Степан Алич – тернопільський поет, над яким завис фатум

«Кожне слово він промовляє по-своєму – так, що їх не можна порівняти зі звучанням у інших авторів»; «Степан перевернув усе моє життя»; «Алич – це епоха», – ось кілька фраз, які звучали на вечорі пам’яті Степана Алича. Можливо, у них багато пафосу, але так чи інакше, вражіння, котре він робив на своїх сучасників, що були знайомі з ним, було велике. І справа тут у сув’язі сили духу, «фантасмагоричній долі» та сяйві його поезії.

Що ж, про все по порядку. Приводом згадати поета, його творчість, порозмірковувати над її таїною став вечір пам’яті в обласному краєзнавчому музеї.

«Степан Алич в останні свої дні не бачив світу Божого, крім як з вікна, але його душа була багатою, то ж народжувала поетичне слово», — мовив на відкритті директор музею Степан Костюк.

Особисто був знайомий із поетом заслужений діяч мистецтв України Олег Герман.

– Я мав щастя пізнавати його як особистість, як поета в живому спілкуванні. У нас були розмови на вістрі погляду, на дотику мовлення, на дотику болю, на дотику промінчика сподівання. Кожен із нас проходить через випробування, але він пройшов через такі випробування, котрі близькі у вимірах до Хрестової дороги. Алич – це епоха. Епоха зраненого слова, це зерно зраненого слова, яке впаде у грунт тих, хто його сприйме, і щедро проросте. Алич – це не просто людина, котра зазнала випробування – це зіслання Господнє. І хай нині наш промінчик спогадів, промінчик отої розквітлої аличі, буде для нього маленькою молитвою наших сердець і думок.

Розмірковуючи над життям Степана Алича, мистецтвознавець, організатор вечора Олег Смоляк назвав його долю фантасмагоричною та незбагненною.

— Його фатум завис і над цією зустріччю. Я організовував дуже багато різних заходів, приурочених видатним особистостям, але такого фатального збігу обставин, як нині, ще не було – частина запрошених не змогли прийти, в тому числі студенти, котрі мали виконати пісні на його вірші. А вони ж так і просяться на музику — Степан Алич був дуже музикальним поетом. Його твори зворушили мене щирістю і глибокою душевністю. Кожне слово він промовляє по-своєму – так, що їх не можна порівняти зі звучанням у інших авторів. Степан Алич не формувався під впливом старших поколінь – це відчутно і додає роботам цікавості й неповторності. Нагадаю, що він народився 8 червня 1946 року в селі Серединки. Десятирічним впав з дерева. Травма, яку отримав, прикувала до ліжка. Нещаслива доля вела його через санаторії та лікарні, а останнім притулком став геріатричний будинок у Петриках Тернопільського району, де він й помер 13 жовтня 1984 року. Середню освіту здобув самотужки, і якщо читати його поезію уважно, то в ній відчувається, що він не мав того кола спілкування, котре потрібно митцеві, бо ж творча людина лише тоді може рости, як перебуває в творчому середовищі. Головний символ його творів — проміння, проміння життя – і його, і всіх людей. Це проміння, гадаю, й давало йому стимул боротися з недугою, жити й творити.

Один із тих, хто доніс проміння Алича – журналіст Ярослав Гевко.

– Степан перевернув усе моє життя. У «Ровеснику» я прочитав статтю «Приходьте до нього, люди!», де Арсен Паламар розповів про долю Степана. Я вирішив піти до нього. Коли прийшов, він уже навіть не міг сидіти – лиш лежати. Степан сказав, що пише вірші та ховає їх у подушку. Коли прочитав їх, зрозумів, що переді мною людина з занадто чутливою для нашого світу душею. Людина з оголеною душею.

Саме завдяки пану Ярославові вийшли друком дві збірки Алича. Ще за життя поетові тексти друкували в періодиці, а ось із друком книжки виникли проблеми — у львівському «Каменярі» відмовили через низький ідейно-політичний рівень. Стараннями Ярослава Гевка у київському «Радянському письменникові» вийшло «Сяйво благословенне», але сталося це вже по смерті Степана Алича. Його другу книжку, котра вийшла друком шість років тому, теж впорядкував пан Ярослав, дібравши символічну назву «Розп’ятий промінням».

Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *