Американська одіссея Богдана Берези. Передмова до книги “Hometend. Люди і долі…”

«… с. Щаснівка біля Зеленої Криниці, з якої витікає історична річка Збруч. Тут і народився Богдан Береза, син Зиновія та Зиновії, 27 жовтня 1948 року під сузір’ям Скорпіона. Це була середа, день на диво сонячний і теплий, як казали своєму первісткові батьки», – розповідав на одній з презентацій сам письменник.

Після закінчення Новосільської середньої школи (1966 р.) Б. Береза подався на філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка, закінчив його в 1971, у студентські роки очолював відому на той час літературну студію «Франкова кузня». Тоді ж, наприкінці «хрущовської відлиги», почав друкувати свої літературні твори в обласній та всеукраїнській пресі. Закінчив аспірантуру Львівського університету за спеціальністю сучасна українська література. Відтак учителював у Доброводах на Збаражчині (про це в книжці «Homesick. Той, що сумує за домом» написано так: «…в чужому селі безхатько, тулишся з дружиною й маленькими дітьми по чужих кутках… і вічні абсурдні причіпки директора просто тому, що ти молодий, з вогником, тебе ще не встигли підстригти, як ту яблуньку з вірша В. Голобородька, під радянський стандарт вилюдненої людини – безликої, безмовної, покірної…»).

Потому працював у редакції підволочиської газети, став почесним членом Спілки журналістів, але за відмову писати проти Руху змушений був звільнитися «за власним бажанням». Тож повернувся до педагогічної праці, директорував у Супранівці та в Підволочиській середній школі, згодом цей навчальний заклад став гімназією ім. І. Франка. Очолював районне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта». У 1997-му переміг у конкурсі «Вчитель всесвітньої літератури сільської школи». Здавалося б, життя набуло розміреності й стабільності, обмірковане на роки й вивірене до дрібниць. Однак 2004 р. у директора гімназії Богдана Берези почався новий етап у житті – заробітчанський. Разом із дружиною Ганною, завучем гімназії, учителькою хімії, подружжя наважилося податися на заробітки до Нью-Йорка.

Слід зазначити, що тема українців-ґастарбайтерів у вітчизняній літературі не нова. «Нашого цвіту по всьому світу», – стверджує народна приказка. Але чи варто цьому аж так радіти, коли цвіт української інтелігенції змушений шукати талану в чужих державах?

Хвилі еміграції українських письменників виникали після Жовтневого перевороту 1917 року, що передував війні з Росією, а також після Другої Світової Війни та за доби Брежнєвського застою. Здіймала ці хвилі загроза їхньому життю і свободі. Нині літератори залишають Україну не заради порятунку від смерті, а у пошуках кращого життя та самореалізації – як і багато їхніх персонажів. «Бо своїй державі, тобто її керманичам, навіть з неабиякими талантами, як був непотрібний, так і залишився, – з гіркотою пише Б. Береза у своєму романі «Homesick. Той, що сумує за домом». І додає: «Тільки тому, що маєш почуття власної гідності й не годиш провладним злочинцям, мусиш миритися із «платнею-як-кіт-наплакав», «хамством начальників і начальничків». Пізніше лейтмотивом цим рядкам зазвучить думка вчительки й письменниці Ж. Юзви «В Україні ще не скоро буде Україна, п. Богдане» …

Роман Б.Берези істотно відрізняється від текстів заробітчанської тематики. Передусім, персональним досвідом автора. В основі його нарації – реальні факти 7-и років власного гастербайтерства у Нью-Йорку, а також тих українців, хто добровільно прирік себе на заробітчанство. В оповіді автора – поетапно пережите й відчуте від моменту, коли літак приземляється в аеропорту чужого міста й до хвилини, коли герої, зрештою, повертаються додому.

На кожній сторінці «Homesick…» – епізод із життя в Америці очима українця, роздуми, як емігранти змінюються під впливом інших реалій в іншому, чужому соціумі, як сприймають те, що їх оточує у новому житті, що міняється у сприйнятті дотеперішнього оточення, як досвід іншості формує психіку і ментальність українців-заробітчан – тих, що їдуть і тих, хто залишається.

Письменник помічає, як багато його земляків з часом ніби мертвіють, стають неживими, «приводить в рух тільки їхній банківський рахунок». І чим він кругліший, тим більше вони мають надій, що колись вони оживуть. Може, навіть додому поїдуть. До кого? Багатьох уже давно в Україні ніхто не чекає. Хіба що їхніх грошових переказів…». «Ти перестаєш там бути», – сумний висновок іншого заробітчанина, поляка Томека. Його слова «Батьківщина там, де тебе чекають… У мене її вже нема». Аби не перетворитися на «тіло ходяче, щоденно й нощно гроші заробляє», письменник знайомиться з українською громадою, відвідує українську церкву й вечори у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, знаходить й українську книгарню «Сурма», де колись бувала сестра лесі Українки Ізидора Косач (тут також виступають письменники, і навіть можна купити літературну газету), вчить англійську, записується у місцеву бібліотеку й читає-перечитує книжки.

