Тернопільська вчителька Людмила Серкіз стала обличчям всеукраїнської кампанії «Класний вчитель»

Зацікавити сучасних школярів – завдання не з простих, та, схоже, вчительці математики Тернопільської ЗОШ І-ІІІ ст. №14 ім. Богдана Лепкого Людмилі Серкіз це вдається. Як? Все можливо, якщо ти справді любиш дітей і обожнюєш вчительську професію.

Торік Людмила Олександрівна стала обличчям всеукраїнської кампанії «Класний вчитель» (#Класний вчитель), метою якої є показати суспільству, як змінюється українська школа і як змінюються наші вчителі. Цікаво, що свою кандидатуру на участь у проєкті пані Людмила не подавала. «Це стало для мене цілковитою несподіванкою!» – зізнається вона.

– Ще у червні мені зателефонувала менеджерка проєкту «Класний вчитель», яка розповіла про проєкт і запропонувала взяти у ньому участь. Звичайно, я погодилася! Як дізналися про мене? Напевно, десь бачили. Можливо, на національній (не)конференції EdCamp. Мене відбирали як учителя, котрий має цікаві напрацювання і унікальний досвід, який можна поширювати. Мою кандидатуру погоджували з МОН.
Участь у цьому проєкті полягає в тому, щоб поділитися своїм досвідом, напрацюваннями, ідеями і підходами у роботі не тільки з іншими вчителями, а й з батьками. Обличчям кампанії стали реальні вчителі, а їхні історії успіху є джерелом натхнення та стимулом для інших.

– Від багатьох учителів доводилося чути, що нині один із найосновніших викликів для них – завоювати авторитет в учнів…

– Для мене це ніколи не було викликом. На мою думку, за один раз завоювати авторитет – так не буває.

– Яким же нині повинен бути вчитель, щоб мати авторитет серед учнів?

– Передусім завжди потрібно поважати кожну дитину – її думки, погляди, самовираження. Вміти попросити вибачення чи визнати власну помилку. Постійно самовдосконалюватися, вчитися нового, не боятися, що чогось не знаєш. Своїми здобутками ділитися з учнями. Пам’ятати, що найперше можна навчити власним прикладом. Не зациклюватися на тому, що всі мають бездоганно знати предмет, який ви викладаєте. Пам’ятати, що дитині потрібно дати ще багато інших важливих життєвих знань. Кожен урок я не просто проводжу, а проживаю його разом з моїми учнями.

Сучасні учні потребують вчителя, який є наставником і другом. Вчителя, який завжди допоможе, який розуміє і любить їх.

– Яке ваше найбільше досягнення як вчителя?

– Мій 8-А клас. Вони зростають справжніми людьми.

– Дистанційне навчання стало складним випробуванням для нашої школи…

– Потреба такої форми навчання вже давно назріла, а пандемія лише стала поштовхом. На мою думку, має бути змішане навчання. Треба обирати відповідні форми роботи (офлайн чи онлайн), враховуючи можливості і потреби учнів. Така форма роботи привчає учнів самостійно навчатись, дає можливість індивідуально працювати з учнем, навчатися у зручний та найбільш продуктивний час. Такий вид роботи використовує сучасні технології, що спонукає засвоювати навички, які потім знадобляться впродовж життя.

«Мріяла внести у рідну школу те, чого мені там не вистачало»

– Знаю, ви довго й наполегливо хотіли потрапити на роботу саме в 14-ту школу, відмовляючись від інших пропозицій. Чому?

– Тому що я тут навчалася, тут навчалися мої діти. Нині ще мій найменший син навчається тут. Це моя рідна школа, вона мені була дуже близька, а ще я багато чого хотіла там змінити, внести у цю школу те, чого свого часу не вистачало мені, тому я й бажала працювати саме у чотирнадцятій школі.

– Чого вам не вистачало у школі?

– Просто методи викладання, способи спілкування з дітьми тоді були іншими. А надихнула мене на вчительство наша класна керівничка Ірина Томівна Івасечко – саме вона була для мене взірцем справжнього вчителя.

– Після закінчення фізико-математичного факультету ТНПУ ім. В. Гнатюка ви працювали у сільській школі неподалік Тернополя, потім була тривала перерва…

– Я навіть не думала, що повернуся в школу!

– Як зважилися на це?

