Сергій Гаріян з командою цілодобово ставлять на ноги наших мужніх і незламних титанів ЗСУ

У всьому світі 20 травня відзначають День травматолога-ортопеда. Тож ми завітали в Тернопільську обласну клінічну лікарню, щоб поспілкуватися із завідувачем ортопедо-травматологічного відділення Сергієм Гаріяном. Нещодавно Верховної Ради України Руслан Стефанчук вручив Сергію Васильовичу Грамоту ВРУ за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурно-освітній розвиток держави, значні досягнення в професійній діяльності, активну громадську та волонтерську діяльність, сумлінну працю і високий професіоналізм. Тож ми поцікавилися, як живе команда відділення у цей непростий час. Адже вони, як ніхто інший, відчули на собі весь гіркий присмак війни. Саме вони щодня проводять десятки операцій, ставлять на ноги наших мужніх і незламних титанів ЗСУ.

– Сергію Васильовичу, як вдається налагоджувати роботу у команді?

– До війни, а вона, як ми знаємо, розпочалася ще у 2014 році, ми здебільшого займалися вогнепальними пораненнями. Їх було зовсім небагато. Лікували людей зі всієї України. Було до шести випадків за рік. З початком війни кількість цих випадків значно зросла. Найперше ми оперували поранених на Майдані. Тоді пішли військові з добровольчих батальйонів. Ми зіткнулися з іншим видом поранень – мінно-вибуховим. Він виявився значно важчим в лікуванні. А ось з початком повномасштабної війни кількість поранень помножилась на сто!

У квітні 2022 року, коли почали прибувати евакуаційні поїзди з прифронтових територій, ми прийняли 450 військових.

З того часу наш колектив почав працювати «24 на 7». Рік працювали у так званому форматі «стометрового забігу». Практично усі члени колективу пережили  миті професійного вигоряння, здебільшого це все було пов’язано зі страшною втомою. Адже всі ми люди, фізичне і емоційне навантаження без відпочинку давало свій результат. Однак всі були і залишаються надзвичайно мотивованими. Та зрештою зрозуміли, що так діла не буде. Потрібно хоча б трішки збавити темпи. Тож з режиму «стометрівки», ми перейшли в режим «марафону». Нам вдалося повноцінно зберегти увесь колектив. Кожен має свої обов’язки, кожен на своєму місці. Без перебільшення скажу, що наш колектив працює як один злагоджений організм.

– Пане Сергію, скільки вдалося пролікувати військових з початку війни?

– З початку повномасштабного вторгнення лікарі нашого відділення пролікували майже десять тисяч військових. Через наш відділ пройшло (наші пацієнти лежать і в інших відділеннях) майже вісім тисяч осіб. У рік ми проводимо понад чотири тисячі операцій. Щодня, враховуючи і вихідні, проводимо по 19-20 операцій. Найбільше було у перші тижні – до 37 операцій за день.

– Можливо, переймаєте досвід, запроваджуєте нові технології?

– Коли розпочалася війна, ми абсорбували в себе досвід наших колег з Ізраїлю, військових лікарів з Америки, які брали участь в іракських та афганських конфліктах. Важливим був досвід ізраїльських колег, метод так званого «тріажа», тобто відбору хворих при масових поступленнях. З початком війни ми організували інформаційний марафон, який транслювали через наші інформаційні ресурси, де наші колеги читали лекції. Беручи їхній досвід і маючи таку складність, з якою навіть вони не стикалися, а ще плюс таку велику кількість хворих, ми виробили свою тактику лікування. Війна – це велика біда, це, без перебільшення, епідемія травматизму! Але водночас для нас – це можливість спостережень і відточування умінь і навичок. Саме під час війни народжуються хірурги!

За цей час ми сформували у нашому відділенні кістяк пластичних хірургів, які опанували пластичну хірургію за короткий термін. Більшість спеціалістів, щоб набути такого досвіду, витрачають все своє життя, а нашим вдалося відточити знання і навички за два роки. Відтепер до нас приїжджають колеги, щоб перейняти досвід та покращити свої фахові знання. Тож мої колеги поставили цей підрозділ хірургії на високий рівень. Їздили навчатися та переймати досвід за кордон. А потім відпрацьовували свої навички на місцях в лікуванні шкірних, шкірно-м’язових дефектів, пацієнтів з дефектами кісток. Тобто ми виробили свій алгоритм диференційного підходу і розвіяли певні стандарти, які були до війни. Деякими методиками ми заміщуємо дефекти, що раніше вважалося неможливим.

Наші колеги з-за кордону кажуть: «Ви маєте колосальний досвід, але краще б ви його не мали…»

– Сергію Васильовичу, можливо, є випадки в лікуванні поранених, які можна виокремити?

– Складне питання… У нас вони є щодня. Щоразу, оперуючи складні травми, ми впевнені, ось цей випадок нам запам’ятається на все життя. Та  наступного тижня приїжджають нові пацієнти і з’являються нові історії. Ці унікальні випадки формуються з історії людей, того як вони потрапили на війну, часто вони надзвичайно трагічні, адже переплітаються з втратою рідних і близьких, величезними сімейними драмами, далі – складність травми. Зрештою ми спільно боремося за їхнє здоров’я. Тому кожен випадок – унікальний, але водночас кожен – це велика людська трагедія. Часто така кількість операцій назбирується за все життя хірурга, а нам довелося це пережити за короткий період часу. Ми щодня вчимося, спостерігаємо, удосконалюємося, відточуємо свої знання і навички, адже від цього залежить людське життя.

– Лікарю, розкажіть більш детально про свій колектив, про який ви так тепло відгукуєтесь.

– Колектив у нас молодий, фаховий, усі згуртувалися довкола біди. Ніхто не пішов, не скаржився, що йому важко. Ніхто не подався на легші роботи чи за кордон. У нас є, як я їх називаю, сім спартанців, які увесь час в роботі. Пригадую, під час першого року війни, коли іноді хірургам вдавалося виходити з відділення у на вулицю, вони дивувалися: «Шеф, а довкола вирує життя»… Всі на робочих місцях, всі працюють, щодня всі операційні забиті.

Більше року ми працювали без відпусток і вихідних. Тож, коли траплялися моменти вигоряння, в поміч приходили сім’ї. Рідні і близькі, котрі уміли розрадити, вислухати, підставити плече. Далі ми почали все ж відправляти людей у короткі відпустки. Ми цінуємо один одного і з повагою ставимося до нашої роботи.