернопільська волонтерка Христина Феціца.

“Одного разу до мене прийшла Христя, вдома сіли пити чай, в результаті заговорилися, забули про все і Христя знову вночі виїхала. Ми ж не можемо ніколи наговоритися”.

Христина Феціца волонтерить із 2014 року. Відтоді їздить на різні напрямки й допомагає різним бригадам. Якшоє можливість з радістю заїжджає в гості до Олі.

“У нас насправді завжди позитивна розмова. Ми можемо поділитися одна з одною як позитивом, так і негативом. І пожалітися можемо, і подумати, що там хлопці, і поспівпереживати, і підтримати одна одну”.

 

Христина Феціца та Ольга Данченко. Фото: Суспільне Тернопіль

“Я часто питаю в Христі, де щось взяти, як зробити правильно, тому що треба підтримувати. По суті в нас взагалі це волонтерство ніяк правильно не подане, ніхто нас не вчив. Це взагалі така річ, що треба в університетах факультети цілі робити”, — каже Ольга Данченко.

З Христиною Ольга була знайома давно, але близьке спілкування почалося пів року тому.

“Христина для мене у волонтерстві як старша сестра або як хресна мама. Як на мене, вона величезний приклад. По-перше, вона волонтерить з 2014 року, по-друге вона присвятила цьому весь свій час. В нас з нею робота сформована трохи по-іншому, бо Христя забезпечує різні роти, різні батальйони, різні групи по їхніх потребах. А я забезпечую по суті лише свою 2 роту, але так сконцентровано. Останнім часом ми з нею пересікаємося дуже часто, тому що я переїхала сюди на схід, Христя почала заїжджати до нас на чай, на вечерю, поговорити. Тут цього дуже бракує. Ми з нею також у Тернополі маємо спільні справи і там зустрічаємося. Ми живемо в Тернополі поруч, але ні вона, ні я там не буваємо. Якщо зустрічаємося в Тернополі, то тільки на пошті, коли передаємо посилки хлопцям, або забираємо щось, що отримали. Страшенно її люблю, безмежно поважаю Христину і вона є великим прикладом. І найбільше в нашій дружбі мені подобається те, що конкуренції з нею я не відчуваю і ніколи не відчувала. Якщо між іншими волонтерами це є, то я їй розказую, де я знайшла дрончики дешевші, вона мені розказує про свої вдалі покупки, щось рекомендує. Навіть Христина перша, хто мені лайкає всі фотографії, всі мої відео, і я їй так само, це класна підтримка”.

“На сьогодні ми вже продали та обміняли понад 200 наших виробів”

Четвертий день нашого перебування на Донеччині розпочинається з виготовлення прикрас із гільз. Латунні колечка, браслети та брелоки “Сталевої сотні” Ольга Данченко робить разом із бійцями. Ідея виникла ще влітку минулого року. Раніше прикраси та аксесуари виготовляли в Тернополі, а тепер вирішили робити це у прифронтовій зоні.

“Раніше нам допомагав наш друг у Тернополі, а також Сергія батько, але дуже важко комунікувати, коли я тут, важко передавати це все поштою. Гільзи хлопці збирають на позиціях, я туди, вони там ріжуть, мені не завжди підходить те, що вони ріжуть, тому вирішили купити свій верстат, він малесенький, недорогий, але він виконує свої функції. Починається робота з того, що я придумую прикрасу, чи брелок, хлопці тешуть гільзу під те, що мені потрібно, і потім я складаю це все в одне ціле. На прикладі каблучки розповім, що беремо лише верхню частину гільзи, це гільза від М-4, тобто від тої зброї, якою наші хлопці стріляють. Потім прикріплюємо її до основи. Як виникла ідея це зробити? Я ж хотіла собі, зробила собі, зробила волонтерам, потім вирішила обмінювати на донат. На сьогодні ми вже продали та обміняли понад 200 наших виробів”.

Тисяча доларів — це найбільша ціна, за яку вдалося продати набір прикрас із гільз, каже Ольга Данченко. Зараз, розповідає волонтерка, їх купують не лише в Україні, а й за кордоном. Також до продажу прикрас долучаються українські музиканти. Так бандуристка Марина Круть продала декілька виробів під час свого концерту.

“Мені здається, що в дружин, які чекають чоловіків, сну вже нема”

Вперше за 14 днів Ольга побачила свого нареченого. Сергій — командир 2 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону 67 окремої механізованої бригади. Зараз разом із побратимами воює в Серебрянському лісі. Ольга каже, коли наречений на позиціях, завжди хвилюється.