У романі Б. Берези немає пафосності й емоційності, таких прикметних для інших творів заробітчанської тематики. Жанр свого роману письменник визначає як «духовний роман-есей», сам текст поданий у формі щоденникових записів. Автор так і пояснює: це – «духовний роман-есей у щоденниках», у якому «писатиму тільки про те, що сам пережив, бачив і чув». На думку Б. Мельничука, роман Б. Берези – «це – безпрецедентні в українській літературі за правдивістю щоденники (не буде перебільшенням сказати – на рівні кращих світових зразків), у яких штрих за штрихом, сторінка за сторінкою змальований портрет сучасної Америки. Звичайно, з погляду українського емігранта, який сім років мешкав у Нью-Йорку», – зазначає літературознавець.

«Hometend: люди і долі» – це продовження «Homesick. Той, що сумує за домом». Другу частину роману, за словами Б.Берези, він написав «на замовлення» своїх читачів. Це розповідь про останній рік роботи в Америці й так званих «людей-історій», з якими доля звела за океаном.

Письменник вже не працює на будівельних роботах чи дішвошером у ресторані. Він – так само хомотент, як і дружина, доглядає за хворими й безпорадними людьми старшого віку. Українцю доручають опіку над кількома літніми американцями, серед них – Юра (Ягуда) Михайлов, колишній водій з Узбекистану, подружжя Кхаїм Зайдберґ, філософ, закінчив МГУ, репресований «за любов до Геґеля», і Діана Мединська, піаністка, а також Мойша Юсупов, колишній директор школи із Ташкента, сімейна пара Аркадій і Валентина, (чоловік до приїзду в Америку був начальником кінофікації Фергани, вона –дочка узбецького міністра), і зрештою Володимир Перчиков, як просить себе називати Влад Перч.

Усі підопічні українця-доглядальника, колишні емігранти з СРСР, мають різне соціальне походження й неповторні життєві долі, однак на схилі літ дістали спільне випробування самотою, Б.Береза про це пише: «особливо якось відчувалось, – це самотність… Вона німувала скрізь: стояла, незрима,   біля шафи, видивлялась на мене з портрета сумними карими очима, тихенько з кутка зирила у вікно на океан…». Байдуже, що в більшості є дорослі й кар’єрно успішні, забезпечені матеріально діти й внуки. В гонитві американського сьогодення й конкурентності всіх проти всіх на немічних батьків не вистачає часу.

Разом із тим, доглядаючи стареньких людей, Б.Береза щодня, сторінка за сторінкою, прочитував їхні життєві історії. Й так сталося, що всі вони тісно переплелися з духовними шуканнями письменника дорогою до себе. Найвиразніше, певно, це трапилося під час прогулянок із стареньким філософом Кхаїмом-Єфимом на набережній Атлантичного океану в Нью-Йоркському районі біля Far Rockaway. Тут, зачудовані могутністю водної стихії, під гуркіт хвиль, вели розмови про філософію Г. Арендт, про вічність і безсмертя, про творчість як безсмертя, про сніг і океан, що нагадували Бога.

Загалом, щоденник – жанр особливий, у ньому гармонійно поєднуються, здавалося б, на перший погляд, речі непоєднувані – індивідуальні враження чи асоціації з філософськими, літературно-критичними, науково-популярними та іншими елементами оповіді.

Таку жанрову особливість Б. Береза використовує сповна, тому розповіді про товаришів-дішвошерів із попереднього місця роботи, ресторану «Веселка», гармонійно перетікають до історій про зустрінутих в Америці на літературних вечорах у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка Ю. Шухевича, доньку М. Драй-Хмари, Ю. Андруховича, О. Ірванця та інших визначних діячів української культури. Водночас у полотні тексту вмонтовані й міні-новели Б. Берези про часи голодомору, війни, репресії, спогади про повоєнне дитинство й студентські часи, роздуми про долю односельців та ін. Окремий блок становлять літературознавчі дослідження автора про українських й зарубіжних письменників М. Куліша, М. Рильського, Л. Костенко, В. Стуса, М. Ч. Айтматова, Е. Золя, Г. Гессе й О. Памука, А. де Скент-Екзюпері, який саме в Нью-Йорку писав «Маленького принца» та ін. Такі розвідки спонукають взяти твори письменників до рук й перечитати їх знову, щоб погодитися чи заперечити Березі-літературознавцю.

Жанрова композиція «Hometend: люди і долі» – виписана складніше, аніж у першій частині роману. Оповідь будується за принципом ляльки-матрійки: літературознавча розвідка вмонтовується в ширшу розповідь про підопічного і це все накладається на загальний наратив щоденного життя й клопотів українського заробітчанина.

Прикметно, що обидва романи мають потужний ліричний струмінь й відкриті фінали – і в «Homesick. Той, що сумує за домом», і в «Hometend: люди і долі» Б. Береза сповна розкривається перед читачами, але особлива щирість й сповідальна інтонація письменника змушує натомість усіх охочих зробити власні висновки. Численні вірші, що їх автор щедро розсипав на сторінках своїх американських щоденників, після приїзду письменника в Україну, вийшли друком у збірці поезій «Маєстат слова» (Тернопіль, «Джура, 2011), а міркування про літературу автор об’єднав у виданні «Враження. Двадцять сім бесід про українську книгу» ( Тернопіль, «Джура», 2013).

Забігаючи наперед, зазначу, що після 7 років заробітчанства у Нью-Йорку, Ганна й Богдан Берези повернулися з-за океану в рідний Підволочиськ Тернопільської області, у їхньому житті почався ще один цілком несподіваний етап, але це вже зовсім інша історія.