– Я пішла у декрет з тієї школи, а потім мене зацікавив інший вид діяльності. Десь років п’ять займалася логістикою. Мені це подобалося. Насамперед я керувала своїм часом, своїм заробітком, ні від кого не залежала. Як зважилася знову піти у школу? Я не зважувалася, погодилася відразу. Якщо мені життя щось пропонує – я це беру, значить, мені це потрібно. Це сталося зненацька. Три з половиною роки тому, влітку, зателефонував мені ще попередній директор нашої школи Олег Йосипович Тернопільський. Я у той момент була на відпочинку. І ось він мені каже: «У нас є кілька годин математики, чи ти би не хотіла?» Я не вагаючись відповіла, що піду. А вже потім обдумувала, сказала про це своїм рідним (сміється – авт.). По-іншому й бути не могло, адже я колись дуже цього хотіла, мріяла про це. Коли закінчувався декрет, поновила заяву в управлінні освіти. Там постійно лежала моя заява, де було наголошено, що я хочу саме в 14-ту школу. Мені пропонували впродовж цього часу, коли займалася логістикою, роботу в інших школах. Я відмовлялася. І ось нарешті підвернувся такий момент, що я потрібна рідній школі!

– Було важко?

– Спочатку, звичайно, було важко. Ні, не в роботі. У тому сенсі, що всі звикли, що я постійно вдома, ні від кого не залежу і завжди для усіх є у той момент, коли потрібно. Але, знаєте, мабуть, у житті все складається саме так, як потрібно. Коли був той період, що я працювала сама по собі, я багато часу могла приділити своїм дітям. Я дякую Богу за те, що мені дав цей час. Тоді я своїм дітям була більше потрібна, аніж була б потрібна школі.
Нині діти вже самостійні: найстарша Настя працює в Києві вчителем біології і географії, Стас закінчив третій курс технічного університету, наймолодший Данило навчається у дев’ятому класі нашої школи. Тож я тепер можу потрудитися і для рідної школи.

«Завжди пам’ятаю, що теж була дитиною»

– Чи є щось, чого ви вчитеся від своїх учнів?

– Я завжди пам’ятаю, що теж була дитиною. Дуже часто стараюся спускатися до рівня дитини, щоб її зрозуміти. Чого вчуся від учнів? У мене учні не бояться сказати те, що вони думають. Тепер такі діти, що вони «впалять» все (усміхається – авт.). А я колись дуже комплексувала. Наприклад, довго думала, говорити щось чи не говорити. Навіть серед колег. Міркувала: а можливо, це не так, а може, мене не так сприймуть… Знаєте, я тепер навчилася казати «ні» і говорити те, що я думаю. Це я взяла від дітей. Та й багато чого іншого. Наприклад, якщо вони щось краще в комп’ютері тямлять, я можу попросити в них допомоги. Я не соромлюся в учнів щось запитати, радитися з ними.

До речі, наприкінці кожного семестру ми з моїм класом влаштовуємо чаювання. Цього року, оскільки діти підросли і вже не так просто їх викликати на якусь відверту розмову, я вирішила, що ми зіграємо в якусь командну гру. Попросили вчителя фізкультури допомогти з організацією. Цікаво, що діти обрали не баскетбол, а саме волейбол, хоча не знали, що я колись грала у нього. Тож я повноцінно зіграла всі три сети разом з ними і відчула, як вони себе ведуть в команді. Це надзвичайно цінний досвід для мене, бо оцю командну роботу не завжди видно в класі. Саме ця гра дуже багато мені підказала, як я маю з ними далі працювати. Ми усі моменти обговорили потім за чаюванням. Сподіваюся, у нас складеться нова традиція, бо усім дуже сподобалося.

– У нинішній школі вже менше авторитаризму?

– Можу сказати, що саме наша школа дуже змінилася впродовж останніх років. Передусім завдяки нашій директорці Оксані Михайлівні Добровольській, тому що вона у нас ініціаторка та натхненниця цих змін, яка переконана, що треба йти в ногу з часом. І своїм прикладом надихає нас. У нашій школі дуже багато вчителів змінилися, почали працювати по-новому. Звичайно, що все це відбувається не миттєво, потрібен час. Власне, кампанія «Класний вчитель» і спрямована на те, щоб надихнути інших вчителів, показати, що нині українській школі потрібні зміни, нові методики та підходи, адже життя змінюється.