“Тут мені точно легше. Але все одно не сплю, бо хвилююся, бо забагато знаю. Іноді він не хоче, щоб я багато знала, але в мене є пріоритет — якщо він не виходить на зв’язок, то я можу підняти всю роту (посміхається — ред.). Я їх всіх знаю і я просто добиваюся, щоб мені всі сказали, що все добре, я зразу пишу хлопцям, вони мені кажуть: “Все окей”. Мені здається, що в дружин, які чекають чоловіків, сну вже нема. 18-19 місяців сну ніколи нема. Тому що ти хвилюєшся за нього, де би він не був. Це дуже важко і волонтерство допомагає мені пережити цей час. Бо коли ти просто сидиш і чекаєш, то взагалі може дах поїхати. А коли ти підтримуєш, знаєш все, і якось в тій темі, то це легше”.

 

Ольга Данченко вперше за 14 днів зустрілася зі своїм нареченим Сергієм Коновалом. Фото: Суспільне Тернопіль

Познайомилася пара на війні, коли Оля привезла допомогу роті Сергія. А в серпні цього року боєць зробив волонтерці пропозицію. Організувати сюрприз, за словами Сергія, допомогли друзі та побратими.

“Не сильно, але трохи хвилювався. Хотів, щоб все пішло за планом. І в загальному все вийшло так, як було заплановано. Якраз я приїхав у відпустку наприкінці літа і тоді вирішив освідчитися. Я знав, що хочу це зробити в цивільних умовах, тому що війни і так хватає”.

На запитання, що війна дала їхнім стосункам, Сергій та Ольга відповідають так:

“Не знаю, що вона дала, окрім того, що ми познайомилися, мені здається, що вона більше забирає, тому що ти сфокусований на війні, а не на стосунках, не на сімейному майбутньому. Звісно, ми будуємо плани та рухаємося до них поступово, але воно не так відбувається, як би відбувалося в умовах без війни. Відповідно, я думаю, що війна більше обмежує, ніж помагає”, — каже Сергій Коновал.

 

Волонтерка Ольга Данченко та її наречений, командир роти 67 ОМБр Сергій Коновал. Фото: Ольга Данченко

“Не зважаючи на те, що ми багато часу проводимо разом, тут наші стосунки стоять на паузі. І те, що ми тут, дає лише можливість зберегти їх, більше розуміти одне одного. Я часто чую від бійців, які приїжджають додому, що їх не розуміє вдома ніхто. Ми тут стали командою. Я розумію, про що говорить Сергій, я розумію його емоції, коли говорити з ним, коли підтримувати, а коли його взагалі краще не чіпати. І плюс війна нам дала багато різних емоцій, які ми разом переживаємо — як і позитивних, так і дуже багато негативних. Мені здається, що це також важливо, бо я розумію його болі, болі його втрат і я їх розділяю”, — каже Ольга.

Сергій та Ольга мріють про дітей, але поки триває війна, це стало неможливим.

“Сергій би не хотів, щоб це відбулося в наші сім’ї, коли я одна вдома, тут відповідно також це не є нормальним. Тому поки що війна в нас забирає наш дорогоцінний час. Все, що в наших руках, ми робимо, все, що в наших можливостях, ми робимо, щоб бути разом, але насправді дуже важко тут розвивати та будувати сім’ю, а також планувати майбутнє дуже важко”.

“Мене виводить із себе фраза “Герої не вмирають”. Вони вмирають сотнями, на жаль”

В останній день на Донбасі говоримо про найважче — друзів і знайомих, яких забрала війна.

“Під час повномасштабного вторгнення я втратила більше друзів, ніж впродовж всього свого життя. Найважча втрата для мене — це загибель мого друга Кенона. Це просто видатна людина. Людина, яка була зі мною на цій війні з першого дня. Ми з ним познайомилися в Близнюках Харківської області, де він був у своїй улюбленій кепці, виглядав як герой якогось фільму про УПА. Він співав, він бандурист, він був душею нашої роти. Я навіть до сьогодні не можу повірити, що Кенона немає. Він героїчно загинув, обороняючи Бахмут, пліч-о-пліч із моїм Сергієм. Мені важко навіть на секундочку уявити собі, що відчувають хлопці, які бачили це все, які виносять тіла наших Героїв, наших побратимів, наших друзів. І буквально недавно ми похоронили нашого друга Пельменя, 21 рік. І важко розуміти, що цих людей вже не буде ніколи. І особисто мене виводить із себе фраза, що Герої не вмирають. Вони вмирають сотнями, на жаль. Пам’ять про них — це все, що в нас залишається”.

Після перемоги, розповідає волонтерка, є лише одне бажання.

“Нас часто запитують, що ми зробимо першим, коли закінчиться війна. І, здавалося б, що планів дуже-дуже багато, планів таких яскравих, насичених, але у всіх наших побратимів один великий план. Всі, хто залишиться і виживе після цієї війни, мають зібратися зі всіма, об’їздити всі могили наших бійців, вшанувати їх, їхню пам’ять. Багато кому не вдалося бути на похованнях, я також не на всі попала і це просто буде такий великий тур, тур пам’яті. Ми просто хочемо попрощатися нормально. Так, як ми не встигли попрощатися”.